• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Валерій Лобановський мріяв відвідати Холми. Що його пов'язувало з селищем на Чернігівщині


Валерій Лобановський мріяв відвідати Холми. Що його пов'язувало з селищем на Чернігівщині

 

Заслужена журналістка України Зоя Шматок ніколи не гадала, що колись писатиме про Валерія Лобановського, талановитого футболіста й тренера, та його рідню з Холмів. Про своє особисте життя він не любив розповідати журналістам і розкривати перед ними сімейні таємниці.


Валерій Лобановський. Фото: footballua.tv

Відкрита душа

Ішов 2002-й рік. Квітував травень. Серед цього цвіту — нерадісні новини: на останніх хвилинах гри «Динамо» й «Металурга» в Запоріжжі стало зле тренеру Валерію Лобановському. Тиждень лікарі боролися за життя легендарної людини. Урятувати, на жаль, не вдалося.

Коли Україна прощалася з Лобановським, авторка цих рядків їхала в термінове відрядження до Холмів, де мешкали родичі його дружини, а значить і Валерія Васильовича. У селищній раді назвали вулицю:

— А будинок спитаєте. Марію Панасівну Устименко кожен знає.

У сімдесят на такий похорон їхати тяжко, непросто витримати сільській людині столичну метушню. Якби ще Валерій удома лежав і там було з ним прощання, поїхала б. А на стадіон, де стільки знаменитостей і люду!.. Не змогла… У вікно видно: Марія біля телевізора сидить. Усі передачі дивиться, де Валерія Лобановського показують, стадіон.


Зібраний і зосереджений. Таким його пам`ятають мільйони. Фото: www.depo.ua

— Яка я Лобановським родичка? Рідна тітка його дружини Ади Панкратівни. Родичаємося. Одна в одної буваємо.

Хата в Марії Устименко вікнами до сонця. Ґанок з лавочкою. Скільки на ній людей пересиділо, тривоги й радощі переповідаючи! У палісаднику бігають гарненькі індичата. Господиня серпорізом вигодувала й на печі вигріла. Це птиця така, що тепло любить і догляд. Хай ще й вони будуть у дворі. Недарма кажуть: «Хочеш, щоб було на столі — трудитися треба». А ще ж і корівка, і поросята. Живе людина — все їй треба. І в хаті, і в господі відчуваються дбайливі руки. Душа в Марії Панасівни відкрита, нічого не ховає.

— Ще б жити й жити Валерію! Люди ж і до ста років по землі ходять, а йому судилося лише шістдесят три, — бідкається жінка. — Згорів на роботі! Кому гра, розвага, та йому — тяжкий труд. Я телятницею сорок літ, часто без вихідних, відпрацювала, рук і ніг не чула. А футбольному тренеру треба головою думати та нервами управляти. На виду в країні, Європі, у світі.

Донька найстаршого брата

У Марії Панасівни своя, проста філософія: усе живе, що є на цій землі, бігає, дихає, крутиться до пори, до часу. Машини й ті ламаються, хати перекошуються. І людина не вічна. Руки підкладай, клич на поміч Бога, науку й світил — марно. Це тільки здається, що все трапилося раптом. Вичерпався ресурс — і квит! Як почула тітка Марія, що Валерія Лобановського оперують, відразу зателефонувала своїй племінниці до Києва. Ніхто не відповів.

— Марно мучу телефон! — журилася Панасівна. — До нього вона полетіла, в Запоріжжя. Як їй там, голубоньці? Все життя за ним їздила або чекала. Душа в неї добра, милосердна.

Її племінниця Аделаїда — донька найстаршого брата Панкрата. Всього в Марії Панасівни було одинадцять братів і сестер

— Хрестили дівчину в Холмах, ще як церква стара була, — згадує моя співбесідниця. — Піп запитав у Панкрата та його дружини, яке ім’я донечці вибрали. Вони сказали: «Аделаїда». Він такого імені не чув. Нехай буде Ада!

На жаль, Панкрат Омеляненко не діждався, поки його донька виросте. Він жив із сім’єю в Києві. Війна по ньому тяжко пройшлася — дуже хворів. Помирати поїхав у Холми, щоб у рідній землі бути, біля рідних людей. Дружина з ним і донька. Ще війна не забулася, нестатки були. За продпайками треба було назад, до Києва їхати. Марія з невісткою вдвох зібралися в дорогу. Тільки в столицю — Панкрат помер. На крилах не повернешся — дороги й транспорт які тоді були? Приїхали, та його вже й поховали. Скраю на кладовищі, як іти до старої колгоспної контори повз хату Анатолія Малюка.


