• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Людмила Марусенко з Тупичева звільняє душу від емоцій через вірші


Людмила Марусенко з Тупичева звільняє душу від емоцій через вірші

 

Життєвій силі та бадьорості Людмили Марусенко можна позаздрити. Ще змолоду Людмила Іванівна була активною дівчиною, яка побачила не одну країну. І цей запал живе в ній і досі, щоправда, здоров’я вже дещо підводить. У свої 69 років жінка погано бачить внаслідок цукрового діабету. Свій перший вірш вона написала близько двадцяти п’яти років тому. Вже зібралось їх чимало, от тільки не всі вдалось закарбувати на папері.



Народилася та виросла Людмила Іванівна в Тупичеві. Тут вона знає кожну стежинку та кожну травинку. Закінчила школу й поїхала навчатись до Чернігівського музичного училище заочно, де отримала спеціальність диригента. Усі її юнацькі роки пов’язані з творчістю —вона працювала в ансамблі бандуристів «Десна» Чернігівської філармонії, а згодом — художнім керівником у Павлівському будинку культури, що на Чернігівщині. Потім була директором будинку культури у Великому Листвені. Працюючи на цих посадах, молода дівчина встигала гастролювати з ансамблем бандуристів «Десна», який об’їздив усю Україну, неоднорзово бував і за її межами. Чимало історій та вражень Людмила Іванівна привозила з таких поїздок.
— Я була молода та енергійна, — розповідає жінка. — Все встигала. З ансамблем бандуристів «Десна» приймали участь у фестивалі «Київська весна». Тут зустрічалися 15 республік, кожна з яких демонструвала свої таланти. Також відвідували Білорусь, Молдавію та інші країни. Але з часом такий ритм почав виснажувати. Приїдеш з концерту, біжиш на роботу, працюєш і тут нас знову кличуть кудись їхати, тому я відмовилась згодом від таких поїздок. У 1975 році я вийшла заміж , а в 1978 році перейшла працювати в Тупичівську аптеку фасівницею. Фасувала таблетки, порошки, робила стерильні розчини протягом 26 років.

Анатолій Миколайович, чоловік Людмили Іванівни був моряком, який здійснював судноплавні експедиції в різні точки світу. Про нього жінка говорить з особливим трепетом:

— Чоловік закінчив Пярнську морську школу, і до 1979 році павав на різних суднах, був учасником дев’ятого експедиційного рейсу «Ристна», який проводив підготовку спільного польоту «Союз-Аполлон». Це було в 1975 році. У 1978 році їхню команду розформували, й він переїхав до Тупичева, працював у лісгоспі — в бригаді на лісоповалі. У 1988 році його відправили в Чорнобиль, де він допомагав ліквідовувати наслідки аварій в самому центрі трагедії – в реакторі. Це неабияк вплинуло на його здоров’ї, через що й передчасно пішов із життя. Різне між нами траплялося, але ми разом виховали двох дітей — Івана та Наташу. Я жодного дня не шкодувала, що пов’язала своє життя саме з цим чоловіком.
Людмила Іванівна написала багато віршів на різні теми. В її віршах — радість і тривоги, світле та зболене — все те, чим наповнене її життя. Вона без пафосу пише про тонкі, важливі та болючі для людей питання, може розрадити та надихнути. Всі свої вірші їх авторка знає напам’ять.

— Часто таке трапляється, що я не сплю ночами. То починаю римувати речення або наспівувати, —каже вона. —Так і ніч швидше проходить. У темах не обмежую себе. Надихнути може будь-що: подія, природа, зустріч. Писала й про Тупичів, й про Чорнобиль, й про внуків, й про медицину, й про проблеми, які турбують усіх українців. Мені досі пече в грудях за сотні скалічених людських доль, але я вірю у оптимістичне майбутнє. Це й передалось у моїх римованих рядках:

«… Як здригались стіни саркофагу,
Оповив світ проклятущий дим...

Як тріщало все навкруг, прощалось—
Страшний атом все навкруг корив».


Так про події Чорнобильської весни відізвалось її серце. А ось про сьогоднішні реалії:

«Стоїть лікарня на краю села.
Вона була найкраща у районі.
Куди ж нас ота влада завела,
Що стали непотрібні ми нікому?».


— Я свідомо не ставлю за мету написати вірш на певну тему. Вірші для мене як віддушина, я через них звільняю свої емоції, — каже Людмила Іванівна. Зараз вона проживає зі своєю донькою Наташою та онуками, які є її втіхою та розрадою. Бабуся радіє, що має можливість спостерігати, як ростуть її внуки, але болить душа за Україну та українців. І за рідне село, в якому барвистими нитками вишивалась її доля:

«Тупичів мій – моє село прекрасне,
Погляньте, які люди в нім живуть!
Моє село – до тебе вік людська любов не згасне,
Красу твою повік нам не забуть».


Джерело: газета "Новини Городнянщини"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Марусенко, Тупичів, вірші

Добавить в:
 
 


Центр Комплект