• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Війна і зблизила, і ледь не розлучила родину Шмагаїв з Корюківки. Історія однієї сім`ї


Війна і зблизила, і ледь не розлучила родину Шмагаїв з Корюківки. Історія однієї сім`ї

 

Катерина та Сергій Шмагаї покинули Дніпро й переїхали в Корюківку. Вважають: тут є все, що для них важливе й цінне. На Дніпропетровщині залишилися родичі й гірка згадка про війну в їхньому житті. Погляд зсередини на те, як війна ввірвалася в одну з тисяч українських сімей і як вони в ній вистояли.


Катерина і Сергій Шмагаї з сином Єгором. Фото: Наталія Рубей


Катерині Шмагай 35 років. Вона корюківчанка. Тут, у Корюківці, живуть її рідні, тут вона, Катя Андронова, із срібною медаллю закінчила Корюківську гімназію. У цьому закладі її мама нині викладає математику. Тата не стало, коли Каті було п'ятнадцять. І це найбільше потрясіння в її житті.

Коли настав час обирати професію, дівчина згадала, що батько радив їй для вступу три міста: Київ, Харків або Чернігів. Обрала Харків, Національний університет будівництва та архітектури.


Катерина Шмагай. Фото: З ФБ-сторінки К.Шмагай

- Не вагалася, бо з дитинства любила малювати й школу мистецтв закінчила, образотворчий відділ, — каже Катя. – Мені завжди подобався дизайн в усьому, що нас оточує: вулиці, будинки, меблі. Це відчуття в мені розвинув батько мого однокласника Павло Тарабан, до якого я ходила на заняття. Мені імпонував його професійний смак, роздуми, відчуття чіткості ліній і форм. Ми часто «розбирали» з ним тодішні корюківські новобудови, проходячи повз. Це мене неабияк зацікавило. В університеті я теж училася з цікавістю.

Катерина стала дизайнером архітектурного середовища. Її дипломними роботами були фотогалерея в Харкові та спорткомплекс у Дніпрі. Визнає: якби залишилася в Харкові, точно працювала б за фахом. Були й бажання, і можливості.

Але в Дніпрі на неї вже чекав чоловік Сергій. Катя вийшла заміж після третього курсу. Їй 20, йому 25. Два роки жили на два міста: Харків і Дніпро. Дружина-студентка оформила вільне відвідування. Дівчині радо йшли назустріч, бо грала в університетській волейбольній команді, яка була потужною в студентському середовищі.

Подружжя

Катя була знайома з Сергієм ще з 15-річного віку. Тоді вона на все літо приїздила на Дніпропетровщину в гості до бабусі, татової мами. А в сусідньому селі жив Сергій.

- Мій брат зустрічався з Катиною сестрою, — каже Сергій. – А я саме служив. Коли повернувся, зустрів Катю. Після армії пішов працювати в охорону, згодом на меблеву фабрику. З Катею тривалий час листувалися, потім розійшлися. Волею долі зустрілися знову та за рік побралися.

Жили в Дніпрі. Сергій працював на меблевій, Катя — архітектором у Дніпровському проєктному інституті. Потрапила під керівництво Олександра Сафонова, одного з авторів відомого харківського презентаційно-виставкового центру «Радмір-Експохол», якого в 2009 році в складі творчої групи відзначили державною премією в галузі архітектури. Раділа, бо було чому повчитися. Утім, за три роки роботи поменшало, зарплата знизилася, почали відправляти у відпустки за власний рахунок. Молода архітекторка була вимушена шукати інше місце.

Сховала свій диплом у шафу й пішла працювати в спортмагазин, де, на відміну від проєктного інституту, могла заробляти. Шість років мерчендайзером, відповідала за презентацію товару, а це ж творчість! Свої знання з дизайну було де застосувати.

Їхня власна війна

Той день, коли війна з’явилася на горизонті їхнього сімейного життя, Катя добре пам’ятає. Він змінив усе, до чого вони звикли.

- Це був 2014-й, весна, — згадує Катерина. – Я така радісна поверталася з роботи, милувалася природою та думала: «Як же гарно — весна попереду, краса!» Гріла думка про те, що в Корюківці в мене народилася племінниця. У такому піднесеному настрої вийшла з перукарні, коли зателефонував Сергій: «Мені повістка прийшла. Завтра їду у військкомат». У мене перед очима все попливло.

Військовозобов’язаних тоді збирали на 10 діб на перепідготовку. Та за десять днів Сергія не відпустили додому. Перепідготовку продовжили до сорока днів.

- Я приїхала до нього на вихідні, — згадки Каті даються нелегко. – Дивлюся: йде мій Серьожа у військовій формі. Мене охопив такий жах, що не передати словами! Сльози душили. У горлі стояв клубок. Світ перевернувся… На Великдень додому відпустили на добу. Переночував і поїхав. Тоді він уже знав, що їх відправляють у Донецьку область, але мені нічого не сказав.

