• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Михайло Жирохов: «Якщо вже Україна – то Україна до кінця»


Михайло Жирохов: «Якщо вже Україна – то Україна до кінця»

ЦІКАВО Влітку 2014 року перед військовим істориком, уродженцем містечка Комсомольске, що на Донеччині, Михайлом Жироховим постав непростий вибір. Він міг переїхати з місця бойових дій до Російської Федерації, де на нього гарантовано чекало мирне та забезпечене життя у поважному колі колег. Він міг наступити на горло власним принципам і залишитись у окупації, прилаштовуючись до нових порядків, встановлених загарбниками, як зробила більшість його знайомих та рідних. Але він обрав залізничний квиток в невідомість та Україну.

Ось уже сім років пан Михайло з дружиною та дітьми мешкає у Чернігові. Він згодився розповісти про своє життя, яке так чітко розділилося війною на «до» та «після».



Істориком я став, швидше, усупереч , аніж завдяки.

Народився і зростав у містечку Комсомольське (нині Кальміуське) на Донеччині у характерній для Донбасу неповній родині. Батька свого я не бачив, мати тягнула нас з сестрою сама.

Комсомольське – типове для регіону закрите мономісто. Населення 20 000 душ, всі у буквальному сенсі знають один одного, всі працюють на одному кар’єрі з видобутку вапняку для металургійної промисловості. У три зміни цілодобово 90 відсотків населення – на виробництві, окрім медиків, вчителів та правоохоронців.

На місто – три школи, один професійний ліцей та технікум. Твоя доля у більшості випадків визначена. Якщо не дуже тямущий, після дев’ятого йдеш до ліцею отримувати затребувану на рудоуправлінні спеціальність. Якщо розумніший, отримуєш у технікумі спеціальність гірничого майстра абощо – і на виробництво. І це повне коло, вирватись з якого дуже важко. Людей, що їдуть навчатися до Горлівки або Донецька, дуже мало, як і, власне, тих, що бачив за життя щось крім власного містечка та обласного центру. Все на місці, все тут. Кожен день схожий на попередній: відпрацював зміну, хильнув з мужиками двісті грамів у генделику, поганяв по хаті дружину з дітьми, вклався спати, проспався – і знову в кар`ер. І хоча зарплати були пристойні, я такого життя для себе не хотів ніколи.

У історію я закохався ще за шкільною партою, проте шлях на істфак був довгим.

Не зважаючи на те, що я зачитувався історичною літературою та їздив на усі олімпіади, у 16 вирішив, що моя любов до військової справи сильніша. Тож у 1991 році подався до Донецького військово-політичного училища. Попри величезний конкурс – 42 особи на місце – вступив з легкістю. Але десь через пару місяців розчарувався вщент та покинув навчання. Мої романтично-книжкові юнацькі стереотипи про рафінованих благородних офіцерів розбилися об сувору реальність з матюками через кожне слово.

Потім були робоча спеціальність електрослюсаря, два роки служби в армії, яка на той час знаходилась на етапі переходу від радянської до української, а вже потім – історичний факультет Донецького державного університету. Моєю науковою темою були локальні війни на пострадянському просторі: Карабах, Чечня, Придністров’я, Абхазія… І є якась страшна іронія долі в тому, що за деякий час я сам опинився у вирі такої ж війни.

Писати почав ще під час навчання. З 1998 року друкувався у періодичних наукових виданнях Москви, Петербурга, Мінська, російськомовних, звісно. Завів багато знайомств у наукових колах РФ, приїздив працювати до центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації. У 2001 році випустив першу книгу – «Історія військово-повітряних сил Ізраїлю».

Немає нічого більш постійного, ніж тимчасове, знаю це з власного досвіду.


Коли отримав диплом історика з правом викладання, на час написання дисертації вирішив попрацювати у школі. Викладав спочатку історію, потім інформатику, потім пішов працювати до локальної газети, на місцевому ТБ створив власну краєзнавчу передачу, а потім знову повернувся на освітянську ниву і очолив школу, у якій сам колись навчався.

Педколектив був типовою старою гвардією, третина вчителів випустила колись мій власний клас, тож було тяжко пробивати новий шлях. Але мені вдалося впровадити сучасні підходи до освіти, набрати команду молодих педагогів з прогресивними поглядами, перемагати у грантових проектах. На третій рік директорства я мав 16 медалістів з 25 на район, а у 2013 посів 3 місце у обласному конкурсі «Директор року». Коли б не війна, я б до кінця життя пропрацював там, у школі, з великою радістю.



Коли почався Майдан, усе змінилося.


Відчувалося, що далі буде, м’яко кажучи, поганенько, бо ми ж там усі у примусовому порядку були членами Партії регіонів. Мене як директора свого часу призначили очільником місцевого осередку. Пішли мітинги, і перші були антимайданівські, примусові. Нас ганяли з прапорами, було холодно дуже: грудень, січень 2014… А потім почалися автобуси.

Телефонує мер, каже: «А не хочеш з’їздити до Києва, погуляти там Маріїнським парком, розвіятись? Ми тут формуємо автобус…». Я тоді відкараскався, але з міста такі автобуси їздили. А ми сиділи у Комсомольському й дивилися стріми на Громадському.

Навесні 2014 стало ще гірше. Приїжджали агітатори з Донецька, і вони вже були з прапорами Новоросії. Ахмєтов, від якого залежало дуже багато, на той час підтримав Україну. І було страшно, коли на мітингу на площі пів площі стоїть з українськими прапорами, а пів площі з прапорами Росії та ДНР. Ти дивишся – а отам, навпроти, стоїть твоя мати, твоя сестра, твій кум, твій лікар… А ти на іншому боці.

Останній дзвоник у травні 2014 я запам’ятаю назавжди.


Директорів зібрали і сказали, що загального свята не буде, очільниця місцевої освіти просто проїде по школах та індивідуально привітає медалістів. Заборонили вивішувати прапор України та вмикати гімн. Заступник з виховної роботи запитав, чи перероблюємо ми сценарій, але я сказав, що все залишиться як є.
І на нашому останньому дзвонику лунав український гімн. І от стоїть ця очільниця, чує, змінюється в обличчі і питає: «Мне сейчас уйти или попозже?» «Це Ваш вибір, - кажу, - а ми зараз в Україні».

Вона телефонувала мені потім, коли я вже до Чернігова переїхав. Казала, що Донбас є і буде за будь якої влади, а я – зрадник.

Усі мої вчителі були налаштовані проросійськи.

Одного разу вони вийшли на роботу невиспані, бо, як виявилось, вночі їздили зупиняти колону української артилерії. Їм координатор з райцентру телефоном сказав, що українці їдуть вбивати їх з тих пушок… І я так і не зміг достукатися до них, пояснюючи, що нас навпаки їхали захистити.

Чому відбувся такий масовий злам у сприйнятті? Справа в тому, що у Комсомольському, як і багато де на Донбасі, сама Україна була представлена лише номінально. Був прапор на міськраді, але заяву у міськраду можна було писати російською. Була у школі шевченківська світлиця, але у російськомовний клас подавалося 42 заяви, а в україномовний 7… Моє містечко заснували у 1936 році етнічні росіяни, вони приїздили з Воронезької та Курської областей родинами, цілими вулицями. Там геть інакший менталітет. І я як міг намагався цей менталітет посунути.

Я возив учнів на екскурсії до Києва, показував, що є інше життя, інша Україна. Що можна обрати будь-яку професію, будь-яке життя, яке ти хочеш, а не бути прив’язаним до кар’єру, що можна вирватись з цього замкненого кола. І мені було дуже страшно й печально, коли я дізнався, що з мого першого випуску двоє хлопців загинули, воюючи за «ДНР».

Але молодь була різна. Дві мої старшокласниці, Наталя і Катя, позаплітали у коси жовто-блакитні стрічки та пішли на мітинг. Хоч всі і свої, але агресивний натовп міг бути дуже для них небезпечним. На щастя, все минулося добре, я їх потім викликав до себе, питаю: «Ну нащо ви пішли?» А вони: «Ми просто ходили на пошту». І мене така гордість взяла. Досі цей момент згадую. Ті дівчатка з родинами, до речі, виїхали. Одна закінчила школу у Києві, інша у Кролівці.



Чому я обрав Україну?

Розумію, що в загальному контексті мій вибір може видатись нелогічним. І досі всі, хто був тоді навколо мене, не розуміють, чому я так вчинив. Навіть коли я вже зібрався виїжджати, мені казали: «Та залишайся тут, школа потрібна всім, ми тебе підтримаємо! Ну змінимо прапор України на ДНР та й біс з ним, з тим прапором!»

Але я в якийсь момент вирішив, що якщо вже Україна, то Україна до кінця. Якби у Комсомольську зоставалася українська влада, я би ніколи, ні за що не виїхав. Я жив би під обстрілами на прифронтовій території та робив свою справу… Але моя рідна земля була окупована.

У серпні 2014 року Комсомольське переходило з рук в руки 4 рази.

Увесь час згадується історія з донечкою, якій тоді було 5 рочків. Під час обстрілів найбезпечніше місце у квартирі – ванна кімната. Тож, коли стріляли, мала ночувала у ванній, ми там облаштували їй кубельце. І от маленька до тещі телефонує, в село: «Бабусю, а ми тут ночували у ванній!!! Уявляєш? Знаєш як це класно!» І я чую, як на іншому кінці дроту ридає бабуся…

Коли до міста ввійшов Моторола, ми вирішили їхати якнайдалі. Не було ніяких заощаджень на той час, зовсім. У мене в кишені 200 доларів і все, більш нічого. Зібрали з дружиною найнеобхідніше у чотири сумки, взяли дітей. 3 та 4 вересня були обстріли, не вдалося виїхати, а 5-го у перший день перемир’я один таксист зголосився відвезти нас до Маріуполя. Звідти ходило всього два потяги – на Львів та Київ. Квитки продавали лише на 5 число, на касі прямо так і казали: ми не знаємо, що буде завтра, бо російські танки вже під Виноградним. це передмістя, по суті, дачі.

Поїзд на Львів уже пішов, тож нам залишався київський напрям.


І от ми у вщент забитому поїзді. Їхали 32 години замість 24-х, об’їжджали небезпечні райони, потрапили під обстріл ГРАДами… Волноваху проїхали дуже швидко, бо провідниця сказала: «Зупинки не буде, ми не знаємо, під ким зараз місто». Коли з’явився стабільний зв'язок, почали телефонувати знайомим. У Києві було багато моїх друзів, які вже встигли переїхати та облаштуватися, але я розумів, що фінансово столицю не потягну. Максимум – перечекаю пару днів, поки не визначусь, що нам робити далі.
Раптом ми згадали, що в Чернігові у тещі є давня знайома. Нам пощастило: вона взяла слухавку, і хоч багато років не мала з нами контакту, згодилася допомогти.

На той час, на жаль, мої знання про Чернігів обмежувалися смаком та етикеткою Чернігівського пива.

Хоча, власне, так само й чернігівці нічого не знали про Донбас, крім того, що там війна, ФК «Шахтар» та заводи. Було дуже тяжко знайти житло: як тільки дізнавалися, звідки ми, нам відмовляли. Лише згодом я зрозумів, чому. Хазяїн першої квартири, що мені вдалося винайняти (однокімнатну на чотирьох, але гріх було жалітися у тодішньому становищі) розповів, що влітку 14-го року була хвиля переселенців з Луганська. Але люди приїздили просто пересидіти, перечекати. Один з них додумався вивісити на балконі прапор ЛНР. Зрозуміло, що скло на тому балконі побили. Малу у садочок теж брати не хотіли, і оце зачіпало значно болючіше. Казати в бік дитини: «Понаехали тут, мне своїх девать некуда», - низько.



Уперше в житті я зіштовхнувся з професійною незатребуваністю.


