• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Малі села Менщини. У Лазарівці живуть 12 мешканців і Борис Джонсон


Малі села Менщини. У Лазарівці живуть 12 мешканців і Борис Джонсон

 

Лазарівка, Мощне, Подин та Чорногорці розташовані поряд один із одним. Раніше всі вони входили до Менського району. Наразі територіально-адміністративна реформа розділила їх між двома укрупненими районами – Корюківським та Чернігівським. Єдине, що об’єднує дотепер, – це їхній статус малих сіл. Чи мають вони майбутнє? Сусіди.City поїхали до стольненських та березнянських хуторів, аби дізнатися, як там живуть люди.



Чим можуть, тим допомагають

До Стольненського старостинського округу належать такі невеличкі населені пункти, як Лазарівка, Чорногорці та Дмитрівка. Якщо в Дмитрівці мешкає ще близько сотні чоловік, то в Лазарівці зареєстровано всього 12 мешканців, а в Чорно­горцях – вісім. Керівництво старостинського округу намагається зробити все, щоб мешканці цих хуторів не почувалися покинутими та забутими.

Стаціонарного торговельного обслуговування там немає зовсім. Будівлі колишніх магазинів нині стоять пусткою. Свого часу Стольненська сільрада намагалася відновити діяльність торгових точок. Але споживче товариство, на балансі якого перебувають ці споруди, через збитковість магазинів не погодилося відкрити їх знову.


Лазарівка від Стольного розташована на віддалі близько дев’яти кілометрів


Приватні підприємці з Мени, проїжджаючи щосереди на базар у Семенівку, на зворотному шляху зупиняються в хуторах і продають свій товар. Взимку через снігове бездоріжжя робити це було трохи складно. Жителі Чорногорців самостійно скуповуються в сусідній Семенівці.

Зовсім мало тут і дітей шкільного віку. Одного учня з Дмитрівки до Стольненської школи підвозить шкільний автобус. Одиноких хуторян (таких, що зовсім не мають родичів) тут немає. Одна жінка, яка раніше мешкала в Чорногорцях, оформлена на проживання в будинок для літніх людей. Решта людей похилого віку перебуває під ува­гою родичів.

З Чернігова – до Лазарівки

Перше враження під час відвідин хуторів – чудові краєвиди. Відродження природи навесні, молода насичена зелень різнотрав’я, спів солов’їв, свіжо зорана рілля. Барвисті тюльпани та нарциси біля окремих обійсть – свідчення, що життя триває.



Родина Скирт уже вісім років живе в Лазарівці. Людмила – корінна чернігівка, Володимир – родом звідси. Пані Людмила 30 років займалася торгівлею, Володимир більшу частину життя, маючи фах кондитера, пропрацював на хлібопекарні. І навіть зараз пече торти, працюючи три дні через три вихідних. Разом уже більш ніж 40 років.


Пан Володимир каже, що раніше приїздили з Чернігова в село на гостини до його батьків


Давно вже чоловік хотів переселитися до села, але не відпускала потреба заробити стаж на пенсію. А тоді все ж вирішили придбати собі тут дачу та так і залишилися жити постійно. Кімнату в чернігівському сімейному гуртожитку залишили доньці.

Людмила розповідає про своїх односельців, перерахувавши їх поіменно, про те, як доводиться виживати в умовах віддаленості від цивілізаційних благ, а часом і недосяжності до них. Усі її односельці пенсійного віку. Більшість живе тут з весни до осені, приїжджаючи на дачу. Найстарший місцевий житель – Іван Ющенко. Великий працелюб, колись мав техніку для обробітку землі. І людям допомагав. Овдовівши, тривалий час справлявся з усім самотужки. Навіть корову тримав. На жаль, зараз прикутий до ліжка хворобою. Його доглядає донька.



Пригадуючи своє дитинство, Володимир Скирта каже, що Лазарівка ніколи не була великою

В його пам’яті тут найбільше налічувалося 52 двори. А зараз постійно проживають тільки в чотирьох. Решта – дачники.

– Те, що я печу торти, здавалось би, не чоловічою справою займаюся, не означає, що руки у мене ростуть не з того місця, – посміхається Володимир Скирта. – Як тільки придбали цю хатину, став налагоджувати комфортні умови: облаштував санвузол з теплим туалетом і ванною, потроху робимо в оселі ремонт. Ось недавно постелив лінолеум.

Пані Людмила в продовження розповіді чоловіка натякає на те, що через нестачу коштів не всі плани вдається швидко втілити в життя, але раді й тому, що є. Хоча трохи прикро, що, маючи стаж, віддавши торгівлі стільки років, отримує мінімальну пенсію.


Корінна чернігівчанка Людмила Скирта вже вісім років живе в Лазарівці

– Як не важко, але мені тут подобається, – оптимістично зауважує пані Людмила. – Такий спокій, тиша, пташки співають. Люблю копирсатися в землі. З неї живемо самі, допомагаємо доньці. Люблю квіти, вони у мене і в дворі, і біля двору. З господарства тримаємо курочок, господу охороняє песик Тузик. Та тут всі так стараються: щоб і хата на хату схожою була, і город упорядкований, і квіточки око милували.

Поряд із оновленим по-су­часному громадським колодязем – погріб. Здається, що стоїть просто посеред вулиці. Але ні: свого часу його капітально збудували в одному з господарств. Зараз залишився свідком того, що ось тут поряд колись стояв будинок, жили люди, бігали діти. Але зараз цього вже нема. Так, як і багатьох осель, які й складали вулицю.



