• Брухт ДальнобойСервис


Випробування часом і долею

 

На Семенівщині залишилося зовсім небагато людей, які народилися у далеких вже 1920-х роках. На їхнє покоління випали голод і Друга світова війна, і післявоєнна відбудова, і декілька змін влади… Їм довелося пережити чи не найбільші випробування. 92-річна Валентина Марківна Мисько з Семенівки – одна з представниць цього покоління, їй є про що розповісти та згадати. Вона – живий свідок історії, від неї можна дізнатися чимало цікавого про найбільш складні періоди життя нашого народу.



На фото Валентина Марківна Мисько (травень 2021 року)

«А якщо червона влада повернеться?»

Народилася Валентина Марківна 16 травня 1929 року на Кутах – у селищі, куди на колишні землі пана Миштухи у 1920-х роках почали переселяти малоземельних селян. В основному це були жителі південної околиці Семенівки – Апостолівки (нині – кінець вулиці Прямої). З початком колективізації всі вони мусили вступити до місцевого колгоспу. Голод 1932-1933 років, зважаючи на малолітство, Валентина Марківна пам’ятає тільки за розповідями батьків. Після того, як хлібні запаси вилучила влада, пережили його тільки ті, хто мав добре здоров’я та тримав корову. На Кутах декілька людей померли від голоду…

Поруч з їхньою родиною в селищі також жили сім’ї батькових братів – Івана та Ігната Вертебних. Ще один брат, Олександр, за словами Валентини Марківни, дуже освічений, був військовим, займав високі посади у Києві… Як почалися сталінські репресії, він десь подівся, потім зникли і його дружина та син.

Тільки в 1990-х роках вона разом з іншими родичами дізналася, що його було репресовано. Валентині Марківні та іншим племінникам реабілітованого Олександра Миколайовича Вертебного радили звернутися до відповідних органів, щоб спробувати отримати компенсацію за житло та майно незаконно засудженого родича. Але вони не стали цим займатися… Валентина Марківна зауважила, що вони побоялися: «А якщо знову червона влада повернеться?..»

Люди намагалися просто вижити…

Загалом, люди, яким довелося жити при тоталітарних режимах, у ситуації частої зміни влад та векторів розвитку, намагалися просто вижити, не накликати біду на себе та свої родини. Так було і під час колективізації, і в роки сталінських репресій, і під час нацистської окупації. І в післявоєнний час намагалися зайвого не говорити, і, як бачимо, навіть у перші роки незалежності України не всі хотіли «ворушити минуле», побоюючись, що це може зашкодити.

У другій половині 1930-х років Валентина пішла до початкової школи, яка розміщувалася в одному з господарських приміщень Міштухи. Її батько в цей час був головою місцевого колгоспу. Після важких випробувань голодом 1932 – 1933 років жити стало трошки легше.

Втім, так тривало недовго – розпочалася війна. Війська вермахту наступали так швидко, а їх воєнна машина виглядала так потужно, що, за словами Валентини Марківні, восени 1941 року більшість жителів Кутів не вірили, що червона влада може повернутися. Жінки, чоловіків яких мобілізували влітку до Червоної армії, вже й не сподівалися, що колись дізнаються про їхню долю.

Удень навідувалися німці та мадяри, вночі – партизани

Кутам, які знаходилися на значній відстані від великих населених пунктів та центральних магістралей, можна сказати, ще повезло. Якихось серйозних боїв, як і військових підрозділів окупантів тут не було, тож всі будинки селища вціліли, за роки окупації тут практично не було жертв серед цивільного населення. Німці та мадяри, побоюючись партизанів, до Кутів приїздили нечасто і тільки вдень.

Партизани, зрозуміло, приходили до селища вночі… Страшно було жити в такій ситуації, але обійшлося… Люди поводилися тихо, намагалися ні з ким не конфліктувати, щоб не викликати гнів окупантів чи партизан. Щодо економічного становища, то, за словами Валентини Марківни, у більшості мешканців Кутів у цей час воно навіть дещо покращилося. Адже окупаційна влада роздала людям з колгоспу худобу, що залишилася, інвентар та землю. Звісно, населення віддавало окупаційній владі значну частину своїх доходів, але на життя, як кажуть, вистачало. Були, щоправда, поодинокі випадки, коли німці хотіли забрати більше. Так одного разу у їхньої родички-солдатки, яка одна виховувала трьох дітей, німці забрали корову і погнали на Семенівку.
– Побачивши це, діти з плачем кинулися за ними, після чого корову повернули на обійстя. Чимало харчів та одягу місцеве населення віддавало партизанам. Їм же теж якось треба було жити, – розповідає Валентина Марківна.

Від партизанів на початку 1943 року місцеві жителі й дізналися, що Червона армія перемогла німців під Сталінградом. Після цього з’явилася надія, що ворога проженуть і з України.

