• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Кохання напророчив ясновидець. Секрети щастя і довголіття родини Кирієнків із Менщини


реклама

Кохання напророчив ясновидець. Секрети щастя і довголіття родини Кирієнків із Менщини

 

Розмірковуючи про старість, відразу постають думки про неміч, хвороби, іноді навіть безпорадність. Але після зустрічі з родиною Кирієнків ці стереотипи відразу ламаються. Виявляється, старість може і має асоціюватися з мудрістю, щирістю й оптимізмом.



Про любов і містику

Затишне подвір’я. Помітна рука господаря. На побілених стінах сараю талановито виконані начерки графіті, зроблені вугіллям. На ґанок виходить господар із дружиною. Бравий, стрункий Георгій Іванович, якому нещодавно виповнилося 90 років. Усміхнена, з блиском в очах Ніна Веніамінівна (вона на п’ять років молодша від чоловіка).

Незважаючи на вік, обидвоє ще цілком самостійні. Навіть, здавалося б, звичного для їхніх однолітків ціпка в своєму інструментарії вони ще не мають. І дарма, що вік дається взнаки, але ота щирість почуттів, взаємоповага, зароджена ще наприкінці 50-х років минулого століття, помітна до сьогодні. І їм вже не згаснути.


Подружжя Кирієнків майже 60 років тому

Георгій і Ніна Кирієнки – колишні вчителі. Він – учитель фізкультури, вона – математик. Хоч і народилися обоє на Чернігівщині (він родом з Киселівки Новгород-Сіверського району, а вона – з нашого Городища), та доля звела їх у Григорівській школі на Київщині. Георгій Іванович тоді на Обухівщині вже майже десять років після закінчення Новгород-Сіверського педагогічного технікуму загартовував спортом молоде покоління. А пані Ніна молоденькою випускницею по закінченню Чернігівського педінституту якраз туди приїхала.

Як розповідає Ніна Веніамінівна, їхня зустріч була романтично-містичною.

– Коли навчалася в Чернігові, жили з подругою на квартирі, хазяйка звела нас із ясновидцем, – розповідає жінка. – Я не могла не поцікавитися своїм майбутнім. Дідусь Павло (так звали чернігівського мольфара) відразу «відшив» усіх моїх тодішніх залицяльників, давши зрозуміти, що я не матиму з ними надалі нічого спільного. Згодом напророчив ще й те, що після інституту я працюватиму не на заході України, як передбачалося, а ближче. «Отам ти і зустрінеш свого стрункого з родимкою на щоці», – сказав він мені. Довго я шукала ту родимку, поки з роками вона не стала проявлятися у Жори.

Поганих людей немає

Георгій Іванович і Ніна Веніамінівна настільки вправні оповідачі, що їх можна слухати годинами. І про дитинство та сім’ю (а вона у них, як і годиться, велика і дружна), і про свою освітянську роботу (на обох мають 80 років педагогічного стажу).

З дитинства, яке припало на важкі 30–40 роки, Георгій Іванович пригадує, як репресували дядька-сусіда за необережне слово на адресу Сталіна, тяжку колгоспну працю батьків, як допомагав батьку пасти колгоспних коней. Про страшні два роки нацистської окупації згадують обоє.

Кажуть, мали можливість бачити серед німців як негідників, що знущалися з людей, так і тих, які не втратили людяності в горнилі війни. Тому і роблять висновок, що поганих людей немає, є погані політики

Зі своїх шкільних років пригадують моменти, частина яких – з періоду окупації. В рідній Киселівці школи не було, тому Георгій навчався в сусідніх Ленькові, Мамекині, а згодом – у Новгороді-Сіверському. Після визволення через нестачу чоловічих рук доводилося суміщати навчання з працею в колгоспі: разом із жінками вивозили возами перегній на поля, стягували копиці сіна, звозили снопи, зерно перемолочували.

Вічний поклик рідної землі


На Менщині родина Кирієнків спочатку два роки вчителювала в Степанівській школі, а з 1963 року – у Волосківській. Спочатку жили в квартирі при школі. Ніна Веніамінівна на той час була завучем.

– Навіть через стільки років, коли, здавалось би, все життя прожили тут, я жалкую, що колись повернулися на Чернігівщину, – сумно зітхає пані Ніна. – Чи то поклик батьківської землі, а найпевніше – обставини, змусили нас тоді зробити вибір. У 1960 році там, на Київщині, народилася Валюша. Нам було важко сумістити роботу, дитину, життя на найманій квартирі, сесії під час заочного навчання чоловіка в Черкаському пед­інститут. Родинна підтримка так була потрібна у той час. Можливо, просто треба було потерпіти...


– А я не особливо і шкодую: що є – то є. Ми тут народилися, за стільки років пустили міцне коріння, – підсумовує Георгій Іванович


У Волосківцях 1966 року в родині з’явився синочок Володя. Підростали діти, життя стабілізувалося. На початку 70-х років сімейство оселилося у власноруч зведеному будинку, де старенькі мешкають і донині.

Роки пролетіли у вирі клопотів. Діти виросли й, отримавши вищу освіту (Володимир має їх навіть дві), давно вже влаштували свої життя. Валентина живе в Чернігові, працює завідувачкою відділу лабораторної діагностики СНІДу та інших інфекцій у Чернігівському обласному центрі крові. Володимир – у Сумах. Відслуживши в Сумському науково-дослідному експертно-криміналістичному центрі при МВС на посаді начальника відділу, у 2015 році в званні підполковника міліції вийшов на пенсію. Зараз продовжує працювати судовим експертом по дорожньо-транспортних пригодах.

Уже дорослі й самодостатні дві онучки Кирієнків. Ніна Веніамінівна мудро сприймає виклики сьогодення, розуміє, що через них сучасна молодь, маючи вищу освіту, на жаль, не може реалізувати себе за обраною спеціальністю. Онука Ангеліна, закінчивши Чернігівський національний технологічний університет, уже декілька років живе в Москві, де працює, але не за фахом. А Марина, синова донька, закінчивши з відзнакою Сумський медичний інститут, знайшла себе в сфері ІТ-технологій.

Коли роки – справжнє багатство

Зараз онуки рідше бувають в гостях – у них свої клопоти. Частіше навідуються Валентина з чоловіком Михайлом та Володимир з дружиною Тетяною.

– Ми маємо вже й правнучку дорослу, – каже Георгій Іванович. – Вероніка – донька Ангеліни. Вона вже восьмикласниця. Поки школярка, шукає своє місце в житті, провідує також нас.

Ото на стінах сараю – її художество



І сьогодні Кирієнки невгамовні. Колись, звичайно, господарство мали більше: тримали корову, поросят. Зараз доглядають курей, кроликів. Ось лащиться до господаря кицька. Є ще й два вулики з бджолами, а колись пасіка складалася з десятка бджолосімей.

– Ви думаєте, чого ми так довго живемо? – іронізує господиня і одразу ж розкриває секрет. – Бо ми ж мед їмо!

Георгій Іванович 14 квітня на правах ювіляра приймав вітання від рідних, колег, сусідів, просто односельців. Бо 90 років його життя, шість десятків з яких віддані Волосківцям, – це справжнє багатство, яке роками збиралося на вчительській ниві і береглося в шані, повазі, любові рідних та вихованців. Берегинею цього багатства є Ніна Веніамінівна.

Віталій Сергійко, Сусіди.City

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: родина Кирієнків, людські долі, Менщина

Добавить в: