• Брухт ДальнобойСервис


Назбирала ягід і купила караоке

А ще придбала за ці гроші морозильну камеру і дрова!..

Це все про неї – Віру Патенок – працьовиту жительку з Корюківки. У липні їй виповнилося всього 82 роки, тому що збирається жити більше. Не часто хто в такі літа наважиться на подібний трудовий подвиг.


Варто завести моторчик…

– Думаєте, я всесильна?! – коли Віру хвалять, вона заперечує. – Думаєте, в мене немає болячок? Терплю час від часу, лікуюсь і нікому не жаліюсь.



У неї в грудях ніби якийсь моторчик. Управління ним не дистанційне. Віриним словом і думкою. Скаже собі: «Це варто зробити!» – і робить. Якщо сяде, складе руки – кінець. Потрібно рухатися, змінювати рід занять і роботи.

У неї старша сестра Ліда обрала інший спосіб життя: «Не дужаю, не можу, тому й сиджу».

Коли Віра її провідує, обов’язково читає їй лекцію про важливість і потребу фізичної праці. Який з неї науковий теоретик, коли лише 5 класів за плечима? Із власного досвіду повчає…

З війни батько, Кирило Царенко, не повернувся. Один колишній солдат з Матвіївки розповідав матері, що вони разом ходили в розвідку. Кирило загинув від ворожої кулі. Тіло його забрати не змогли.

Отож дівчатка тулилися до матері, та Фені ніколи було ні казки їм розповісти, ні пісні заспівати. Трудилася в колгоспі та дуже голодували. Якось мати назбирала на полі колосків, з радістю принесла додому. Вирішила піти вдруге, але наскочив бригадир. Був суд. Ніхто не зважав, що вона вдова фронтовика, що має двоє дітей. Отримала два роки за ґратами, стільки ж і відсиділа.

Віру і Ліду взяла під опіку бабуся. Дівчат вона тримала під суворим контролем: – Ось вам норма сапання. Не зробите – не будете їсти! – скаже баба, ніби відрубає.

Хоч плач, а працюй! Ніхто не дасть картоплі, не подарує. У їхньому сараї чужа курка яйце не знесе. Кланяйся кожній рослинці на городі, кожній пташці у дворі – з голоду не опухнеш.

Спочатку була ферма

Трудитися Віра не лінувалася. Її завжди рятувала від утоми пісня. Хто падає на траву і видихає свій труд, а вона – пісню заводить. Ще й у танок піде.

Рано почала до клубу бігати, бо там співочі гуртки були.





Рано і на ферму пішла. У 14-ть літ стала дояркою в своєму селі Лубенці Брецької сільради на колгоспній фермі. Їй одразу дали групу корів, як досвідченим дояркам. 30 років з тих пір доїла. Без вихідних і відпусток. Це вже коли каміння з неба летить – Віра не на фермі.

Ще й досі жива її старша подруга Мотя Тосенко в Лубенцях. Коли загляне Віра в село, обов’язково Мотю провідує. Згадують удвох доярчині літа, не жалкують, що важко було.

Жодного разу Віра на ферму не спізнилася. Хоч вранішні сни такі їй дорогі. Якось забула запалену лампу в хаті, що підвісила на гачку під стелю. Поспішала до корівок. Було це вночі, перед ранком. Ранньої весни ще сніги лежали. Згоріла хата, довелося поселитися у хлівчику.

Віра увесь час у передовиках ходила. Як дали їй вимпел за перемогу в змаганні, так він і висів до останніх годин. Нікому не поступилася! Зніме вимпел, попере, назад прилаштує ще й рукою тепло проведе.

– Мене у 1975 році нагородили медаллю «За трудову доблесть». У Москві сам Брежнєв вручав, – згадує Віра.

З району доручили Віру везти до тодішньої столиці голові колгоспу Олександрові Кизюну.

Бідову Віру ні дорога не злякала, ні столиця. А ось коли Брежнєв медаль чіпляв, сльози побігли. Прийшла на місце, сіла і взагалі заплакала.

– Чого ти плачеш? – совався на стільці голова колгоспу. – Пішли, я тобі чарку наллю.

– Не хочу я горілки! – не заспокоювалася Віра.

Та все ж випила, коли їхали назад, хіба від Кизюна відчепишся? Горілку вона й досі не любить.



Медальний гіпноз

Медаль і документ на неї Віра всі роки береже, зате ферму, маючи тридцятирічний стаж, залишила. Захотілося їй пожити вільніше. Подалася в Корюківку.

Хто візьме на роботу людину без паспорта. У колгоспах тоді їх нікому не давали. На всякий випадок зайшла до контори меблевої фабрики, до директора.

– Хочу у вас працювати.

– А паспорт де?


Замість паспорта Віра дістала з червоної коробочки медаль «За трудову доблесть» і посвідчення на неї.

– Такі люди нам треба! – задоволено сказав директор.

На нього медаль подіяла ніби гіпноз.

