• Брухт ДальнобойСервис


На довгій життєвій ниві...

 

Осінь. Жовтень. Тепле сонечко «бабиного літа» ще намагається зігріти душі перед довгою і холодною зимою, лагідним променем проникаючи в віконця і серця. Жовтий лист кружляє у повітрі у своєму останньому танку і тихо лягає під ноги. І все навкруги наскрізь пронизане передчуттям зими і бажанням знову і знову вдихати це терпке повітря, настояне на спогадах про весну і літо, приправлене щемкими і дорогими серцю пахощами чорнобривців і пізніх яблук. А зірки на небі вже такі ж холодні, як і ранішні роси. І тонкою павутинкою ніяк не зшити в одне ціле весняну радість і жовтий присмак осені, хоча все це залишиться в спогадах, які зігріватимуть в холодні зимові вечори.



Сонце наповнює і домівку, де зараз мешкає Надія Йосипівна М'ягка з Чорного Рогу. Її серцю, мабуть, також миліше літечко, коли день значно більший за ніч, коли для рук роботи більше, а отже, сумних думок у голові менше. А довгими зимовими вечорами, залишившись наодинці зі своїм минулим, є над чим поплакати, але нічого не можна змінити.

- Я народилася у 1937 році, жила в селі Бобрик - це поряд з Чорним Рогом, - розповідає Надія Йосипівна. - Закінчила сім класів і пішла працювати на свиноферму. Роботи в колгоспі вистачало, і ми тоді швидко йшли на свій хліб. А скільки людей тоді було в селі, скільки людей... І корів тільки у нас на Бобрику було три стада по двадцять п'ять голів. Працювали важко і в колгоспі, і вдома. А заміж я вийшла за свого односельця Василя М'яг-кого. У дівоцтві я була Лантух. Ми з ним ще в школі один на одного поглядали, а потім він на Донбас поїхав, листи мені писав. Чотири роки. А потім ще три, коли в армії служив. Через сім років листування ми й побралися, у 1962 році. Працювали удвох в колгоспі. Потім сини народилися. У 1963 році - Петро, Сашко - у 1965-му.

Життя плинуло своєю чергою. Надія Йосипівна стала працювати листоношею, чоловіка призначили бригадиром, а вдома, як у всіх, корова, свині, птиця, городи...

- Працювати листоношею я почала у 1976 році, - розповідає жіночка. - І не думала, і не збиралася, але так сталося. У колгоспах нам, і свинаркам, і дояркам, пайки буряків давали, які потрібно було прополоти, і не раз, і льон брати посилали, адже рук робочих не вистачало. А в мене долоні так потріскалися, що тресту взяти не могла - і щипало, і горіло, і боліло. Сказала тодішньому бригадиру, що не можу цю роботу виконувати, а ні від якої іншої не відмовляюся. А він доповідну написав, і мене правління колгоспу оштрафувало за відмову. Там і штраф невеликий був, але ж так мені стало прикро. Дуже прикро. І я погодилася працювати на пошті.

- У ті роки люди багато газет виписували, а ще листи приходили і листівки до свят. Інколи в дві сумки все це не вміщувалося. Людей було в селі багато. Везу я якось пошту на велосипеді, а після дощу такі калюжі на дорозі порозливалися... Зупинилися перед однією, щоб обійти, тільки на траву ступила - а мені у ногу щось як кольне. Думала, що оса вкусила. А то гадюка. Голову підняла та й шипить ще на мене. У лікарні в Семенівці протиотрути не було, тож, мене швиденько під крапельницю. Я червона вся, як рак варений, нога розпухла, і біль у всьому тілі нестерпний, тиск, казали, був 240. Я вже й лікаря просила, щоб вкололи що-небудь, щоб не мучилася. А він мені: «Отож, лікуєш людей, хвилюєшся за них, а вони таке страшне городять.». А коли покращало, то й жити одразу захотілося, - посміхається Надія Йосипівна.

За буденними турботами не вчулися, як і діти виросли. В Москві у Надії Йосипівни брати, Володимир і Олександр, жили і працювали, то ж і сини у середині вісімдесятих туди поїхали.

І все спочатку було добре - знайшли роботу, одружилися, донечки народилися.

- У Петра народилася Алла, у Сашка - дві дочечки, Оля і Саша. Всі дорослі вже, нехай їм Бог в житті допомагає. І ми тоді раділи за дітей, за онуків, щасливої долі їм хотіли.

Та не так сталося, як гадалося, як хотілося і мріялося.

