Петро Слизький: «Сталін би не дозволив так занапастити села»

Понеділок, 23 листопада 2009 16:51 | Переглядів: 2604

У дворі баби ганни

На карті Щорсівщини ще не так давно було більше півтора десятка маленьких хуторів. Нині від деяких з них лишилися самі руїни. Безлюддя запанувало у Ількучі, Товкачі, Пльохові. Життя на інших хуторах ледь жевріє.
Однак історія найменшого поселення не закінчується доти, доки його не покинув останній мешканець. І саме про них наша розповідь.

Зазвичай на хуторах живуть далеко не молоді люди. Ні на що не нарікають. Працюють до останнього дня, бо робота для них – і спосіб самоствердження, і впевненість у своїх силах.

До сторіччя залишилось чотири роки

Ганна Гончаренко з Місток запевняє, що народилася на початку листопада. Даних про точну дату її появи на світ немає, в паспорті записаний тільки рік – 1913. Отже, як не крути, а їй вже 96 .
Баба Ганна живе сама у старій, посірілій хаті. Подвір’я з напіврозваленим сарайчиком заросло густою травою. На городі теж, як у лузі, бо несила вже самій його обробляти.
Картоплю садять на сестриному – вона на цілих десять років молодша. І сестриних онуків та правнуків “ділять” на двох, бо у баби Ганни – нікого. Було все, а от доживати віку доводиться тільки зі споминами.
Пам’ять у неї, з огляду на вік, прекрасна. Детально, з подробицями розказує про те, що найбільш зачепило душу.
- В “голод” ми переселялися в Херсонську область. Душ п’ятнадцять з наших Місток. Повірили вербовщикам, що там ситніше. А дарма.
Село, в якому ми оселилися, називалось Рубанівка. Там нам виділили хату. За бур’янами і вікон не видно. Почали їх копаницями збивати, а там мертвий хлопчик лежить. Біля нього маленька кружечка з трьома бубочками пасльону. Досі те дитя перед очима...
У хаті ми знайшли солому на підлозі – замість постелі. На лавці – якийсь посуд. Із їжі – тільки перемелені кукурудзяні палички (на яких росли зерна).
Щодня ми ходили на поле рвати буряки. Одежі путньої не було. Надворі холодно. Сядемо відпочивати, кукурудзяним листям накриємось – так грілися. Місцеві з нами не говорять. Голодні, сердиті.

Хазяйці, до якої ми перейшли жити, бригадир видавав трохи пшона, дертої кукурудзи, щоб нам варила.
Багато хто втікав додому: по-доброму не відпускали.
Ганні, - згадує, - вдалося виїхати тільки тому, що за нею прибув військовий – сестрин чоловік. Їхали цілий день підводою, потім – Дніпром. Від голоду не втекли. Хіба що працювати стало легше, бо Ганну взяли на роботу в дитсадок.
- Дощу не було, нічого не росло, - продовжує моя співрозмовниця. - Їли жуків, сарану.
- Діти були, як маленькі старики. Дівчинка років семи спокійно розказувала, як мама молотком вбивала її молодших братів і сестер, варила з них у чугунці холодець, розливала в мисочки і продавала на базарі.
Ніхто після заходу сонця не виходив на вулицю: боялися.
Коли до Ганни посватався місцевий парубок, першою її думкою було: хоче вбити і з’їсти. Страх пригнав дівчину в рідні Містки. Щоправда, довго вона там не пожила: вийшла заміж на хутір Ласочки (сьогодні його вже нема).
Ісак працював учителем, проте його розкуркулена родина бідувала – хліб пекли з гречаної полови, з картопляного лушпиння. Не встигли обжитися, чоловіка забрали в армію. А потім війна. Він уцілів. Вирішив залишитися в армії. Але щасливою з ним Ганна більше не була.

- Один сусіда хотів, щоб мій чоловік жив з його дочкою, тому оббрехав мене. Напліткував: твоя Галя, мовляв, у війну з партизанами “тягалася”, - з гіркотою каже жінка. – Відтоді Ісака як підмінили. Чужим став. Крім докорів, ніяких розмов. Скільки разів говорила йому: згадай, поки ти служив, воював, я жила з твоєю матір’ю. Та якби навіть і при ній з кимось загуляла, увесь би хутір знав.
Але мої слова до нього не доходили. І моїм сльозам він не вірив. Тільки вночі його ніби “відпускало”, а вранці – знову за своє.
Якось каже мені: ”Поклонись мені до землі, щоб я тобі простив.” Якби за мною був гріх, поклонилась би, в ноги б упала. Але я була чиста перед ним. Так і не покланялася до самого його від’їзду. Проводжаю Ісака на станцію, а сама думаю, - що ж він мені на прощання скаже. Нічого нового не сказав: не можу простити, та й годі. Через дев”ять місяців я народила сина .
Ісак знав. Коли приїжджав, переказував через дядька, щоб я прийшла до нього з дитям. Люди бачили, як до ночі чекав на узліссі. Я побоялася йти: а раптом знову розсердиться: застрелить і мене, і дитину.
Може, усе б по-іншому було, якби ми зустрілися. А так... Хлопчик наш прожив усього два годочки. Я після Ісака чотири рази виходила заміж. А на старість - сама. Ні дітей, ні онуків. Так, мабуть, судилося
Попри все пережите, бабуся Ганна залишається бадьорою і життєрадісною.
- На сторіччя чекайте з шампанським, - кажу, від’їжджаючи.
- Я дочекаюсь, - обіцяє. – Аби тільки ти не забула.

Серед покинутих дворів

До Вершин веде через ліс вузька ґрунтова дорога. Перша хата - на самому узліссі. Великий двір з виноградною лозою. Лавочка біля хвіртки.
А далі – покинуті обійстя. В нічиїх садах дозрівають пізні яблука, на вікнах порожніх будинків висять мережані фіранки. А людей нема. Так незатишно, гнітюче, що хочеться швидше з кимось поговорити.
Стукаю у перші ворота, за якими чутно собаку. Чекаю, поки вийде господар.
- Я думав, це лікар з району приїхав, – каже він розчаровано.
- Занедужали?
- Ангіна, певно, - зітхає. – Та лікар більше дружині потрібен. Вона вже два роки лежить паралізована.
Знайомимось. Звати чоловіка Петром Михайловичем. Прізвище – Слизький. Тут народився, тут прожив усе життя. Більше 20 років – трактористом. Був бригадиром, завідував фермою.
- Навіть сараїв нема, техніку на металобрухт поздавали, - розводить руками. – Тільки 11 людей на все село.
Йому – 76. Є на хуторі й молодші.

Найближчий ФАП – за 6 кілометрів. Хліб возять на четвертий день. Автобусного сполучення нема. Тому у кожному дворі, де є хазяїн, тримають коня. За продуктами з’їздити, дітей з поїзда зустріти, фельдшера привезти. Через коней і спілкуються щодня: коли припинають пастись, коли під вечір забирають додому. Перекинуться словом-другим, і по домівках. У кожного – роботи море. У Петра Слизького, крім своєї, ще й жіноча – прибрати, наварити, на городі лад дати. Картопля цього року добре вродила. І кукурудзи повно. (“Кабан здоровий, годувати треба”).
Встає о шостій, і весь день присісти ніколи. За дружиною доглядає.
Не жаліється, що важко. І до дочки в Кучинівку переходити не хоче. Заплакав, коли розказував: вона хоч сьогодні готова забрати. Не хоче відчувати себе безпомічним, не хоче бути тягарем. Тому й тримається. Й ідеалів своїх не міняє. Каже: ”Нема Сталіна на нинішніх керівників. Сталін би не дозволив так занапастити села. Он там у нас був магазин, он там – клуб. Гляньте, що від них залишилося.”
Залишилися стіни. Забиті вікна, порожні дверні прорізи, обвалені крокви. А поруч – знову покинуті хати . Ціла вулиця...

Наймолодша хуторянка - з Луки

Контора Єлінського лісництва розміщена в маленькому (кілька будинків обабіч дороги) хуторі Лука. Дев’ятнадцять його мешканців – усі без винятку працівники лісництва. Колишні. З нинішніх – тільки Ніна Михієнок та родина лісничого Анатолія Данильченка. Він з дружиною, обидва сини, невістка – єдині в лісництві, хто працює за місцем прописки. Решта (близько двох десятків лісівників) їздить на роботу з ближніх сіл.
Данильченки – молодші свого часу, навпаки, їздили в школу в “ближню Тур'ю”. Сім кілометрів, зате “по асфальту”.
- Скоро нашу Луку перейменують у селище міського типу, - жартував тоді батько. – Дорога з твердим покриттям, водогін, аеродром під боком.
«Аеродромом місцеві називали майданчик дозаправлення пальним пожежних вертольотів, що пильнували за лісом. Його давно немає».

Брати не пам’ятають, чи вірили тоді батькові, але шукати долі деінде не стали. Молодший Дмитро – майстер лісу. Ще не одружений. Старший Олександр – помічник лісничого, батькова права рука. Майстром лісу стала і його дружина Галина. У них – донечка Іринка. Їй три роки. Ще вірить казкам. Але батьки остерігаються говорити маленькій про радісне майбутнє хутора.
Думають про те, щоб з часом оселитися в Тур’ї. А поки що живуть усі разом у батьковому домі. Кажуть, що не нудьгують: по-перше, роботи багато, по-друге, у них між собою усе добре.
За великим рахунком – правильно: нема великої різниці, де бути щасливим. Головне, щоб щастя – було.