Панкратова дружина заміж більше не виходила. Ростила доньку, яка вивчилася, здобула юридичну освіту.

Адині гостинці

Лобановського познайомив з Адою його друг, він же й двоюрідний брат Аделаїди, Володимир Вакуленко. Валерій тоді ще був не знаменитий — його зоря ще тільки піднімалася. У них народилася донечка Світлана, та роки швидко біжать — з’явилися онуки Богдан і Ксеня. Живуть у Києві в одному будинку, розповідала Марія Пилипівна.

— Батьки на дев’ятому поверсі, а донька з сім’єю — на четвертому. У Києві в одному будинку стільки людей, як у цілому селі.До Холмів у моїх Лобановських ставлення особливе, — тепло промовляє тітка Марія. — Ада сюди мов на крилах летіла, щоб нас побачити, до батькової могили припасти. Рідні багато в Холмах, та вона до нас завертає. Я відразу всім дзвоню, переказую. Сходяться, збігаються. Стіл накриваємо, бесідуємо, співаємо.

Ада — проста жінка. Співати, правда, не співає, все слухає. Жаль, довго не гостювала, до Валерія поспішала. Та одного разу з матір’ю, дочкою і зятем затрималася.

Марія Панасівна неодноразово запитувала в Адочки, чому Валерій до тестя на могилу не приїздить? Вічно зайнятий. Вибачався, просив дорогу свою дружину, щоб кланялася всім родичам, а тестю від нього квіти поклала. Обіцяв, що коли йому розвидніє, турбот зменшиться, тоді й збереться до Холмів, тітчині налисники їсти. Любила Ада родичам гостинці дарувати.

Нікого не забуде, не обійде. Коли почула, що в Холмах знову церква буде, навезла дарунків і туди. Батькові новий пам’ятник поставила, панахиду замовила.
Рідня, своєю чергою, у Київ передавала своє, домашнє, свіженьке, пахуче, поживне. На поверхах таке не росте.

Не в кіно, а в житті

Марія Панасівна — людина мудра. Вона знала, що означає бути дружиною Валерія Лобановського. Аделаїді довелося залишити роботу й бути з ним поруч. Хоч і світу побачила її племінниця, але переживань своїх цьому світу не віддала, сама боролася. Справа чоловіка стала близькою її серцю. Скільки на тих матчах сиділа, у поїздах із ним була, розраювала, коли помер його молодший брат, за поразки переживала. Пишалася його коронним голом, з кутового прапорця — такого ніхто не вмів.

— Берегла його, — каже тітка, — ой як берегла! — Це тільки таке в кіно буває, а в них — у житті. Після його інфарктів ходила по церквах, молилася і в Жуклі. Просила Валерія, щоб менше переживав, не брав усе до серця. — Коли не приїду в Київ, тренера немає, — із журбою дивилися на мене Маріїні очі. — Якось захворів мій зять, довелося до столиці везти. Довго я тоді в Лобановських жила. Не ходив Валерій, а бігав. Коридором ніколи не пройде спокійно. Бувало, що ніколи й додому забігти перед якоюсь дорогою — присилав шофера: «Костюм давайте й черевики».

Ада ніколи не сварилася, швиденько речі збирала. Він був принциповим, ніколи своїх рішень не змінював. Футболісти його поважали.



Одного його погляду було достатньо, щоб діяти, а не ухилятися. Разом із тим міг розрядити атмосферу і пожартувати. Уже потім напишуть: Лобановський однаково дорожив домом і сім’єю

Журилася Марія Панасівна, як Ада переживе таке горе. Та й чи забудеться такий чоловік? Ще довго Валерія наяву бачитиме. Чи зможе після цього футбол дивитися?

— Його на Байковім кладовищі поховають, — казала Марія. — Там, де відомі люди лежать. Він і тут має бути на передовій, як у житті. Герой України — високе звання. На перше місце ставив честь і славу України. Клопотів стільки за життя мав, тривог, що хотіли з колії вибити. Як ви думаєте, Україна буде Лобановського пам’ятати?

Не кінчала академій Марія Панасівна, зате мислила по-державному і по-людськи.

Минуло 19 років. Україна не забула Валерія Лобановського — чудового футболіста й тренера, іншого такого немає. Нехай від цього легше буде Марії Панасівні на тому світі. Нехай і її в Холмах не забувають. Життя прожила у вічній зайнятості: п’ятеро дітей виростила, за невтомну працю отримала державні ордени та нікому на бажала зла.

Джерело: Сусіди.City

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Холми, Валерій Лобановський, футболіст, тренер

Добавить в:
 
 


Центр Комплект