• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Катерина Зубко розповіла, як їй живеться на краю цивілізації


Катерина Зубко розповіла, як їй живеться на краю цивілізації

 

Ми вже навіть не уявляємо свого життя без газу, води, мобільного зв’язку та інтернету. Жителі ж Нової Тарнавщини, Нетяжиного, Покрівки попри перебої зі зв’язком та водою, браком роботи та відсутністю блакитного вогника знаходять гармонію в іншому - тиші, усамітненні та спокої. Вони відкриті та щирі, втомлені, але щасливі та товариські, без прикрас розповідають про сучасне і зі щемом у серці згадують минуле...

КОЛИ ЩЕ МОЛОДІСТЬ ГРАЛА...




Колись життя у селах вирувало - працювали колгоспи, ферми, школи. Люди не лише трудилися як бджілки, а й культурно відпочивали - проводилися різні заходи та влаштовувалися концерти. Представниця місцевої інтелігенції Катерина Іванівна Зубко на той час вчителювала у Новій Тарнавщині. У малокомплектній школі, якою керувала, найбільше навчалося двадцять один учень, найменше - сім. Окрім розумової педагогічної роботи, накидали ще й фізичну у колгоспі. Трудилася багато, навіть не вистачало часу на відпочинок.

- Як кажуть: «Хто працює, того і просять», - каже Катерина Іванівна, - так і я вік проробила. Все боялася комусь відмовити, чогось не зробити. Уроки уроками, а після - обов’язково якесь навантаження. У колгоспі накидали кілька соток буряків, які потрібно було двічі посапувати, прорідити, восени нарвати, почистити, ще й закагатувати; вночі йшла у Нетяжино віяти просо та гречку, сушила сіно для колгоспної худоби, а ще - заготовляла і тягала величезні мішки з травою для трав’яного борошна, яке виробляли у селі. Було, нато-мишся, прийдеш додому, а тут ще плани писати та зошити перевіряти. Спати лягала, коли вже ніде не світилося, а вранці прокидалася у пів на шосту. Бо, окрім тієї всієї роботи, ще й вдома вистачало. Жили зі свекрухою, тож ніколи було розслаблятися. Вранці мати до печі, а я до корів та свиней. Окрім цього, ще й хату добудовували, а потім сарай та погріб. Дивуюся, як я це все витримала?..

І хоча щоденна робота виморювала молоду Катерину, знаходила сили й час на художню самодіяльність, екскурсії з дітьми та громадський рух. Як стверджує сама жінка, їй завжди щастило на хороших людей - це додавало сил і натхнення. У далекому селі Смолин (Чернігівський район. - Авт.), куди дівчина потрапила за направленням після закінчення Переяслав-Хмельницького педагогічного училища, їй допомогли як з житлом, так і з одягом.

- З жахом згадую часи, коли починала працювати, - мовить старенька, - треба йти на педагогічну конференцію, а в мене ні кофти, ні пальта немає. Матінка моя ланковою за трудодні працювала, батька не було, тож грошей ми майже не бачили. Але ж світ не без добрих людей: у хазяйки, на квартирі якої жила, родичка працювала у магазині, тож дала одяг, а гроші за нього я виплачувала протягом року. У мальовничому поліському селі з дивовижною природою пропрацювала п’ять років. Як зараз пам’ятаю, дали мені перший клас (двадцять діток), я їх боялася, а вони мене. День за днем і так до них прикипіла, так їх полюбила, так звикла до них, що й за своїх ніколи було думати. Заміж там вийшла, але через те, що не мала дітей, - розійшлися з чоловіком.

НОВА РОБОТА І НОВЕ ЖИТТЯ

- А тут матінка моя почала хату будувати... У школі канікули, всі відпочивають, а я за себе і на Полтавщину. Від траси до села кілометрів мо’ десять, але дарма, тягну фарбу та інші будівельні матеріали. Допоможу неньці, а потім їду на Чернігівщину і порепані руки від людських очей ховаю.

Важко було матері самій лад усьому давати, ось і почала просити доню переїхати ближче до неї. Так Катерина Іванівна потрапила на Прилуччину. Тут її педагогічний шлях розпочався зі спеціалізованої школи в Удайцях. Для роботи у такому закладі потрібен був інший фах навчання, тож Катерина вступила і заочно закінчила дефектологічний факультет одного з київських вишів та здобула спеціальність логопед, вчитель допоміжної школи. У великому закладі були свої особливості - кожні два-три роки змінювалися директори, а вчителів постійно перевіряли комісії не лише з району, а й області.

Дітей важко було не лише вчити, а й організувати, але Катерині Іванівні усе вдавалося. Навіть представники комісій помітили, що учні на її уроках усе розуміли без слів, стежили за її поглядом та мімікою.

Сім років роботи в Удайцях, заміжжя і нове місце роботи вже у Новій Тарнавщи-ні. Тут довелося працювати і вчителькою, й адміністраторкою, і техпрацівницею, і навіть завгоспом.

