• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Щоб познайомитись з майбутньою дружиною із сусіднього села, доля завела аж на Донбас


Щоб познайомитись з майбутньою дружиною із сусіднього села, доля завела аж на Донбас

 

Подружжя Кобців мешкає хоч дещо у віддаленій, але дуже мальовничій місцині Новгорода-Сіверського - на Заруч’ї. На пагорбі, майже поряд з їхнім доглянутим будиночком, невеликий березовий гайок - то сам господар сорок років тому посадив тут три десятки беріз. Між березами і грибочки оселились. Господар збирає їх у «своєму» гаю частенько. А цього грибного року знайшов чимало обабків, ще й півдесятка білих.





75-річний Олександр Павлович і 70-річна Марія Павлівна не тільки по батькові однакові мають, а ще й народились в одному місяці. Тільки він - у Смячі, а вона - у Фурсові. Теж майже поряд. Однак, щоб майбутнє подружжя зустрілося, доля закинула обох на Донбас.

- Я народився у післявоєнному 1946-му у Смячі - на Загреблі, - розповідає про себе Олександр Павлович. - Моїй мамі за три колоски, які зібрала на полі у післявоєнний голод, дали три роки буцегарні. Посадили разом з малою дитиною - зі мною. Півтора року у Харкові відсиділи. А тоді приїхала якось у тюрму кореспондентка і вжахнулась, що жінки з малими дітьми строк відбувають. І тижнів через два таких жінок звільнили. У тому числі й нас. Можливо, завдяки тій кореспондентці...

- Доки мама зі мною у в’язниці мучилась, батько в Смячі іншу знайшов, - продовжує Олександр Кобець. - Тож нас прихистила мамина сестра. А у 1950-х мама пішла працювати на птахокомбінат - у Новгород-Сіверський. Їй дали квартиру. І мене до себе забрала. Тож я вже став ходити до міської школи. А після восьмого класу і я пішов працювати - на засолпункт: ящики збивав, бочки робив... Бо одна мати працювала - і грошей вкрай не вистачало. А навчання я продовжив у вечірній школі. Після школи - армія. Служив у Казахстані, на озері Балхаш.

Після служби Олександр Кобець влаштувався у місцеву пожежну команду, і направили молодого хлопця навчатись до Луганська - у воєнізовану пожежну школу. А коли одного разу пішов у звільнення, на автовокзалі у Луганську зустрів землячку зі Смяча. Оця дівчина і розповіла йому про свою подругу Марію Сиродой з Фурсова, яка теж навчалась на Донбасі. На будівельника.

- Жила Марія у гуртожитку. Приїхав вперше - а вона і не вийшла. Приїхав удруге. А форма моя пожежна петлицями була схожа на форму льотчиків. Тож, як дівчина вийшла, сказав, що я - льотчик-курсант. Повірила. Уявляєте: льотчик-курсант з’являється у Фурсові!..

Пішли якось у парк на каруселі, а мене так закрутило, що я аж впав. Кажу: «Ну який з мене льотчик? - пожежник я!». А вона мені: «А мені уже все одно». Побралися ми 6 вересня 1970-го. І ось уже 51 рік разом... Аж не віриться...

Олександр Павлович був не тільки пожежником - понад два роки відпрацював у ЛТП. У Золочевську вчився на прапорщика. А потім 11 років - водієм у сільгосптехніці. і знову у пожежній частині - водієм. А ще десять з половиною років охороняв залізничний міст у Пирогівці. Майже одразу його призначили начальником відділення воєнізованої охорони.

- Дванадцять кілометрів туди - і стільки ж назад, - розповідає. - У дощ, мороз і спеку. За десять років наїздив більше, ніж спортсмени-велосипедисти.

Трудовий стаж у чоловіка - 43 роки. 40 років і в його дружини Марії Павлівни. і хоч вона за спеціальністю не працювала, однак і пошту розносила у Мамекиному, і у ветлабораторії працювала, в лікарні, на «Еленсі»...

- І на пенсію одночасно вийшли... Обоє ми - ветерани праці.

Минулої осені до подружжя Кобців звітало золоте весілля.


- І як же треба поводитись у шлюбі, щоб він був щасливим для обох? - не втримуюсь від запитання.

- Розуміти і підтримувати одне одного, - відповідають дуетом.

- А дружині іноді не треба лізти на рожон, - ділиться Марія Павлівна ще своїм суто жіночим секретом. - Олександр Павлович ніколи в житті не напивався, хіба чарочку - на свята. І взагалі ніколи не палив! - хвалить чоловіка.

- У нашому роду взагалі ніхто не курив, - продовжує чоловік. - Я тільки одного разу спробував - і день ходив, мов п’яний. Тож куриво це навіть зневажаю. У нас ані зять, ані внуки не палять.

Подружжя виховало двох доньок - Тамару і Світлану, які їм подарували чотирьох внуків, а ті - уже двох правнуків-близнюків. Цікаво, що усі внуки і правнуки Кобців - хлопчики.

Що подружжя роботяще, видно по Їхньому обійстю: добротний гараж-дровник, накриття для авта, «врем'яночка», будинок. Все зробили власними руками.



- Я й руську піч у врем’янці сам склав, -чоловік показує найкращу у світі «мультиварку», до якої справжнім мультиваркам поки що далеко. - Люблю й теслярувати. А ось цей залізний паркан удвох з дружиною ставили. Ми все удвох робимо. Ох і працьовита ж вона в мене!.. і все в будиночку - від дверей до вікон - зроблене господарями власноруч. Все самі з нуля робили - нікого не наймали.

- А як же без роботи? - дивується подружжя. - Всякою дурнею не було коли займатись. Ми тримали коня, корову.

- Оце як хвороби мене дістали, довелось збувати господарство, - каже Олександр Павлович. - Однак порося і кури й нині є. І город садимо - тож все своє їмо.

Доки розмовляли, підійшов старший внук Кобців Валерій.

- Наш Валерій - шахматист. І на змагання їздить. І нагороди має, - з гордістю дивиться на онука дід.

І яке ж це щастя - гордитися своїми нащадками! Коли продовжувачі роду не розчарували, а беруть приклад зі старших. А внукам справді є чому повчитися у діда з бабою - любові до праці і одне до одного.

Газета «Сіверський край» №42 (11586) від 14 жовтня 2021, Світлана Секера

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Заруч’я, Новгород-Сіверщина, Кобці

Добавить в:
 
 


Центр Комплект