Страшний злочин нацистів у Семенівці у вересні 1943 року

Уже перед самим своїм відступом у вересні 1943 року нацисти вчинили в Семенівці страшний злочин проти мирного населення. Говорили, що в них нібито хтось покрав затвори від кулеметів. Також декілька солдат власівської армії, яка була союзником нацистів, пішли до партизанів. Тоді німці стали хапати усіх, у кого вони «квартирували» у Семенівці. Хтось заявив, що і молочниця з вулиці Грузія (нині Калинова) у Семенівці має зв'язок із партизанами і також до цього причетна.

– Ми того дня у Семенівці мали виконувати роботи з вирівнювання грунтових доріг, на яких німецькі машини робили величезні колії. Тут нас німці затримали і сказали, щоб копали собі могилу. Відпустили тільки, коли затримали жінку-молочницю. От тоді по-справжньому страшно було, – згадує Валентина Марківна.

Усіх підозрюваних і декількох людей, які випадково потрапили їм до рук, нацисти закрили у пенькоскладі, який знаходився на вулиці Воровського (нині Самойловича). Розстріляли приміщення з автоматів, а потім підпалили його. Очевидно, не всі бранці загинули від куль, адже страшні крики людей, які горіли живцем, було чутно далеко від місця страшного злочину.

Працювали в колгоспі майже задарма

Після відновлення радянської влади жителям Кутів довелося знову все повертати до колгоспу. Вертебні, яким у 1941 році дісталися два коня і віз, восени 1943-го відвели до колгоспу, окрім двох коней, ще й жеребчика, а також два вози… Люди також повернули чимало корів, але так сталося, що взимку кормів для великої кількості худоби в колгоспі не вистачало, тож голодні тварини, у яких не було сил стояти, висіли на рушниках. Надоювали від таких корівок по 100 грамів молока на добу…

Дуже важко жилося у 1944 – 1945-х та у перші повоєнні роки… Валентина вже була підлітком, тож працювала у колгоспі на різних роботах поруч зі старшими. Були це, переважно, жінки, адже практично всі чоловіки знаходилися на фронті або продовжували служити після війни. Працювали в колгоспі практично задарма, а ще ж податки треба було платити й натуроплату. За рік треба було здати державі 50 кілограмів м’яса, 300 літрів молока та 300 яєць. Але люди розуміли, що треба допомагати фронту, а після завершення війни – відбудовувати народне господарство.

Близько 30 чоловіків з Кутів, де налічувалося майже 60 господарств, не повернулися з війни. А ті, кому пощастило вижити, були з численними пораненнями. У 1947 році в неповні вісімнадцять Валентина Вертебна вийшла заміж за набагато старшого від неї односельця Семена Миська, який повернувся додому через рік
після завершення війни.

Сім років солдата не було вдома, адже призвали його на строкову військову службу ще у 1939 році. Семен Микитович пройшов усю війну, був неодноразово поранений.

54 роки подружнього життя

Голод 1947-го року Валентина Марківна пам’ятає добре, саме в цьому році вона вийшла заміж. У них в родині була корова, тому вони змогли пережити й це випробування. Чимало наших земляків у пошуках харчів тоді їздили до Західної України, де колгоспна система ще не склалася і люди продовжували працювати на себе. Семенівці везли туди одяг, чоботи, тканину, а звідти привозили зерно, борошно…



На знімку Валентина Марківна Мисько з чоловіком Семеном Микитовичем (фото 1950-х років)

Перші роки молода родина жила на Кутах, працювали у колгоспі. У 1961 році переїхали у робітниче селище Іванівського льонозаводу, де працювали і жили до 1969 року. Тут виросли троє їхніх дітей. Потім родина
Мисько переїхала до Семенівки. Тут купили будиночок на Широкому плану. Валентина Марківна працювала
на фермі в місцевому колгоспі, була й передовиком, навіть у газеті про неї писали. Разом з чоловіком тримали велике господарство, корову, обробляли землю.

20 років тому помер чоловік, немає на цьому світі вже і двох дітей Валентини Марківни. Нині матері у всьому допомагає молодший син Василь, сім’я якого мешкає в Семенівці, не забувають бабусю і п’ятеро онуків, дочекалася Валентина Марківна і правнуків.

Звісно, сили нині вже зовсім не ті, що були раніше, проте жінка не втрачає оптимізму, все, що може, робить по дому сама. Міцного вам здоров’я, шановна Валентино Марківно, й усього самого-самого доброго!

Джерело: газета "Життя Семенівщини" №21 (10891) від 27.05.2021, Едуард Асмаковський

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Мисько, Семенівка, Асмаковський

Добавить в:
 
 


Центр Комплект