• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Оксана Тунік-Фриз - 7 відтінків особистості


реклама

Оксана Тунік-Фриз - 7 відтінків особистості

Вона – музикант, журналіст, політик і татова донька. Встигає за часом, поділяє людей на дві категорії і пам’ятає про те, чого не слід забувати. Не вибаглива в їжі, полюбляє твори Коцюбинського і пише вірші. Любить посміятися, вважає, що називатися другом – це висока честь, але прощення від неї майже не можливо отримати.



- Яке з твоїх захоплень, зайнять - музика, політика, журналістика, бізнес - для тебе є пріоритетним?
- Важко сказати. Залежить від пори року, внутрішнього стану і того, чим захоплююсь в даний момент. Будь-який проект, або робота, або те, що мені подобається воно в певний час виходить на перший план і відповідно я живу, або творчістю, або політикою, або будь-чим іншим, чим я займаюсь.
- Журналістика - це те, до чого я прагнула, це був свідомий мій вибір. Після здобутої першої музичної освіти я хотіла стала журналістом.

- Що саме тебе притягувало в журналістиці?

- По-перше, сам вищий навчальний заклад, а це була Українська академія друкарства, яка знаходиться у Львові, і вибрала його саме через Льівів. Я хотіла до Львова, потрапити в україномовне середовище, вдосконалити мову, бо в Чернігові переважно звучала російська. Також на вибір вишу вплинуло те, що я знала тамтешніх викладачів.
- Мені був цікавий саме телевізійний напрямок. Я починала працювати на львівському телебаченні ще під час навчання. Це були живі новинні прямі ефіри. Але то був недовгий період, після якого я пішла в бізнес. При цьому ніколи не шкодувала через те, що здобула журналістську освіту.

- Якщо перша моя освіта - Чернігівське музичне училище, або ліцей, як тоді його називали, - це був фундамент, на якому все будувалося, то академія - була першою грунтовною вищою освітою для мене.

- Не жалкуєш, що покинула журналістику?
- Ні, при цьому зараз є багато можливостей, якщо не піти на ТВ, то самому створювати свій Ютуб-канал, але поки що це не мій пріоритет.

- Якби тобі запропонували створювати власну програму, що б це було?
- Напевно, політичний огляд, можливо, міжнародний. Який би мав на меті розказати про той політичний стан інших, зрозумілою мовою для українців. Хоч ця інформація і є широкодоступною в цілому, але саме порівняльний зріз з українськими реаліями, мені здається, був би цікавим для молоді. В мене син готується до вступу у виш за спеціальністю політологія і ми обговорювали це питання з приводу теми подібної програми.

- Допомагаєш йому готуватися до вступу?

- Він не потребує особливої допомоги. Ми з ним на рівних говоримо про будь-які політичні події в світі та в Україні, він абсолютно в темі. Більше того, він вже працює зі мною разом над політичним проєктами, як за кордоном, так і тут, як повноцінний член моєї команди.

- Які перші спогади виникають при згадці про музичне училище?
- Це був самий класний час, коли ми творили, співали, надихалися, брали участь у всіх міських заходах: КВНи, свята, Новий рік, ми завжди були в центрі всіх цих подій. По-друге, кого я завжди з теплом згадую - це наші викладачі. Вони всіх нас любили, вони і на сьогодні для нас є, як другі батьки, ми з ними підтримуємо стосунки. Нажаль, багатьох вже нема, але ті що залишились, - є нашими друзями, однодумцями. До того ж з декотрими з них в нас була не досить велика різниця у віці - до 10 років.

- Які основні постулати ти маєш після того?

- Просто маю друзів з тих років студентства. Отримала досвід, базу, музика завжди супроводжує моє життя. Я винесла з тих років, те, чому нас вчили викладачі: головне - залишатися людиною. Намагаюсь і своїм дітям це прищеплювати.

- Хто для тебе є Любомир Боднарук?

- Це надзвичайно висока людина для мене, яка відіграла дуже важливу роль в моєму житті. Це для мене завжди був приклад, людина, яку я щиро любила, як людину, яка несла все найкраще українське, що могло бути в той час. Це людина надзвичайного авторитету. Пригадую, що ніхто не міг собі дозволити звернутися до нього іншою мовою, окрім української. Всі студенти знали українську мову, тому що поважали Любомира Мирославовича. Любомир Мирославович - перфектний музикант, наші музичні смаки співпадали. Він був прекрасний керівник, таких вже нема, міг бездоганно володіти увагою аудиторії. Як деригент хору вмів збирати біля себе найкращих.

