• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Слідами трагічної історії однієї панської родини


Слідами трагічної історії однієї панської родини

Як мало, виявляється, ми знаємо історію рідного краю. Одну з цікавих сторінок нашого минулого приховує панська садиба родини Антіох-Вербицьких у Великому Дирчині. Вони в ХХ столітті створили тут своє сімейне гніздечко. Будинок збудував Олександр Антіох-Вербицький, молодший брат Миколи Вербицького, який являється співавтором тексту гімну України. Сьогодні в садибі функціонують сільський клуб, бібліотека та краєзнавча кімната.



— В кінці ХІХ століття Олександр Антіох- Вербицький придбав у Великому Дирчині землю, де й розпочав будівництво своєї садиби. Ще в ті часи в урочищі Альшана, що біля Макишина, працювала невеличка цегельня, з якої Олександр вимурував фундамент. Стіни, щоправда, вже будували з привозної цегли. Одночасно в нашому селі будувались церква та лікарня, — розповідає Любов Голован, бібліотекарка. — Будівництво садиби завершилось у 1903 році. Саме тоді вся панська родина переїхала у Великий Дирчин. Олександр Вербицький працював у Городні землевпорядником і щодня кіньми долав 25 кілометрів, щоб добратись на роботу. А Анна Кіндратівна безкоштовно лікувала людей.

Своїх дітей у Анн и та Олександра не було, але вони радо приймали всіх друзів та родичів. Родина Антіох-Вербицьких була дуже великою, й всі влітку приїжджали в гості до Олександра та Анни. Тоді подвір’я наповнювалось веселим дитячим галасом.



— Територія садиби займала десять гектарів. Тут був великий сад, де й досі збереглась одна з яблунь, алея з бузку та жасмину. Пані дуже любила квіти, тому коло садиби було насаджено багато квітів та троянд. У саду досі ростуть та весною радують око місцевих жителів модрини, які були привезені з Сибіру. Весною це місце схоже на казку, адже ці дерева рясно квітнуть рожевим цвітом, схожим на маленькі трояндочки, — показує рукою Любов Олексіївна на місце, де ростуть модрини.

— Спочатку ці екзотичні для нашої місцевості дерева потрапили в Тростянець Сумської області, потім до родини Лизогубів у Седневі, тільки затим вже й сюди. Всіх модрин було шість, зараз залишилось п’ять. Алея вела до озера, яке розташоване за садибою. Через озеро був прокладений місток, який вів до альтанки, де й проводили своє дозвілля пани та гості. Ідучи до родини Антіох-Вербицьких, гості везли на підводах і фортепіано, й інший інвентар для відпочинку та розваг


Пан Олександр та пані Анна лояльно ставились до людей. Тому, мабуть, й до сьогодні про них згадують лише хороше й зберегли садибу.



— Моя мама Марія Лукашенко служила на кухні в сім’ї у благочинного Сачави. Вона розповідала, що пані та пан Вербицькі були хорошими людьми, в усьому допомагали селянам. Вони ніколи не відмовляли в допомозі тим, хто до них звертався. Тож вона дуже хотіла перейти працювати до них, але не встигла — їхню родину спіткала трагічна доля. Хоч революційний вогонь їх не знищив, а загинули вони через просту людську заздрість та жадібність, — розповідає місцева жителька Олександра Мелешко. — Служниця, яка працювала в панській родині, була пов’язана з макишинськими бандитами. Одного вечора вона прийшла до родини, постукала й сказала, що вона хвора та їй потрібна допомога. Господиня чи господар відчинили двері, й таким чином у садибу увірвалася банда. У спальні господарів подушкою задушили господиню, а господаря — зарізали. І людське життя коштувало всього шести срібних ложечок та двох банок варення. У той час у садибі ще знаходилось двоє дітей— племінників Вербицьких, які ночували того проклятого вечора на сіновалі, що й врятувало їм життя. За іншими переказами, в садибі гостював один хлопчик

— Дмитрик, онук Миколи Вербицького. Йому єдиному вдалось врятуватися. Про ці події він потім писав у своєму листі: «Дорога мамо, діда Санька та бабу Анюту застрелили. Я спав у кімнаті Альвася і вони туди не зайшли, і я залишився живим».

Після смерті Вербицьких в їхньому будинку була хата-читальня, з 1922 року по 1976 рік розміщувалась школа. А під час Другої світової після відступу німецьких військ одна з кімнат була облаштована під своєрідний шпиталь — тут лежали поранені солдати, яким надавали медичну допомогу. В літній період 60-х — 70-их років в колишньому маєтку діяв районний піонерський табір. А з 1997 року і по нині тут розташовуються сільський клуб та бібліотека. Об-лаштована в маєтку й краєзнавча кімната.

У селі й сьогодні з теплом відгукуються та згадують родину Вербицьких чуйним словом. В пам’яті жителів Великого Дирчина живуть лише хороші спогади про панську родину Антіох-Вербицьких, яка мала таку світлу й печальну долю.

Джерело: газета "Новини Городнянщини" № 33 (11902) від 19 серпня 2021, Тетяна Романюк

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Городнянщина, ВеликмйДирчин, Антіох-Вербицькі

Добавить в:
 
 


Центр Комплект