Отож Віра до самісінької пенсії столярувала на фабриці. Її просили ще і на пенсії потрудитися.

– Я табуретки майструвала! Так наловчилася, ніякої автоматики не треба! – і досі пишається Віра.

Уже скоро 30 років, як їй платить держава гроші на заслуженому відпочинку. Усі скрізь плачуться, що пенсії малі, а Віра каже, що їй вистачає. Крутиться.

Вдома. Одна вона живе в своїй скромній хатині. Єдиний син у 30 років неочікувано помер. І чоловіків поховала. Є онук, та навідується дуже рідко.

Має великий город. Під картоплею лише одна латка. Цього року так уродила, що дрібної не знайшла. Велика, чиста. Ще одна частина площі – сінокіс для кізки Білочки. Є місце і для випасу.

Із сарайчика у прочинені двері виглядає білий, ніби сніг, кабанчик.

– Ви що, його вмиваєте?

Вона сміється:

– Ні, у сухому ніжиться. Молочко п’є козяче з моїх рук. Васильок помідори і яблучка їсть, – відказує Віра.

Вона розмовляє з ним, пестить і дуже боїться того дня, коли будуть колоти:

– Колійника запрошу, а сама з двору зійду…

Важко їй без чоловічих рук, але старається. Гвіздки добре забиває. Та, коли електролампочка згорить, «вдіяти нічого не можу».

Якби ще кавуни поспіли!

Чому вона вирішила ягід стільки назбирати? Назвала кілька причин. З пенсії вона стільки не заощадить. Любить, коли до неї ідуть люди, і вона до них у терцентр.

Вона чи не найактивніша серед пенсіо­нерів у Корюківці. І в походах, і на сцені. Останній концерт був у селі Буда. Вона била у бубон. Люди були дуже задоволені, а Віра сяяла від щастя.

На свій день народження 23 липня завжди багато друзів збирає. Невеличкий старенький магнітофон, під який танцювали раніше, вже не годиться. Захотілось придбати караоке.

– Я хоч і не дуже грамотна, а до мене на іменини люди освічені приїздять. З однією спілкувалася, інша мене лікувала. Мені так радісно було, коли двері відчинила лікарка Тетяна Батюк, – відказує Віра. – Караоке – це одна потрібна річ. Далі: заріжу кабанчика – немає морозилки. У банках солити вже не те. Отож не обійтися без камери. Дровець на зиму треба дві машини. Так звані кубики, відходи виробництва. Вони добре горять. Запастися ними варто натепер – зимою буду спокійною.

Через усі ці свої мрії 82-річна Віра Патенок подалася із сусідками в ліс. Не в близькі сосни, а далі, за Бреч. Їздили велосипедами. Кабанчика погодує, кізочку напоїть і прив’яже або трави накладе, щось собі в рота кине і – в дорогу. А вона неблизька, десь 4 км Корюківкою, до Бречі 7 чи 8 км, і за Бреч теж не менше.

– Сонце припікає, а ми ягоди беремо. Чорниці там ніби маком натрушено. Біда лише в тому, що папороть заважає, розгрібати треба, руки обдирає. У лісі ми були до п’ятої вечора. Потім здавали ягоди прий­мальникам і отримували гроші. Кілограм чорниць по 70 грн. По 800-900 грн щодня заробляли, – не криється Віра. – Може, хто і заздрить, та я скажу: важкі ці заробітки.

Якби у неї була огрядна фігура, не витримала б. Легка, худенька, мов ластівка.





…День народження відгуляла на славу! Караоке всі хвалили. Ще й гойдалку змайструвала сама. Новий холодильник гостям показала, дрова в сарайчику. Не побоялася забобонів: продемонструвала біленького кабанчика…

Танцювали і пісень співали. У молодості у Віри велика коса була. Сердилася на хлопців, які в клубі смикали за неї. Ех, літа, літа! Де вони поділися?! Тепер лише кучері, та, нічого, це – не головне. Віра вибиває на барабані, і бубон у її руках усіх на ноги піднімає.

Багато років у ансамблі української пісні районного Будинку культури без неї жоден виступ не відбувався. Але учасники постаріли, відійшли у інші світи. Віра тримається.

Де б не була, чи в себе вдома, чи на людях, любить дарувати свої улюблені пісні: «Час рікою пливе», «Біла акація». А як не згадати «Берізку»: «У полі береза, у полі кудрява. Хто йде не минає, березу ламає». А ще ж жартівливих, веселих пісень до нестями багато тримається в її голові.

Одне лиш непокоїть Віру:

– Кавуни виросли на городі великі. Хотіла друзів пригостити. Який не візьму – зелений. І чому воно так?!

Але це життєві дрібниці. Вона зробила багато роботи за літо і нині ніщо їй не зашкодить літати на своєму велосипеді до Наталії Колобашкіної в терцентр, до сивих жінок, які просто щасливі в одному колі.

Зоя Шматок, «Деснянка» №38 (877) від 23 вересня 2021

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Патенок, Корюківка

Добавить в:
 
 


Центр Комплект