• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Педагогічна династія з музичним акомпанементом


Педагогічна династія з музичним акомпанементом

 

У кожній родині є щось, що передається наступним поколінням у спадок: раритетні речі, сімейний фотоальбом із портретами прапрадідів, будинок... А у сім’ї Вараниць із Борзни від матері до дітей переходить любов до професії. Три покоління, або ж п’ятеро педагогів, викладацька робота яких тісно переплелася ще з одним захопленням родини - музикою.



Покоління перше: крізь терни - до мрії!

Вже й не згадати, чому Валентина Олександрівна Бугай, дочка колгоспних трударів, педагог із 36-річним стажем, вирішила пов’язати своє життя зі школою. Хоча спочатку вона й опановувала агрономію в нашому сільгосп-технікумі, проте своєї мрії не полишила - заочно здобула освіту в педагогічному.

Молодого спеціаліста, як часто це було, до за-білівщинської школи забрали піонервожатою (сьогодні це - педагог-ор-ганізатор). Пісні, танці та участь у художній самодіяльності Валентині Олександрівні завжди були до душі (й зараз залюбки співає з дочкою та онучкою). Завжди активна, вся у концертах, різних масових заходах. А скільки «деся-тихаток» вона провела!.. Сьогоднішні вчителі, мабуть, і не знають, що так колись називався виховний захід: діти вивчали вірші, готували концерт, а тоді йшли виступати по хатах (сусіди чи колеги заздалегідь домовлялися, у кого збиратимуться), де їх вже чекали глядачі.

Та за 15 років Валентина Олександрівна, що називається, «засиділася» в організаторах. Так хотілося бути саме вчителем, що жінка полишила Забілівщину заради вчителювання у Маличиній Греблі.

«Автобуси туди не ходили, бо ж асфальтованої дороги не було. Тож щодня потрібно було проходити кілометрів 12, - згадує Валентина Олександрівна. - Збиралася у дорогу рано вранці. Частина шляху пролягала через ліс. Кого тільки не доводилося зустрічати. І якщо з лосем спокійно розходилися, кожен своєю дорогою, то кабан неабияк мене налякав. Та за п’ять років, що отак ходила до школи, по морозу і дощах, лише один раз на кілька днів злягла з температурою».



Коли Валентину Олександрівну покликали назад до Забілівщини, та ще й на директорську посаду, жінка довго вагалася. «Одночасно мамі пропонували ще й у парторги піти, - додає дочка, Тамара Вараниця. - На той час у селі це була дуже «блатна» людина! Проте мама у нас зовсім не корислива, ніколи нічого зайвого чи, ще що гірше, чужого не дозволяла. Пам’ятаю, колись привезла з Чернігова цілий сувій байкової тканини на ганчірки чи ще для чого. Тато попросив і йому трохи відрізати. То мама на нього так глянула: «Ти що собі думаєш?! Це -шкільне!», й ні сантиметра не дала. Не по характеру їй - користуватися вигідним становищем. Вона й директором пробула лише кілька років: дочекалася, коли старенька вчителька піде на пенсію, й сама, нарешті, стала вчителем початкових класів».

Покоління друге: співоча «уцителька»

За маминим прикладом вчитися до педагогічного пішли й діти, Тамара та Вадим. Щоправда, син учителем історії пропрацював лише кілька років. «Із дітьми він ладнав дуже добре, на перервах вони полюбляли у шашки грати. Проте чоловіки у цій професії нечасто «приживаються», - розмірковує Тамара Григорівна, вчителька початкових класів у кинашівській школі. - Коли вони починають працювати у школі, то розуміють: крім проведення самого уроку потрібно виконувати чимало паперової роботи, писати, акуратно і без виправлень, багато планів та конспектів. А це робота доволі монотонна й не дуже захоплююча.

Я ж ніякого іншого заняття собі уявити й по сьогоднішній день не можу. Дуже люблю свою роботу, ціную прості життєві моменти. Ось пишуть мої дітки диктант: за вікном - зима, у класі - тихо, ледь гуде батарея, а в мене на душі такий спокій... Інколи знайомі дивуються: «Початкові класи... З ним стільки потрібно морочитися, всьому вчити». А мені навпаки подобається, що вони такі маленькі, багато хто ще шепелявить чи «р» не вимовляє. Перші місяці я навіть їх не виправляю, насолоджуюся цим особливим дитячим говором, коли я «уцитель-ка», а вона «Анзела». Малі діти такі щирі й відкриті. Хочеться якнайдовше зберегти їхню «дитячість».

Невід'ємною складовою роботи Тамари Григорівни стала музика. Для своїх маленьких учнів вона сама писала вірші, потім клала їх на ноти. І хоча мети такої перед собою ніколи не ставила - збирати свої твори - проте невеличка збірка пісень до усіляких шкільних свят усе ж надрукувалася.

«Що буду вчителем - була впевнена з дитинства. Так само знала, що й музика зі мною - на все життя, - продовжує розповідь жінка. - Коли була малою, у початковій школі, ми збирали по селу металобрухт. У якійсь канаві я знайшла маленький рояльчик. Такого інструменту ще ніколи не бачила, принесла додому, а тато трохи підремонтував. Він не був ідеальним, але я вже знала, чого хочу: вчитися у музичній школі. Тоді це було дуже модно, майже всі діти з вулиці там займалися. Дуже хотіла і я. Пам’ятаю навіть, як їхала на співбесіду (а жили ми тоді в Білозерщині): осінь, дощ періщить, я - у ризових чоботях і «гарній» коричневій куртці, мабуть, хлоп’ячій і, звісно, «на виріст» - їду грати на роялі.

Щоб навчатися у музшколі, мені навіть довелося переїхати з Забілівщини до Борзни. Але батьки мене підтримали. Тато, Григорій Данилович, сам дуже любив музику, і хоча не мав ідеального слуху, це не заважало йому співати та грати на баяні на усіляких святах. Перший рік ми жили удвох, у недобудованій хаті. Спершу не було навіть куди інстумент поставити. І коли вчителька поставила мені «2» за те, що я не займаюся вдома, тато лише підбадьорив: «Томо, запам’ятай: учень без двійки -наче солдат без зброї». Ніколи мене за оцінки не сварив».

Покоління третє: самовдосконалення і нові горизонти

За маминим прикладом продовжили династію педагогів її дві доньки, Оксана та Вікторія. Проте Віка, як і її дядько, попри здобуту освіту, своє вчителювання поки що поставила на паузу. «Коли підходив час визначатися з університетом, ми з мамою перебирали варіанти (мабуть, я перебирала, а мама знала напевне), - ділиться думками Вікторія. - З точними науками в мене великої дружби не зав’язалось, тож я обрала філологію - англійська мова у будь-якому випадку знадобиться. Але вчителем насправді не хотіла бути саме тому, що занадто добре знаю цю професію зсередини. Також молодого спеціаліста дуже демотивує принизливо низька зарплата. Та найбільше лякала перспектива залишитися у селі. Для мене дуже важливий розвиток, можливість бути серед людей, на голову вищих за мене. Мені імпонують слова українського психолога Наталії Холоденко: «Якщо ви хочете рости особистісно, маєте бути з тими, де почуваєтесь бідним і тупим. Вам буде складно, але ви прагнутимете до них дорости».



Після закінчення бакалаврату Вікторія дала собі можливість спробувати викладання - працювала вчителем англійської мови у Берестовці. Проте компроміс із собою не вийшов, хотілося спробувати себе у чомусь іншому. Сьогодні жінка працює в американській біл-лінговій компанії. А ще - пише чудові пісні. Музичний талант Вікторії, як і її батька, Сергія Вараниці, учасника гурту «Чумацький шлях», заслуговують кожен на окрему розповідь. Тож ми обов'язково ще розкриємо музичний бік родини Вара-ниць в наступних публікаціях.

«Часто замислююсь про те, щоб поновити викладання. Але не в школі, а у вигляді кількох годин репетиторства, - підсумовує Вікторія. - Для себе я точно зрозуміла: будь-яка справа буде вдаватися і приносити задоволення, коли ти внутрішньо до неї готовий, коли сам робиш свідомий вибір. Тому, хто вирішує стати педагогом, потрібно справді щиро цього бажати. Вчителювання, як і медицина, має бути покликанням. Адже іноді одне слово дорослого, сказане дитині, може визначити весь її по-дальний шлях. Це дуже велика відповідальність».

Сьогодні таку відповідальність взяла на себе старша сестра Вікторії Оксана. «Я змалечку бачила, як мама перевіряла зошити, готувалася до уроків, і мені це дуже подобалося, - говорить Оксана Морміль, теж учитель початкових класів у кинашівській школі. - Запам’яталися й бабусині розповіді про учнів. Вразив випадок, як одного разу її колезі довелося відлучитися з уроку. Вона дала завдання, а діти самі виконували його стільки часу, скільки вчителя не було. І ніхто не галасував, не бешкетував, лише один хлопчик... кілька разів озирнувся. Сьогодні з дітьми буває непросто, їх не можна полишити ні на хвилинку. А ще важче - зацікавити. Адже в гаджетах стільки інформації, що вчителю важко здивувати чимось новеньким. Тому й самому педагогу, як, зрештою, кожній сучасній людині, потрібно весь час вдосконалюватися, займатися самоосвітою, щоб швидко орієнтуватися в новітніх реаліях і технологіях».

Вдосконалює Оксана не лише себе, а й усіляко підтримує власну донечку Іринку. Вона, так само, як мама й тітка, бабуся й дідусь, вчиться грати на фортепіано. З бабусею, Тамарою Григорівною, залюбки грають у чотири руки. А ще Іринка малює. Минулоріч, коли всі були на карантині, взялася за олівці й почала копіювати картинки з інтернету. Мама, помітивши перші успіхи доньки, відвезла її до чернігівської художньої школи на кілька майстер-класів. Після настанов від професійного художника Іринка вільніше фантазує, сама складає сюжети і втілює їх у життя. Можливо, через десяток років вона започаткує нову творчу лінію родини - художню. А, може, співатиме, як тітка і дід. Або й стане педагогом, як мама і бабуся. І тоді в родині Бугаїв - Вараниць - Мормілів на одне покоління педагогів стане більше. Час покаже... А поки що за вибір непростої, але життєво необхідної професії ми дякуємо її рідним і в їхній особі вітаємо всіх учителів зі святом. Нехай ваше життя наповнюють щасливі посмішки ваших учнів, а серце - тепло і вдячність тих, кому ви допомогли розправити крила у доросле життя. Дякуємо вам, дорогі наші вчителі!

Джерело: газета "Вісті Борзнянщини" №40 (9962) від 2 жовтня 2021, Марина Гриненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Вараниць, Борзна

Добавить в:
 
 


Центр Комплект