• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » В’ячеслав Левченко: «Про війну забувати не можна, бо вона прийде сюди»


В’ячеслав Левченко: «Про війну забувати не можна, бо вона прийде сюди»

 

В’ячеслав Левченко з Іржавця став до лав захисників східних кордонів держави навесні 2015 року. Пішов на фронт за молодшим братом Олександром, який з осені 2014-го служив у 41-му батальйоні.

- Страшно навіть було уявити, якби війна прийшла сюди, - каже 31-річний В’ячеслав, згадуючи, як вирішив узяти до рук зброю і пішов добровольцем до військкомату.



За крок до ворога. Брати В’ячеслав та Олександр Левченки на шахті «Бутівка», 2020 рік

Пішов перший раз

Служив начальником радіостанції у 25-му батальйоні «Київська Русь»: забезпечував військових зв’язком, який встановлювали на пости. Разом з іншими бійцями утримував лінію оборони на Луганщині, потім - Донеччині.

Згадує, як за один день бойовики розбили їхній пост, отримали великі втрати. Стріляли кожного дня, особливо вночі. В одному бою вороги ледь не підбили їхній танк.

- Ми тоді зупинили його, швидко пересіли в автівку і поїхали в іншому напрямку. Навздогін чули постріли, на щастя, у нас не влучили. Під обстріли потрапляли не раз, стріляли і градами, і з мінометів. Та чим тільки по нас не били... - згадує співрозмовник. Серед його побратимів були і тяжкопоранені, й загиблі.

Ні В’ячеслав, ні його брат Олександр не розповідали батькам, що знаходяться на передовій. Дзвонили додому тільки вдень, коли більш-менш тихо. А ввечері та вночі відбивалися від ворожих нападів. Хоча й були не в одній бригаді, проте скрізь по лінії фронту було гаряче.

Доля вберегла В’ячеслава. Цілим і неушкодженим щасливо повернувся в рідне село, служив за контрактом у районному військкоматі начальником відділення зв’язку.

Пішов удруге

Коли скоротили чисельність штату, В’ячеслава разом із колегами Володимиром Олексієнком та Сергієм Петраускасом направили у зону ООС. Це була осінь 2020 року. Разом воювали у складі 72-ї бригади. Утрьох зайшли на шахту «Бутівка», були стрільцями. Тут у лютому 2021 року Сергій загинув під час ворожого обстрілу.


У 2020-му знову поїхав на схід молодший брат Олександр, підписавши піврічний контракт.

Тепер служили разом із братом в одній бригаді.

- У 15-му ми завжди давали відсіч ворогу, - ділиться спогадами В’ячеслав. - А через п’ять років війни побачив, що командири не дозволяли цього. І тоді ставало незрозумілим: навіщо ми на фронті, коли не можна у відповідь стріляти? Можливо, це було й правильне рішення «зверху», щоб бойовики не розуміли, де саме наші позиції, хоча вони нас постійно провокували.

Українській армії не вистачає людей. Хвиля патріотичної мотивації через кілька років почала спадати. Молоді хлопці обирають військову службу за контрактом, але не всі розуміють, чому йдуть воювати. Це, розповідає В’ячеслав, було помітно, коли під час навчання молоді хлопці не надавали серйозного значення важливості тренувань. І тільки потрапивши на передову, розуміли, що це дійсно війна, з усіма її випробуваннями і побутовими також.

Особливо важко на фронті переживати зиму. Щоб буржуйка давала тепло, треба постійно підкидати дрова. Але вони швидко закінчуються. Самі купували газові плити, заправляли балони, щоб можна було приготувати їжу. Кожен місяць скидалися грошима, щоб купити продукти. Коли зайшли на нові позиції поблизу «Бутів-ки», не було де помитися. Довелося взимку будувати баню. Необхідними матеріалами і продуктами виручали ічнянські та прилуцькі волонтери.

- Ми у командування запитували, чому не вистачає води, їжі? «Зверху» обіцяли розібратися. Але - марно, - розповідає В’ячеслав.

Готовий піти і втретє

Сьогодні В’ячеслав змінив зброю на домашній затишок і присвячує час своїй родині. Хоча, каже, доки війна не закінчилася, доти вони з братом готові захищати свою державу.

- Звісно, тут, на мирній території, війною не пахне. Часто кажуть, та чого туди йти. Якби поїхали хоча б у Авдіївку чи у ті міста, які відчули війну, та побачили, яка там розруха... До того ж процвітає російська пропаганда. Якщо це дійде до нас - тоді вже точно нікуди не треба буде йти. Ми з братом вже знаємо, як там воюється, тож коли треба буде - знову підемо. Війна триває, і про це забувати не можна.

Маємо цінувати подвиги героїв і пам’ятати про те, хто ми є, аби запобігти трагедіям і вберегти родини, народ і державу! Захисники - це ті, хто був в АТО/ООС, волонтери, медики, всі, хто підтримує армію в тилу фінансово, матеріально і психологічно, - каже В’ячеслав Левченко.

Джерело: Ічнянська газета "Трудова слава" №41 (10162) від 14 жовтня 2021, Світлана Череп

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Левченко, Іржавець, АТО/ООС

Добавить в:
 
 


Центр Комплект