- Трагічно загинула дружина Петра, і в ньому все надломилося, - Надія Йосипівна витирає сльози з очей. - Сумував він за нею дуже. На роботу ходив, по дому все робив, але на серці печаль була велика. А якось йшов з роботи, впав і ногу зламав. Казав: «Мамо, батьку, ви ж не думайте, я ж з роботи йшов.». З ногою великі проблеми були. Три роки суглоб лікували. Ми його навіть до бабок возили. Не потрібно було цього робити, нічого воно не допомогло, але ж потопаючий навіть за соломинку хапається. Потім йому пропонували ногу відрізати, а він, синочок, не погодився. Гангрена почалася... Не стало мого синочка...

Надія Йосипівна згадує, як їздили з чоловіком на похорони, як до останнього не хотіла вірити, що така біда сталася. Як ховалася від чоловіка, щоб вголос виплакатися, бо він лаявся.

- Я поплачу, то мені наче й легше трохи. А він все в собі носив, увесь біль в собі носив, - каже.

І помер Василь Петрович невдовзі від онкологічного захворювання.

- Нам сказали лікарі, що Василю вже ніщо не допоможе. Ми нічого йому не говорили, він до останнього сподівався одужати, - розповідає Надія Йосипівна. -У нас з ним на віку всякого було: і хорошого, і поганого. Але нема його, і я згадую тільки хороше.

... У 2012 році Пасха випала на 15 квітня. У Надії Йосипівни був гарний настрій, адже син Сашко обіцяв приїхати на гостини після свята.

- Сашко мені на Пасху три рази телефонував. Розмовляли, вітав зі святом. «Мамо, - казав, - я через три дні приїду. Бережи себе!» Хвилювався, адже напередодні мені дуже погано було - тиск високий піднявся, навіть кров з носа йшла, аж хлюпала. Я онучечкам розповіла, але попросила, щоб Сашку нічого не говорили, бо зірветься ж одразу з роботи, буде їхати до мене. Ми розповіли йому про це, коли вже все минулося. Отже, жила я передчуттям зустрічі, готувала передачу на Москву. Кури багато яєць нанесли, тож сиділа на стільчику і по відерцях їх розкладала - це тому передати, це тому. І так на душі мені добре, що синочок їде, така щаслива! Аж у хату заходять Микола Іванович Лантух і Світлана Павлівна Білик - наша медичка. Глянула я на них - і серце моє зайшлося. Свєта очі ховає і каже: «Давайте я вам тиск поміряю». Який тиск, який тиск?.. Я кричу: «Що з Сашком?» «Нема, - кажуть, - Сашка. Помер». Мені від тих слів і світ білий померкнув.

Надія Йосипівна деякий час мовчить, адже спогади їй ще й досі болять.

- Я не знаю, як я все це перенесла. У мене в грудях, ймовірно, каменюка замість серця. Як воно не розірвалося, коли синочків своїх хоронила. Петру тридцять сім років було, Сашку - сорок сім, як вони залишили мене одну з моїм нескінченним болем. Як я вижила, як я жила? Синочки мої лежать, а я ось тут сиджу. Ходжу. Дихаю. І плачу за ними, моїми рідненькими, плачу. І дуже шкодую, що свого часу ще дітей не народила: не залишилася б я одна, було б мені до кого голівоньку прихилити.

Залишилася Надія Йосипівна сама у своїй хатці, де прожили з чоловіком багато років, де виросли діти, куди гості приїжджали. Своя хатка, кажуть, - рідна матка. І зігріє, і захистить. І вона зігрівала навіть в люті морози, захищала від негоди. Від злих людей не змогла захистити.

- Це було вночі 7 червня 2015 року. Я на печі спала. Прокинулася від того, що по хаті хтось ходить з ліхтариком. «А хто тут є?» - питаю. «А це, - каже мені один з чоловіків, - приїхали з Москви по долари».

Вони удвох у хаті були. Як двері відчиняли, я й не чула. «Та звідки ж в мене долари? - кажу. - Я ж їх, діточки, в очі ніколи не бачила і в руках не тримала». А один з крадіїв мені й каже: «А ті давай, що тобі син з Москви присилає». Не знали вони, що нема вже в мене синів.