Про те, що механік-водій Сергій Шмагай у складі 93-ї окремої механізованої бригади перебуває в гарячому районі Пісків та Авдіївки, знав тільки його брат. Каті чоловік казав, що базуються на кордоні Дніпропетровської й Донецької областей, біля знаку, який він щодня бачить.

Та Катя за два місяці його «вирахувала». Якось Сергій надіслав фотоповідомлення, за певними ознаками якого Катя розпізнала в Інтернеті ту місцину. Сергій дуже здивувався, як швидко дружина «знайшла» його.

- Яким же гарячим було тоді місто Дніпро! – розповідає Катерина. – Швидкі, сирени, вертольоти… Поранених цілодобово везуть у лікарню ім. Мечникова, а під церквами — труни, щодня відспівують наших солдатів… Але патріотизм зашкалював! Уся зарплата – на потреби АТО. Хтось випікає, хтось в’яже, інші купують необхідне – передаємо. Здавалося, нічого не було важливішого. Утім, паралельно з цим існувало інше життя, мирне. Люди ходили в гості одне до одного, жили так, як і раніше...

Мені на роботі кажуть: «Катю, тобі вже пора сумочку поміняти». Що? Яку сумочку? Навіщо?! Не розуміла, як узагалі про таке думати можна. Я жила в іншому вимірі. Мені треба бронежилет і каска для чоловіка, а не сумочка! - Катерина Шмагай

- Бронежилет придбав чоловіків начальник, - розповідає далі. - На каску гроші назбирали мої колеги, але де її купити в мирному житті? Знову допоміг Сергіїв шеф... Удома нічого не готувала для себе їсти. Не спала в розстеленому ліжку. Як я могла ніжитися на постільній білизні, коли мій чоловік спить в окопі?.. Щоночі шепотіла молитви, просила Бога берегти його.

У них була домовленість: Сергій повинен брати слухавку з першого дзвінка дружини. Він так і робив. Тоді саме йому необхідна була підтримка, а він навпаки – всіляко підтримував Катю. Знаючи її вразливу натуру, казав, що все добре, все спокійно, віджартовувався. Цим і оберігав її від тривожних думок.

Натомість його товариш кожного ранку телефонував своїй дружині й прощався. Про всяк випадок. А одного разу й Сергій попросив Катю записати дані свого полку. «Ні, Сергію, ні!» - кричала вона йому в слухавку, розуміючи, що ситуація на Донеччині загострилася. І ще частіше повторювала молитви.

Якось Катя побачила свого чоловіка в новинах на одному з телеканалів. Мигцем. Усього декілька слів. Але одразу помітила: на сирій землі, спина оголена… За пів року в зоні АТО Сергій Шмагай декілька разів був удома.

- Перша триденна відпустка була за два місяці, — розповідає Катя. – Але я про неї не знала. Приїхав його брат Саша до мене на роботу. Каже, мати передачу передала, пішли забереш. Підходимо до авто, а звідти — Сергій з оберемком троянд! Це не передати словами. Те відчуття, коли п’янієш від щастя. Так буває, я тепер точно знаю.А то, було, приготувала оселедця під шубою. Три тарілки, - посміхається. - Після декількох місяців «затишшя» на кухні, мені захотілося щось приготувати. Була на роботі, коли подзвонив Сергій: «Значить, «шубу» готуємо, так?» Приїхав, удома! Мене одразу ж відпустили на декілька днів. Я знову відчула, що це означає, коли чоловік зустрічає з роботи. Так, як і до війни.

Ротації чекали пів року. Старші чини повернулися додому автівками. А Шмагаю та його побратиму треба було доправити у військову частину два старих бронетранспортери МТ-ЛБ. Два дні гнали їх до станції Межова.

Надвечір, завантаживши машини на залізничні платформи, стомлені атовці зайшли в
найближче кафе, щоб поїсти.

Продавчиня зачинила двері просто перед ними зі словами «працюю до 19.00». І навіть пиріжка не продала хлопцям, які ризикували своїми життями на сході

Катя не могла спокійно чекати свого чоловіка вдома. Вона поїхала йому назустріч, знала, якою дорогою добирається. Серед поля, з сумками, з усіх ніг бігла, тільки-но побачила маленьку точку на горизонті – його військову машину. Він вибрався зі свого бронетранспортера і кинувся до неї. Обіймаючи свого коханого, почула по рації голос його побратима: «Радий за тебе, капітан!» І знову прийшло те відчуття, коли від щастя п’янієш. Тільки розбавлене сльозами, посмішками, поцілунками. Катя й Сергій дісталися частини разом на його МТ-ЛБ.

Назавтра, на шикуванні в частині, Сергій був з температурою під сорок і запаленням легень. Але ці негаразди вони вдвох уже могли контролювати.

Випробування війною

За пів року в Катерини все налагодилося. Їй уже захотілося нову сумочку й помаду. А в Сергія гинули побратими на сході. Він нічого не розумів тут, на мирній землі. Вона хотіла жити далі, а він — топив свої переживання в оковитій.

