• Брухт ДальнобойСервис


реклама

Місити тісто і топити піч…

 

Ця процедура для 86-літньої Марії Михайлівни Бахмач із с. Понори на Талалаївщині – невід’ємна частина її довгого складного життя. Колись була така прикмета: хто вміє пекти смачний хліб, живе довго-довго. Чи це і справді так? – запитую у неї.


Марія Михайлівна біля пам’ятного знаку в Талалаївці

– Бог його святий знає, діточки, кому скільки судилося прожить, стільки й проживе – ні більше, ні менше. Та, може, якась істина і є в цьому. Їй же Богу, є якась душевна потреба місити тісто і топити піч. Уже і не знаю – треба це мені, чи ні, та раз у тиждень печу хліб. Цей процес – частинка мого життя. Думаю, як перестану це робить, то наче все… Живу і хліб печу… – розповідає маленька, як підліток, згорблена від важкої сільської роботи жінка. – Хліб мене ще мама вчили пекти у моєму рідному селі Володимирівка, що у Роменському районі. А пішла я заміж у Понори в Талалаївський район. Висватав мене Степан Бахмач із Понір. Я ішла заміж уже в 27 год. Все вже робить уміла, свекрухи не боялася. А у роду Бахмачів була така звичка – дома хліб пекти. Та і не тільки у них. Більшість жінок тоді, на початку 60-х, пекли хліб дома. Свекруха сказала, щоб я хліб пекла. Вийшло у мене непогано, похвалила мене! І так скоро буде 60 років, як печу я хліб…

Коли у колгоспних селах збудували магазини і стали хліб туди завозити, більшість людей відмовилася від цієї справи. На початку 90-х, коли жили без роботи і зарплати, довелося згадувати процес хлібопечіння, хоча вже пекли переважно у газових, електродуховках. А тітка Марія незмінно і по цей день – у печі.

Коли була сім’я велика: свекри, вони з чоловіком та троє хлоп’яток – Микола, Михайло і Володя, – то доводилося і двічі на тиждень пекти. Ніколи, і по цей день, не купляла хліб у магазині. Пече його на заквасці. Буває, що замішує так, щоб вистачило і на пироги. Вони у неї теж за власним рецептом – з калиною, капустою, затіркою теж, як і хліб, житні. Мало кому такі доводилося хоч раз куштувати! Ще п’ять років тому, коли в райцентрі відзначали день селища та ярмаркували, сільська рада пригощала хлібом та пирогами тітки Марії. Тодішній секретар Понорівської сільради, а тепер діловод Людмила Пустовар згадує, що Марія Михайлівна з радістю погодилася напекти і хліба, і пирогів житніх на районне свято. Люди, які пригощалися біля намету сільради, дивувалися – адже багато хто житній пиріг із калиною пробував вперше. Ще більше дивувалися і захоплювалися, що пече хліб і пироги жінка, якій за 80 років.

Відтоді, як вийшла заміж у Понори, пішла працювати Марія на колгоспну ферму. Телята, свині… І так до пенсії, та ще трохи й після. «Оце мені ферма дала, що так спину скрутило, – розказує бабуся, – скільки мішків та бідонів переносила! Поки сила була, думалося, що так буде завжди. Хто вік проробив на фермі, той знає. Ще і в чоботях…а тепер ноги болять. Та хай болять, вік уже в мене такий. На те не зважаю. А душа болить і ніколи не вгамується, бо осталася я однісінька у хаті, бо синочка мого на війні убили… Я ж із ним щодня гомоню. Хліб як вийму із печі, він пахне, і наче Володя йтиме окраєць одламать…»

Після смерті чоловіка жили із сином удвох. Він працював на току у ТОВ «Понори» слюсарем, потім завідувачем молочно-товарною фермою. Все старався дома ремонти робити. Мати тішила себе надією, що зробить усе на сучасний лад вдома та сім’ю заведе, бо вже і сороковик його минув. У Володі було багато друзів, кумів, а сім’ю чомусь не заводив. Як і всі матері, Марія Михайлівна хотіла б побачити, із ким її син буде, на кого у цьому світі залишить свою кровиночку. Та вийшло все зовсім не так.


У вересні 2014-го він пішов у військкомат добровольцем. Сказав матері, що іде воювать, бо інакше не може, вже тоді, коли зібрався із дому. Обіцяв, що повернеться і все буде добре. Перезимувала без сина. Найстарший син Микола із сім’єю живе у цьому ж селі, середульший Михайло – у Бахмачі. Відвідували матір. Чекали всі на дзвіночок від Вовки. З мобільним вона і досі не дуже дружить, а тоді ще й зовсім не вміла користуватися, то їй привіти переказували. Із 17 лютого 2015-го перестали прилітати привіти… Володя підірвався на міні біля станції Луганська. Тіло його не могли ідентифікувати, тому був похований у Дніпрі на цвинтарі Воїнської слави як невідомий герой. Упізнаний за експертизою ДНК. І тільки 27 червня 2015-го перепохований у Понорах. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.


На могилі сина з його побратимами

– Як я це пережила – і сама не знаю, – змахує сльозу. – Мертвим його не бачила, тільки труну забиту. – Так і бачу його живим. І балакаю з ним, і жаліюся йому. Він мене дуже понімав. Поплачу, побалакаю до нього, та і далі живу. Прокинуся серед ночі, як і завжди, коли хліб із вечора вчиню, починаю топить піч, тісто вимішую. Люблю, коли діти приїжджають, їм завжди хліб даю, а ще – друзі Вовчині. Для їх у мене завжди є хлібинка.

Марія Михайлівна, як кажуть її односельці, з весни і до пізньої осені на городі товчеться. До бур’янинки вискубе! Гусей пасе, курчаток. Хоч і кажуть їй, що хліб тепер який хоч можна купить, тільки рукою махне: то вже, як і хліб не пекти, як і жить – така її життєва політика.


Учасники АТО допомагають матері загиблого воїна

Коли у червні минулого року в Талалаївці урочисто відкривали пам’ятний знак на честь загиблих захисників України її сина Володимира Бахмача і його побратима Володимира Кунденка, Марія Михайлівна, яку синові друзі привезли на урочистості, спекла велику житню хлібину… Саме хлібом і поминає його завжди. Особливо тоді, коли до неї хлопці приїздять… На день Збройних сил зібралися гуртом і порубали їй дрова. Радісно було старенькій, бо у кожному вона бачить свого Володю, за яким не перестає боліти материнське серце.

Олександра Гостра, «Чернігівщина» № 15 (833) від 15 квітня 2021

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Талалаївщина, Понори, Бахмач, долі_людські, Гостра, Чернігівщина

Добавить в: