• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Родина Сенинець змінила гори на рівнини і... знайшла домівку у Боршні


Родина Сенинець змінила гори на рівнини і... знайшла домівку у Боршні

 

Сім’я Сенинець, з якою познайомилася у Боршні, - дружня, віруюча та гостинна. їхній двір та будинок у селі вирізняються з-поміж інших хвірточкою, обкладеною довкола каменем, та цікавим оздобленням. Усе це результат роботи голови сім'ї - Юрія Сенинця, який з будівельними роботами на «ти». У дворі бесідка, обплетена виноградом, великий стіл та лави по обидва боки. Тут у прохолоді поспілкувалася з берегинею роду Марією Леонтіївною, її чоловіком паном Юрієм, донькою Світланою та сином Любомиром. Привітні господарі залюбки поділилися життєвими спогадами, на мить повернулися у пекельний 2014-й та поговорили про сучасне.



ПЕРЕМІНИ - ТО НА КРАЩЕ

Родина Сенинців - переселенці, але не зі сходу України, а з заходу. Живуть тут вже майже двадцять років, тримають невеличке господарство, будуються та насолоджуються життям.

- Ми давно мріяли про переїзд, - розповідають господарі, - але ніяк не наважувалися. А коли старша донька вийшла заміж за хлопця з Єгорівки, задумалися. Хотілося бути ближче до своїх дітей, а у майбутньому й онуків, тож вирішили кардинально змінити життя і переїхали у Боршну.

На Закарпатті, за двадцять кілометрів від Хуста, де жила родина з шести чоловік, їх частенько підтоплювало, а взимку засипало снігом. Окрім природних катаклізмів, далеко було й до інфраструктури: школа - за три кілометри, лікарня ще далі, транспортне сполучення не надійне. Словом, чимало чинників підштовхнули Сенинців до переїзду.

- Якщо враховувати клімат Боршни, то він майже нічим не відрізняється від того, що був на Закарпатті, - каже пан Юрій, -щоправда, трохи сухіший. І нам із дружиною це вельми до вподоби. До того ж тут поруч і школа, і магазини, а до міста регулярно курсує автобус.

- На Західній тримали велике господарство, - долучається Марія Леонтіївна, -кілька корів, свині, птиця, півтора гектара городу. Ніколи було вгору глянути. При переїзді врожай зібрали, худобу порізали, найняли машину і з м’ясом та картоплею приїхали на Прилуччину. Наразі в нас дві кози, стільки ж свиней та птиця, є і кілька городів. Ми вже тут неначе корінні жителі.

БАТЬКО БУДУЄ, А МАТИ ГОСПОДАРЮЄ


Згадуючи роки, прожиті на Закарпатті, не можна не сказати й про брак роботи. Якось вже історично склалося, що люди, які там проживають, їздять на заробітки у Європу або Росію. Юрій Сенинець працював посезонно будівельником у Санкт-Петербурзі. Трудився аж поки пандемія не внесла свої корективи. Тепер на пенсії, але улюблену справу не полишає - разом із сином Любомиром збудували величезний сарай, вкрили дах, а тепер заливають підлогу.

- Роботи ще чимало, - каже Юрій, - хочу встигнути до холодів зробити якомога більше. Фізично допомагає син, а дружина з донькою Світланою морально і духовно. Поки ми працюємо, вони господарюють на кухні та городі.

Як доказ його слів, з будинку вибігла Світлана і гукнула трударів за стіл. За словами жінки, у Боршні жити набагато легше і зручніше, а на Західній ловко тільки відпочивати.

- До того ж і з роботою тут простіше, - зауважує Світлана, - якщо маєш руки і не боїшся працювати - вибір є. Я, наприклад, доглядаю індиків у місцевого фермера. Це, звісно, не захмарні гроші, але мені вистачає. Поки літо і канікули разом зі мною працює й донька. Трудитися у таких умовах дуже зручно, бо між годуванням птиці можу і додому збігати, і мамі допомогти.

- Через хронічну хворобу - маю розсіяний склероз, - каже пані Марія, - у мої обов’язки входить наварити їсти та прибрати у хаті, щоправда, ще й за квітами у саду доглядаю, бо дуже їх люблю. Світланка ж допомагає у всьому - вона майстриня з консервування та й взагалі вельми спритна. Має трьох дітей - двоє від першого чоловіка, з яким прожила вісім років на Закарпатті, і одне від другого. На жаль, її сімейне життя не склалося.

Марія Леонтіївна народилася у родині, де, окрім неї, було семеро дівчат і четверо хлопців, тож знає, що таке велике щастя і дружня сім'я. На сьогодні її сестри й брати розкидані по всій країні, але це не заважає їм спілкуватися і періодично бачитися.

- Взагалі, люди на Західній Україні трохи відрізняються від тутешніх, - розповідає Марія Леонтіївна, - насамперед гостинністю. Там гостя саджають за стіл й обов’язково запропонують випити кави або пообідати. Деякі господині, враховуючи дні посту, пригощають навіть пісними стравами. Натомість тут чудова природа, чуйні люди й цивілізація. Коли у нас гостювала моя мама, вона сказала: «Маріє, як тут гарно, тут тільки й жити!» Я з нею погоджуюся на всі сто відсотків, тож нева-гаючись продали на Закарпатті все господарство - хату, сарай, гараж, літню кухню майже за безцінь. Але ні про що не шкодуємо, головне, що там живуть люди, які користуються садом, виноградом і завжди згадують нашу сім’ю теплими словами.

Дивно, що, маючи таку світлу душу і велике добре серце, на долю жінки випало чимало випробувань та переживань, одним із яких стала війна...

40 ДНІВ, ЯКІ ПЕРЕВЕРНУЛИ ЙОГО ЖИТТЯ

2014-й. Тривожні події зі сходу України почали надходити невдовзі після анексії Криму. Саме тоді у Донецьку та Луганську було захоплено адміністративні будівлі й проголошено про створення «народних республік». У середині квітня в нашій державі розпочалася антитерористична операція, яку всі називали й продовжують називати війною.

Згадуючи події семирічної давнини, молодий чоловік не може підібрати влучних слів, щоб описати те, що відбувалося тоді у мобілізаційних штабах.

- Уявіть, ніхто нічого не каже і не розуміє, - сердиться Любомир, повертаючись спогадами у ті роки. - Нас зібрали, кілька днів тримали просто неба, а потім почали розподіляти по частинах. Мене, танкіста, який лише рік тому відслужив строкову службу в Десні, записали у сапери з терміном навчання сорок днів. Хіба можна за цей час вивчити всі вибухові пристрої й навчитися їх знешкоджувати?

Непорозуміння та хаос, які тривали на той час серед військових, інколи заважали ухваленню виважених рішень. Однак Любомир домігся того, щоб його перевели у танкову частину і призначили командиром бойової машини. Кілька місяців підготовки й на передову.

- Там було гаряче, - згадує чоловік, - по справжньому. Кілька разів танк, яким керував, потрапляв під обстріл, але, дякувати Богові, все миналося. Втім, одного дня... Зазвичай танкісти не вдягають бронежилет, я не виняток - мій свинцевий захист висів поруч у машині. Але, коли нас почали «щедро» обстрілювати, вирішив надіти його і не пожалкував.

Після обстрілу Любомир вийшов із танка, раптом почув свист, заховався за бойову машину і. перед очима все потемніло. Прийшов до тями вже на землі, у вухах дзвенить, голова розколюється. Як результат - глибоке поранення ноги та контузія. Що було далі, чоловік пам'ятає уривками, знає, що його дістали з-під танка і машиною вивезли з поля бою.

- Місяців два лікувався у Харкові у військовому госпіталі, - каже Любомир, - потім тривала реабілітація. Але то все дрібниці, шкода моїх побратимів, які гинули і продовжують гинути на сході України. Про війну, що триває вже сім років, нагадує й уламок, який знаходиться ось тут (показує грудну клітину. - Авт.). Мабуть, лише Бог знає, коли вже вона закінчиться.

Із зони АТО Любомир повернувся не сам, а з надійним другом Мухтаром, якого привіз у кишені. Сьогодні він - головний охоронець обійстя.

ВІРА - ТО ГОЛОВНЕ!

Минав час, родина потроху оговтувалася від пережитих подій, ставала знову на ноги, а доля готувала ще одне випробування -аварію. Цю дорожньо-транспортну пригоду влітку 2017-го тоді обговорювала вся При-луччина. Одинадцятого червня на автодо-розі Київ-Суми-Юнакіївка зіткнулися два мотоцикли. В результаті аварії двоє водіїв загинули, а двоє пасажирів отримали тілесні ушкодження, одним із них був Любомир.

- Не дай Боже таке пережити нікому, -згадує ті події Марія Леонтіївна, - син вісім діб лежав у комі. Але, мабуть, воля до життя та якась незавершена справа повернули його з того світу. Ця аварія, де загинув його найближчий друг і кум, заподіяла чималої шкоди його здоров’ю. Я не перестаю дякувати Всевишньому за те, що уберіг моє дитя.

Марія Сенинець переконана, що саме віра в Бога дає їй надійну опору в житті і впевненість у майбутньому. Жінка співає у місцевому церковному хорі та разом із дітьми намагається щороку сповідуватися. Пані Марія радіє, що їхні з Юрієм четверо дітей живуть поруч із ними, на очах ростуть онуки і немає іншого щастя, ніж бачити їхні усміхнені обличчя й чути щоранку: «Доброго ранку, бабусю!» та відчувати ніжний дитячий поцілунок на своїй щоці.

Джерело: газета «Прилуччина» №36 (15652-15653) від 9 вересня 2021, Олена Шеремет

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Сенинець, Боршна, Прилуччина

Добавить в:
 
 


Центр Комплект