Дружина, медична сестра, знайшла роботу швидко. А я пішов до міського відділу освіти, свято впевнений, що мене, історика, такого собі «директора під ключ» одразу ж заберуть на роботу. Але не врахував того, що це у себе в області я був, можна сказати, унікальним кадром. Бо за рік на Луганську й Донецьку область випускалося усього 60 фахівців на 6 000 000 населення, тому проблем з працевлаштуванням не було. А у невеличкій Чернігівській області Ніжин та Чернігів випускали 300 спеціалістів щорічно.
І я півроку просидів без роботи, перебиваючись статтями на фрілансі.

Хочу подякувати ректорові Інституту післядипломної освіти, Анатолію Андрійовичу Заліському, який тоді працював в обласному управлінні освіти і перейнявся моєю долею. Він знайшов мені місце у Центрі туризму та краєзнавства на Лісковиці. Після директорства у школі я став, по суті, керівником, гуртка на мінімальній зарплаті, але мені треба було закріпитися у спільноті. До того ж, я отримав можливість займатися тим, чим я вмію і люблю.

Я потроху обжився, призвичаївся, почав писати для газет та українських он-лайн видань, заснував програму «Книга пам’яті загиблих героїв Сіверського краю» про хлопців з Чернігівщини, що загинули на Донбасі. Став вливатися у місцеву тусовку істориків. Сашко Ясенчук, Сашко Бондар почали мене запрошувати читати лекції з історії локальних війн та авіації, і от воно все закрутилося.

Напочатку було скрутно. Було таке, що працювали з дружиною на двох роботах, а грошей не вистачало. Донечку у школу допомогли зібрати волонтери з Києва, хоч я й відмовлявся. Але поступово все налагоджувалося. Ми змогли себе підняти, переїхали спочатку до більшого житла, потім змогли придбати власне. Далі пішов працювати методистом з патріотичного виховання до Інститут післядипломної освіти, а з січня 2021 року я завідую Військово-історичним музеєм – філією історичного.



Я почав займатися краєзнавством Чернігівщини, бо виявив, що це величезна прогалина в історії України.

У місцевих бібліотеках та книгарнях за моїми запитами майже не виявилося краєзнавчих книжок. З’ясувалося також, що тут є величезна проблема з вивченням партизанського руху, яким десятиліттями ніхто не займався. І я розумію, чому. Чернігівщина – край партизанської слави, з ватажків радянська пропаганда робила мало не святих, і розвінчувати ці міфи тяжко. Але потрібно. Ми маємо знати правду про нашу історію, і з’ясувати цю правду допомагають документи, які розсекретили після Революції Гідності. Я почав опрацьовувати архівні знахідки та видавати власним коштом брошури - «метелики» : про добрянських партизанів, про концтабір на Яцево, про Збанацького, Батюка…

І це викликало великий спротив, по-перше, серед тих, хто в радянські часи писав про це, а, по-друге тих, хто досі стоїть на радянських засадах, а таких в Чернігові більш ніж достатньо. Але ж декомунізація – це не просто позбивати зірки з фасадів. Це процес значно глибший, довший, і без встановлення історичної правди неможливий.



Я не місцевий, тому мені простіше розвінчувати тутешні міфи. Чернігів – невелике місто, і тут всі так само між собою пов’язані. І той безжалісний ватажок партизанів, про якого я пишу неприємну правду, для когось – добрий дідусь-сусід, який приносив смачні цукерки та розповідав малечі героїчну бувальщину війни. Я це розумію. Але працюю над тим, щоб створити об’єктивну картинку.

Багато хто каже, що писати про партизанів ще не на часі, бо живі їхні прямі нащадки. Але так само кажуть, що писати про війну на Донбасі ще не на часі. Я ж вважаю, що за такої логіки підходящих часів не настане ніколи. Т
Тому просто треба робити свою справу на совість, особливо якщо знаєш, що це справді твоє покликання – розказати правду.

Спілкувалася Ольга Мелашенко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в:
 
 


Центр Комплект