Катя намагалася тягнути чоловіка, підтримувати, але Сергію було дуже складно прийняти цю допомогу. Довгий час він кидався від нічних дзвінків, іграшкових стрілялок. Психіка не витримувала. Багато хто з його побратимів просто спився. Багато хто підписав контракт і знову пішов в АТО. А в сім'ї Шмагаїв, здавалося, стосунки вичерпали себе.

- Якось ми поїхали в село, де бабусин дім, — згадує Катя. – Автобуса не було, тож ми 12 кілометрів ішли пішки. І дорогою, і в селі говорили про те, що ми ж таки не чужі люди, треба нормально розійтися. Повернувшись у Дніпро, дуже посварилися. А назавтра я дізналася, що вагітна. Ми чекали цієї дитини десять років. Мене одразу поклали в лікарню на збереження. Обоє розуміли: якщо вдасться зберегти дитину, будемо разом. Протягом усієї вагітності Сергій навіть не глянув на алкоголь.

А потім з’явився Єгорка. У маленькому янголятку сім'я отримала великий шанс і надію на те, що все буде добре.




Їхню сім`ю врятував маленький янгол, синок Єгор

У Корюківці

Сергій працював допізна. Катя пішла в декрет. Молода матуся повинна була справлятися з дитиною сама, бо рідні далеко. Проблемою було навіть погуляти з немовлям, адже жили на 12-му поверсі. Тож, приїхавши з 4-місячним Єгором у Корюківку на літо, Катя насолоджувалася всім: річкою, лісом, повітрям, можливістю гуляти з дитиною, спілкуватися з рідними.

- Спробуймо пожити в Корюківці, — запропонувала Катя чоловікові. – На той час ще була жива моя 95-річна бабуся, яка дуже хотіла, щоб ми були поруч. Сергій продав свої два «атовські» гектари землі на Дніпропетровщині. Бабуся допомогла нам матеріально. Так ми придбали «бусик», завантажили всі свої речі й приїхали в Корюківку. З того життя бережно забрали з собою і три Сергієві відзнаки: нагрудні знаки «Гідність та честь», «Учасник АТО» і знак народної пошани - медаль «За відвагу».

Це було 30 грудня 2018 року. Назавтра – Новий рік. І нове життя. У 2019-му не стало Катиної бабусі, але вона встигла порадіти за своїх онуків, які хоч і винаймають житло в Корюківці, але тепер поруч з ріднею.


Зібратися великою родиною - велике щастя. Фото: З ФБ-сторінки К.Шмагай

Про роботу і хобі

Катя каже, що дуже хотіла б працювати за фахом. І саме в Корюківці. Можливо, колись її знання з архітектури й дизайну знадобляться нашому місту. А поки що вона всіляко підтримує чоловіка в його захопленні. Ремонт та оббивка меблів давно стали його улюбленою справою. Тринадцять років на фабриці для Сергія не минули даремно.

У Корюківці Шмагаї вже поремонтували дивани, крісла, ліжка, стільці всім своїм знайомим! Карантини й локдауни не дають змоги започаткувати свій бізнес. Але вони прагнуть цього. Катя дістала бабусину ручну швейну машинку та попервах на ній працювала. Розуміється на тканинах для перетяжки, наповнювачах, клеях уже не гірше Сергія.

- Часто перетяжка старого дивана хорошим матеріалом, із заміною поролону та ремонтом обходиться майже стільки ж, скільки й новий, — каже Катерина. - Але тут справа в іншому. Якщо ваші старі меблі, випробувані роками, влаштовують вас, є сенс зберігати дерево. Бо оббивку завжди можна змінити на яку завгодно, а ось знайти нові меблі з хорошого дерева непросто. Ця справа мені особисто була викликом. Проте коли люди задоволені твоїм результатом, у такі хвилини ростеш.

Катя й Сергій – спортивна сім'я. Улітку обоє займаються бігом. Катя долучилася до молодіжного волейболу. Виїздили з дівчатами на турнір у Короп. Каже, їм би ще тренера – і можна було б уголос заявити про корюківських волейболістів.


Корюківські волейболістки. Фото: З ФБ-сторінки К.Шмагай

- Так, у Корюківці я змогла дозволити собі волейбол, — посміхається. – Дозволила малювання. Навчилася відволікатися від будь-яких думок. Велике місто на захоплення й дозвілля не залишає часу, а ось Корюківка — це справді простір можливостей! Все, що цінне для мене, все тут є. І Сергій полюбив наше місто. Тут він удома.


Сім`я - щоденний труд. Щаслива сім`я - нагорода кожному

Шмагаї мають власний город, вирощують свою полуницю, від чого отримують справжнє задоволення! Поки живуть на винайманій квартирі, але мріють про власний великий дім, де зберуть усіх своїх родичів. І вже зробили для цього перші кроки.

Наталія Рубей, Cусіди.Сіty

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: родина Шмагаїв, Корюківка, людські долі

Добавить в:
 
 


Центр Комплект