• Брухт ДальнобойСервис


Бабуся - опікун онуків

 

На прохання посміхнутися плисківчанка Валентина Павловська відповідає скромним мовчанням. Не до сміху їй нині, адже ще ятриться на серці рана і, напевне, вже ніколи не заживе...


Арсеній і Соломія Гнатовські: «Ми дуже тебе любимо, бабусю!»

Мимохіть на обличчі 63-річної жінки з’явиться посмішка, коли до неї пригортаються, мов янголятка, рідні онуки, Арсеній та Соломія, і своїми долоньками та щебетливими голосами зігрівають згорьовану душу.

- Тепер молитиму Бога, щоб продовжив віку, бо треба жити заради них, -витирає непрохану сльозу Валентина Григорівна і ще міцніше пригортає до себе онуків, яким вона віднедавна замінила найріднішу людину.

Ой, чи думала вона, що в своєму житті доведеться пережити таке горе - поховати дочку Ніну. Мабуть, і в страшному сні це не приснилося б.

- А ось дочка відчувала, що незабаром покине цей світ. Нінин батько, мій перший чоловік, Володимир Гнатовський, помер молодим, коли дочці ще не було 12 років. Згодом я вдруге вийшла заміж за порядну людину, Петра Павловського, котрий став не тільки гарним чоловіком, а й турботливим батьком для Ніни, - згадує Валентина Григорівна.

Через роки Валентина Павловська поховала у Плисках тата й маму і щоб батьківська хата не стояла пусткою, переїхала в село, а київську квартиру залишила дочці. Життя текло в звичному руслі, аж раптом.

- Ніна панічно чекала наближення 38-річного віку. Боялася, що він стане для неї фатальним, адже в 39 років помер її батько. Навіть розповідала про страшний сон, в якому батько пальцем манив її до себе. А в червні цього року сталося непоправне горе: Ніна потрапила до лікарні. Медики робили все можливе, щоб її врятувати, алею на жаль, в реанімації вона й померла, Арсеній і Соломія залишилися сиротами, - зі сльозами в голосі розповідає Валентина Павловська.

Втративши маму, діти боялися, що можуть потрапити до інтернату. Причому в зовсім різні. Тому Валентина і Петро Пав-ловські прийняли рішення - оформити опікунство над онуками. У службі в справах дітей Святошин-ської районної держадміністрації у Києві із розумінням поставилися до бажання бабусі й дідуся, але наголосили:

- Ви тепер будете для дітей захисниками і порадниками, людьми, які будуть віддавати їм любов, ласку і доброту.

Але ніякі перепони не зупинили б Валентину Павловську, бо не могла вона покинути онуків напризволяще. Духовна сила, віра, надія, любов та життєва мудрість, підтримка чоловіка, знайомих, сусідів - усе допомагало їй іти до поставленої мети - оформити опікунство.

Разом із тим виникло питання, а де б навчалися діти? Вони вже звикли до міських однолітків, а якщо бабуся живе в селі, то і їм доведеться переїжджати в Плиски? А яка тут школа, які вчителі працюють? Чи сподобається дітям у сільській школі, чи доведеться повертатися до столиці?

- На вокзалі, коли брали квитки на потяг до Києва, випадково побачили двох місцевих учительок. Розповіли про нашу проблему і запитали, чи можна привести дітей у школу? Педагоги поговорили з дітьми і запросили на екскурсію до навального закладу, - у голосі Валентини Григорівни вже звучали радісні нотки, що свідчило: згадувала вона про це із задоволенням. -До школи прийшли всією родиною. Подивилися на класи - і тільки ахнули!

Звісно, порівняно з роками, коли навчалася бабуся, школа змінилася до невпізнання. Валентина Григорівна була вражена ремонтом приміщень, а головне - технічним оснащенням класів. Зокрема, кожен клас має комп’ютер та підключення до Інтер-нету, скрізь встановлені відеокамери, що полегшує вирішення конфліктних ситуацій. В учнів відсутні паперові щоденники, а натомість ведуться електронні. Сподобалася опікунам і атмосфера школи, яку створили сільські вчителі на чолі з Андрієм Кри-жановським, бо принцип роботи Плисківської школи - толерантно ставитися до дитини й оточити її любов’ю.

- Будемо навчатися тут, - заявив Арсеній, а за ним і Соломія.

У Валентини Григорівни і Петра Володимировича Павловських є найзапові-тніше бажання: поставити онуків на ноги, благословити їх у світ широкий, щоб жили вони справжніми людьми серед справжніх людей. А вчителі сільської школи, небайдужі сусіди та знайомі їм у цьому, впевнені, допоможуть. І тоді посмішка на обличчі Валентини Павловської з’являтиметься частіше.

Джерело: газета "Вісті Борзнянщини" №40 (9962) від 2 жовтня 2021, Андрій Донченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Павловська, Борзна

Добавить в:
 
 


Центр Комплект