• Брухт ДальнобойСервис


Півстоліття разом!

 

Почуття Світлани Анатоліївни та Олександра Федоровича Калініченків зароджувалися в селі Галиця. Навчалися в одній школі. Потім доля їх розвела. Світлана поїхала в Чернігів, вступила до кооперативного технікуму, а Олександр пішов служити в армію. У 1970 році вони знову зустрілися. Цей епізод і досі у пам’яті моєї співбесідниці. Вона каже: як повернувся зі служби Саша - одразу звернула на нього увагу - високий, з темним і кучерявим волоссям, привітний, веселий, енергії хоч відбавляй! Ну як такого не полюбити?! Та і я тоді дівчина «молоко з медом» була.



- У ті далекі роки, - веде мову Світлана Анатоліївна, - мої батьки проживали на хуторі Таборище, поблизу галиці. Ще мій дідусь переселився туди. Одержав землю, господарював. Батько ж не захотів залишатися на цих землях. його тягнуло, так би мовити, поближче до цивілізації. Ось він і зробив крок до заповітної мрії - повернувся до рідної серцю Галиці. Зупинився з сім’єю на кутку Маїшівка, де, до речі, проживали і Калініченки. Так що моє дитинство проходило на одній вулиці з майбутнім чоловіком.

Як виникли почуття один до одного? Коли Олександр повернувся з армії,- почали зустрічатися. Супроводжували наші почуття і весняні солов’ї, і літні місячні ночі із ясними зорями, золотава осінь, білосніжна зима. Тільки-но з’являвся вільний час від навчання, мчалася на всіх парах до свого коханого, щоб відчути тепло його рук, биття серця, мління у його обіймах, медовий присмак його губ. Хто мав романтичне кохання, той розуміє про що йде мова.

Так тривав рік. А вже у червні наступного, 1971 року, якраз на Клечальну неділю, завітали свати. Засватали мене і призначили день весілля. Домовилися на серпень. Щоб, як говорили батьки, хоч свої помідори були. Та вийшло трішки інакше.

Що то за період був - початок 70-х! Він видався не з легких. Тоді на селі (як і в усій державі) ніхто не гуляв. Село працювало, не покладаючи рук. Заробляли люди у колгоспах трудодні. У батьків Світлани ще й додаткова проблема звалилася на голову. Мали збудовану хату на хуторі. Тепер змушені були розбирати її, щоб частинами перевезти у Галицю. Та й доньку до свекрухи з приданим треба було готувати. А це вже святе. Звернувся батько до завсільпо. Зглянувся той. Допоміг і гардероб, і ліжко придбали. А вишитих рушників скільки треба було! Щоб кожне вікно завішати, кожен портрет. Та упоралися і з цим. Хоча природа цих старань не помічала. Почалися дощі. І такі періщили, що спасу не було. Мабуть, думала тоді Світлана, не на щастя моє ці дощі. Але ці думки у дівчини навіювали швидше переживання, ніж передчуття. Бо дощі ці, як виявилося через призму років, принесли родині Калініченків лише одне велике щастя.

У середині вересня хмари відступили. Виглянуло сонце. І життя ніби відродилося. Попливло у звичайному розміреному русі.

- Йшли розписуватись,- згадує далі Світлана Анатоліївна, - протоптаною дорогою, що вела до колгоспної ферми й далі. Я - в гумових чоботях. Біля сільської Ради перевзулася. А на другий день - нова проблема. За традицією наречену в дім нареченого треба було завезти, так би мовити, «по колу». Після дощів таке коло у селі на колгоспній техніці зробити було немислимо. Адже дороги були розмитими. Допоміг випадок. У Галицю приїхали військові заготовляти картоплю. До них і звернулися по допомогу. Не відмовили. Доставили молоду «УРАЛом» як годиться. І весілля відбулося на славу.

А далі почалася проза життя. Чоловік працював водієм у лікарні, одержував мізер. Іншого заробітку не було. Коли народився первісток Сергійко, нізащо було навіть колиски купити. Колихала на ногах. І так до трьох рочків. Нестатки змушували призадуматися. Та вихід із скрутного становища знайшли. Спорудили теплицю, почали торгувати розсадою. Пішло, як говорять, в руку, бо згодом придбали стареньку «Побєду». І хоч на неї витратили всі гроші - не біда. Зате вже був свій транспорт.

Почали з’являтися і нові ідеї. Тоді люди возили в Білорусію на продаж сонях. Цим, так званим, бізнесом почали займатися і ми. У яку завгодно погоду вибирався у дорогу мій чоловік. За нього я не боялася, бо була впевнена, що ні за яких обставин він не розгубиться, знайде вихід із усіх ситуацій, які можуть скластися.


Олександр Федорович згодом став працювати завгоспом Галицької лікарні. В цей період народився Валерій, а у 1981 році родина перебралася у Лосинівку.

Світлана Анатоліївна продовжує спогад. Дали нам кімнатку в будинку, що належав хлібопекарні. Життя, зрозуміло, було не мед. Тіснота, незручності, вистачало проблем. Та ми не занепадали духом і в цій ситуації. Доля подарувала нам друзів - родину Башкірів. Іван Пилипович за фахом був будівельником. Коли ми почали будівництво власного будинку, він навіть у вихідні був поряд із нами. Допомагав, чим міг. І спільними зусиллями ми звели наше помешкання у 1989 році.

Згадую, як відгуляли новосілля, а наступного дня - 40-річний ювілей господаря. Жити хотілося. І жили. Щасливо і з задоволенням.

Стали зводитися на ноги й діти. Сергій закінчив Конотопський будівельний технікум, Валерій - Білоцерківський інститут сільського господарства.

Та почалися важкі 90-ті. І знову постала проблема виживання. Взяли додаткову землю для обробітку, вирощене на ній возили на продаж до Москви, Луганська, Києва. Згодом придбали вантажну машину. Завели пристойне господарство. Розширили земельні угіддя. Тепер у нас уже було 50 га землі. А де земля - там праця до сьомого поту. Недоспані ночі, натруджене тіло. Зараз аж не віриться, що всьому тому могли давати раду. На поміч приходили наші добрі знайомі - Ольга Миколаївна Башкір, Ольга Анатоліївна Чаленко (на жаль, уже покійна).

йшли впевнено по життю діти. Старший почав будуватися. Допомагали чим могли. Менший зайнявся підприємницькою діяльністю.

З’явилися і внуки. На даний момент їх четверо. Старша Аня закінчила Київський державний університет, працює журналістом; Віталій з Миколою навчаються в Ніжинському університеті імені М.Гоголя на факультеті іноземних мов; найменша - Настуся - школярка, учасниця хореографічного колективу «Мрія».

Ось так у трудових буднях і маленьких радощах проходить життя. Та немає підстав для розчарувань. Я і мій чоловік разом ось уже п’ятдесят років і дякуємо долі, що вона подарувала нам сімейне щастя.

А я приєднуюсь до привітань і зичу подружжю усіляких гараздів!

Джерело: газета "Ніжинський вісник" №37 (147392) від 24 вересня 2021, Микола Борщ

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Калініченкі, Галиця

Добавить в:
 
 


Центр Комплект