- І тут він до мене підійшов близенько, - згадує той страшний день Надія Йосипівна, - а я як кинуся на нього, щоб маску зірвати і подивитися, хто він такий. Не треба було цього робити, не треба. Він аж озвірів. В нього паличка була з собою така. хороша паличка, товстенька. І він мене тією палкою по руках, по ногах, по голові. Я кричу, прошуся: «Діточко, не бий мене, бери, що хочеш, але тільки не бий. Он у мене гаманець лежить, там п'ятдесят гривень. А більше нема в мене грошей». А він схопив мене за коси - та головою об стінку, об стінку. «Діточки, - кажу, -за що ж ви так мене?» А потім я свідомість втратила.

Прийшовши до тями, перше, що побачила Надія Йосипівна, - це гармидер у хаті. А найбільше вразило, що крадії познімали навіть ікони і портрети. Мабуть, гроші там шукали. Про нічну трагедію повідомила сільського голову, викликали поліцію і медиків.

- У Йосипівни, - розповідає сільський староста Любов Водоп'янова, - винесли тоді всі металеві речі. Навіть ложки позабирали. Приїхали з причепом - і все вивезли.

- Так, було в мене тридцять чавунів - і великих, і маленьких, всі позабирали. Навіть з печі чавунець витягли маленький. З компотом стояв. І стару сковорідку від індички з клітки забрали. І бідони в мене були, позабирали, цукор. Та й іншого багато чого. На що їх око глянуло, те й забрали. Бог їм суддя.

- У той час, - розповідає Любов Михайлівна, -Чорним Рогом прокотилася ціла серія крадіжок, навіть у сільську раду злодії залізли. Поліція винних тоді не знайшла, але крадіжки припинилися.

З часом посходили синці з тіла, а ось в душі залишилися. Не змогла більше літня жіночка жити в своїй хаті - було страшно і сумно. Деякий час жила у родичок в Чорному Розі, хазяйнували в хаті три господині - всі вдови. Ладнали, але трохи було важкувато, адже в кожної жіночки свій характер, свої звички. Але ж одна одну в усьому підтримували, суп разом варили, на городі поралися, навіть свиню вигодували.

- Зарізали ми того порося, забрала я свою частину і хотіла на Москву сало з м'ясом передати. Але добра людина порадила мені самій все те відвезти, провели мене, і я поїхала зі своїми клунками. У Москві прожила пів року. Мене всі дуже добре приймали. І брати мої - Сашко з Володею, якого не стало у цьому році, і їх родини, і невістка Лідочка, і онучечки мої. Братик мій повозив мене по церквах і монастирях - там така краса. Погостила я у всіх, а потім додому збиратися стала. Аллочка мене дуже просила побути ще, але мені вже припекло в Чорний Ріг їхати. Думаю: якщо помру у цій Москві, то як мене хоронитимуть, адже стільки грошей на це потрібно? Ні, я додому поїду - і все! В селі мені навіть дихається краще.

Любов Михайлівна Во-доп'янова пропонувала Надії Йосипівні оформити її в стаціонарне відділення для постійного проживання літніх людей у Семенівці, але жіночка відмовилася.

- У цей будиночок, що зараз живу, мене добрі люди пустили, тож я і щаслива. Ще тупаю потихеньку, щось роблю і в хаті, і на подвір'ї, і на городі. Не хочу без діла сидіти. Соціальна робітниця до мене приходить. Я і радію, адже, якщо щось станеться, не буду довго лежати, знайдуть мене. І приємно, що людина у хату зайде, і допоможе, і поспілкуємося, всі новини вона мені розкаже. Це дуже добре.

- А ще, - каже жіночка, - рідні мені з Москви телефонують. Брат Сашко нещодавно дзвонив, то я йому всі місцеві новини розповіла. А які новини у нас? Той помер, той захворів, той також захворів. А він мені й каже: «Що ти мені, сестричко, все сумне розповідаєш? Ти розкажи про тих, хто народився». Братику, кажу, діточок все менше народжується, садочок закрили, в школі учнів з кожним роком меншає. Хто школу закінчив - той з села поїхав. Звідки ж тим дітям братися? Такі ж баби, як я, дітей не народжують, а молоді нема. Ось таке воно -наше життя. А хат пустих в селі всі більшає, людей все меншає. І тільки в пам'яті все так, як було колись.

... Перед будиночком, де мешкає зараз Надія Йосипівна, пишно квітнуть обласкані літечком чорнобривці. І хоча жовтень вже проливається на землю золотим дощем, сонечко ще зазирає в очі, намагаючись висушити сльози, і ніжно зігріває душу.

Джерело: районна газета "Життя Семенівщини" №40 (10910) від 7 жовтня 2021, Катерина Дика

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: М'ягка, ЧорнийРог

Добавить в:
 
 


Центр Комплект