Отакий сільський «водогін»

Цікавимося у пані Людмили, чи не страшно жити в такій глухомані.

– Уся надія на дідівські засови. А ще у мене завжди напоготові лежать біта і сокира. Володя пообіцяв придбати газовий балончик. Перший сигналізатор про чужих – Тузик. Хай тільки спробують, – сміється Людмила Скирта.

Проїжджаючи колишніми ву­лицями Лазарівки, Микола Ларченко, редакційний водій, пригадує, що колись саме такої пори приїздили сюди до ветерана-кулеметника по інтерв’ю. Тепер вже його немає. Хатина заросла кущами…

З глибини шахти – до землі

Помічаємо обійстя, де відчутна хазяйська рука: доглянутий будинок, молодий сад, у якому спокійно розгулюють індокачки. Мініферма з козами та вівцями за огорожею. Господар теж нас помітив. Він на городі якраз перебивав пирій після оранки: готувалися садити картоплю.

Віктор Дінченко 2000 року придбав будинок і перебрався сюди з сім’єю з Донбасу. Там він працював на шахті. Чому саме в Лазарівку? Його мама родом з Матвіївки на Сосниччині, а тут жила мамина сестра.

– У часи масового закриття шахт став задумуватися, де осісти після пенсії, – каже Віктор Григорович. – З вибору була Кубань (батьківщина батька) і Чернігівщина. Шахту закрили, років для шахтарської пенсії так і не встиг заробити повністю. Самі ще молоді були, жити якось треба, тому і вирішили заробляти працею на землі.


Шкодує пан Віктор: цієї зими виноградна лоза та троянди підмерзли, а бджоли взагалі загинули

Віктор (60 років) та Антоніна (55 років) Дінченки – беручкі господарі. Перше, за що взялися, – заклали сад. Доглянуті, з побіленими стовбурами деревця вже віддячують своїм господарям. Посадили виноград, троянди. Навіть пасіку завели. Раніше тримали корову, але якось не склалося: то стадо в селі геть зменшилося (на той момент череда складалася з 20 корів), то пасовища стали недоступні – все навкруг розоране.

А мініферма у Дінченків не така й маленька: загалом мають близько трьох десятків кіз та овець. Серед усього стада особливо виділяється круторогий козел-аксакал Боря (як жартує господар, Борис Джонсон). А ще є птиця. Обійстя стереже вівчарка Адель. За всім слід доглянути, про все потурбуватися, заготовити корм для худоби на зиму. Одного сіна скільки треба для такої отари.


Борис Джонсон пильнує за своїми «підлеглими»

Майстровиті руки і розум Вік­тора завжди виручають: сам змайстрував зі старої бензопили «Урал» косарку. Та й взагалі він полюбляє стару техніку. Он у гаражі стоїть відреставрована моторка 60-х років, відновив мотоцикл «ИЖ-49», трохи ще треба «поворожити» над мотоблоком.

– Коли я купив цей будинок, то поряд були хащі кущів на місці колишніх дворищ, – розповідає Віктор Дінченко. – Тоді я задався ціллю: кожного дня для себе ставив план із розчищення та прибирання клаптика землі. Беріз не вирубую, розсаджую дубки.

Із сумом і тривогою говорить Віктор Дінченко, коли зачіпаємо тему Донбасу. Там, саме на тимчасово окупованій російськими найманцями території, у нього залишився рідний брат, старший син з сім’ями. Рік тому померла мама, на похорони якої, на жаль, так і не зміг поїхати.



На думку пана Віктора, ті, хто розорав землі, підібравшись впритул до людських осель, це «временщики»

– Вони висмокчуть все з неї й кинуть, чи перепродадуть, – переконаний Віктор Дінченко. – Я хоч і не місцевий, але живу тут і вважаю цю землю своєю батьківщиною. Тому турбуюся, щоб все було до ладу: в радіусі ста метрів тут папірця не знайти. Колись уздовж дороги росли великі дерева, які хоч трохи захищали нас від суховіїв, шуму, отрути, якою обробляли поля. Їх викорчували. Я ж насадив молодих лип. Стараюсь, як можу, щоб було гарно. Поки руки тримають лопату, саджатиму і сад, і ліс. Ось хочу ще поповнити свій сад такими рослинами, як жимолость, лохина.

Звичайно, є на що скаржитися пану Віктору: і на те, що складно приватизувати землю, не вистачає коштів, немає роботи. Буває, інколи запрошують на тимчасові заробітки, бо має п’ятий розряд електрика і зварника. Але з постійного – тільки власне господарство, якому доводиться віддавати 24 години на добу.


Поки що все вироблене і вирощене – переважно для власних потреб

У Стольному живе молодший син із сім’єю. Старший онук мешкає там же з батьками, а двоє молодших – переважно в баби з дідом в Лазарівці. У задумах Віктора Григоровича – зайнятися виготовленням твердих сирів з козячого та овечого молока.

Помітно, що всім хуторянам не вистачає спілкування. Вони з великим задоволенням йшли на контакт, щоб виговоритися. Віктор Григорович – чудовий співрозмовник. Йому болить все, на все має власну думку, з приводу якої розмірковує філософськи. Одна з цих думок особливо болюча і стосується глобального – долі країни і українського села: «Занедбати промисловість означає вбити силу. Знищити село – вбити душу».

Віталій Сергійко, Сусіди.City

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Менщина, Лазарівка

Добавить в:
 
 


Центр Комплект