- Школа малокомплектна, і я одна за всіх, - розповідає Катерина Зубко. - Навчальний рік завершився, а в мене роботи ще й роботи: побілити, пофарбувати, вимити все, щось відремонтувати. У вересні заклад не впізнати - все блищить, на стінах рушники, портрет Шевченка, на оновлену підлогу аж боязно ногами стати. Дітей привчала до праці змалечку, разом у шкільному саду листя загрібали, квіти саджали та впорядковували навколишню територію. Водночас вміли і відпочивати - організовувала концерти, а після - солодкий стіл. Водила на екскурсії та влаштовувала різні заходи. Батьки були задоволені, бо діти і танцювали, і співали. Словом, усю себе віддавала дітям, а своїх, на жаль, так і не народила.

КОМУ ЄВРО, А КОМУ БІЛЬ

Роки минали, люди почали шукати кращого життя деінде, дітей меншало і школу закрили, тепер вона лише сниться Катерині Іванівні. Наразі на три села - Нетяжино, Нова Тарнавщина та Покрівка ледве налічується сто чоловік. Поруч із подружжям живе брат Степана Дмитровича Микола з дружиною Любов'ю. їхня донька мешкає у Києві, має власну родину, але батьків не забуває - як приїздить у село, обов'язково провідає й родичів. Сучасне життя пенсіонерів Катерини та Степана - це переважно городні роботи, перегляд улюблених телепередач та «похід» у магазин.


Катерина Зубко із сусідкою і родичкою Любов'ю Зубко

- Город великий, - бідкається Катерина Іванівна, - нам дуже важко його обробляти, та все одно садимо і картоплю, і квасолю, і бурячок, і кукурудзу, і капусту. Щоправда, цьогоріч на білоголову якась мошка напала, зовсім мало головок зав’язалося. Щоб у землю вкинути і вибрати картоплю, наймаємо людей, решту роботи робимо удвох. У суботу в село магазин привозить продукти, тож обов’язково купуємо щось смачненьке. Городину намагаємося продати або на щось обміняти. Худоби вже не тримаємо, а ще років чотири тому годували корівку, потім була в нас кізонька, а зараз, через слабкість, лише кури по двору бігають.

Окрім поважного віку, шкоди здоров'ю додала й неприємна подія майже десятирічної давнини. У рік, коли Україна приймала Євро чемпіонат із футболу, до будинку Зубків увірвалися незнайомці. Вони пограбували стареньких та жорстко побили господаря. Днями подружжя продало годувальницю, тож злочинці знали, що у цих людей гроші є. Разом із паперовими забрали ножі та взуття. А щоб бідолахи не заважали - відгамселили Степана Дмитровича та вдарили по голові Катерину Іванівну. Після такого випадку здоров'я стареньких похитнулося.

- Усе життя за все переймалася, - каже пані Катерина, - а після 2012 року почала ще дужче. Тиск стрибає, болить голова, щодня разом п'ємо таблетки, неначе ті наркомани. А гроші тепер де взяти? За оранку та вибірку - заплати, машина дров на зиму - шість тисяч, ще й не вистачить, ліки купи, продукти теж, а ще ж хочеться і чогось смачненького... І не тільки для себе купую, а ще й котів підгодовую. Ось сусідка померла, а її три кішки тепер до нас бігають... Годую їх, бо жаль тваринок, усіх жаль, а мене нікому пожаліти.

ГОЛОВНЕ, ЩОБ НЕ ЗАБУВАЛИ

Розрадою для старенької є музичні вітання, що транслюють по прилуцькому телебаченню, та популярні життєві ток-шоу, а для Степана Дмитровича - футбол і все, що з ним пов'язано. Частенько вчителька згадує смолинську цікаву говірку, тамтешні звичаї та неймовірну поліську природу. Прилуччина ж стала для неї рідною домівкою, адже тут вона не лише знайшла свою половинку, а й здобула повагу та визнання серед жителів всього старостинського округу.


приємно, коли не забувають - в сімейному архіві Катерини Зубко зберігаються фотознімки з ювілейного дня жінки, коли її вітали староста Нетяжинського старостинського округу Світлана Федоренко та діловод Ніна Мельнік

- Я просто любила дітей, - каже Катерина Зубко, - шукала підхід до кожного і знаходила його. Діти мене любили, поважали і навіть коли не працювала, обов’язково першого вересня приходили до мене з квітами. Торік, наприклад, актив села та діти, яких я колись учила, привітали мене з вісімдесятиріччям. Було дуже приємно і несподівано. Ми згадували минуле, подумки гортали сторінки прожитих років та переймалися сьогоденням. Такі зустрічі об’єднують, надихають і додають сил, а це чудово...

Джерело: газета «Прилуччина» №38 (15658-15657) від 23 вересня 2021, Олена Шеремет

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Зубко, Прилуччина

Добавить в:
 
 


Центр Комплект