- Що ти від нього перебрала?

- Якщо про музику та про диригентство, то це постанова руки, коли я диригую хором.
Я би хотіла бути на нього подібною багато в чому.

- Твій тато лікар - чому не обрала медицину?
- Можливо тому, що в житті нашої родини було багато медицини. Я можна сказати, виросла в Чернігівській обласній лікарні, адже в батьків ніколи не було вільного часу. Думки були, щоб піти в медицину, татко каже, що з мене б вийшов непоганий хірург - через мою рішучість та тверду руку. Але, якщо б я обрала цей шлях, то не змогла б осягнути все те, чим займаюсь зараз, адже медицина потребує цілковитого занурення в професію. Хоча мій тато вміє поєднувати - пише романи, співає, подорожує і багато чого іншого ще встигає.

- Чим твоя юність відрізняється від твого дорослого життя?
- Мабуть, практично нічим. Мені здається досить дорослою я була ще в дитинстві. Разом з тим, якась певна дуркуватість присутня і сьогодні. В родині ми з дітьми на рівних, нема чіткого виділення ролей - батьків і дітей.

- Ти святкуєш свій день народження 8 березня. Цей день припадає на міжнародне жіноче свято. А от скільки в твоєму характері є чоловічого?
- З цього приводу є різні думки. Тато мій колись говорив, що хотів сина. Так склалося, що мені завжди було цікаво все те, чим займався саме батько. В тому числі, я завжди була поряд з ним, коли він ремонтував свою машину. Він навчив мене кермувати автівкою ще в дитинстві, а вже потім я отримала свої права у 18 років. І якось тато сказав, що не дивлячись на те, що він хотів сина, - я поєднала у собі всі ті риси, які б він хотів бачити у випадку, якщо б народився хлопчик.
Жорсткість мені притаманна, але більше це стосуються тих випадків, коли мова йде саме про роботу.

- А як щодо непримиренності, маєш таку рису характеру?

- Є певні принципові речі, в яких я ніколи не поступлюся, не дивлячись на особистості.

- В яких питаннях наступає межа твоїй толерантності?
- Коли я бачу, що одна людина принижує іншу, особливо, якщо ця людина слабша чи не може дати відсіч. Можу і в бійку полізти, пару раз таке було, але чоловік вчасно відреагував.

- Прощення від тебе легко отримати, якщо хтось накосячив?
- Не легко. Хоча це погано, адже люди близькі до духовності, кажуть потрібно пробачати і відпускати. Я теж з часом перестаю думати про зраду, але роблю свої висновки. В мене від початку велика віра в людей. Хоча це не професійно, по роботі занадто не довіряю людям, а ось по життю, буває, що з людьми маєш якісь спільні інтереси, а з ними трапляються певні ситуації. Я такі речі дуже важко переживаю і довго відходжу.

- На думку Оксани Тунік-Фриз про що не можна забувати?

- Про ворогів. Погане треба забувати, але цей досвід повинен бути з нами та виконувати роль перестороги, щоб не робити ті самі помилки в майбутньому, не допускати до себе неправильних людей. Не можна забувати важливі сімейні дати та близьких людей, бо це та можливість, коли потрібно бути разом.

- Від яких спогадів тобі буває сумно, а від яких радісно?

- Один з важливих напрямків в моєму житті - волонтерство. Оскільки війна триває вже декілька років, про це накопичились спогади. І я скажу, що хоч вони і про війну - не всі з них сумні. Є дуже багато світлих, саме про тих людей і моменти, які я проводила на лінії фронту. Разом з тим воєнний час пов’язаний зі смертями, страшним горем, з плачем матерів і це надзвичайно важкі спогади.
Дуже приємно згадувати студентські роки, репетиції і іноді навіть бринить сльоза від тих спогадів, бо це було так добре, що аж трошки боляче від того.

- Які мають бути друзі на твою думку?
- Це кожна людина вирішує для себе особисто. Це дуже велика честь, коли хтось тебе вважає другом, у мене їх, насправді, небагато. Я дуже багато вкладаю в це поняття.

- Коли ми з тобою зустрічаємося на похоронах людей, які є нашими знайомими, в тебе з’являтися відчуття, що ось він час і він спливає?
- Будь яка розумна людина замислюється над тим, що є початок і кінець, і все має свій термін і життя, в першу чергу. І я не виключення. В нашому житті було достатньо втрат. Тому, звичайно думаю, намагаюсь робити висновки, пам’ятати про те, що так буде не завжди, завіса одного закриється і ти можеш щось не встигнути сказати, зробити і так далі. Я про це думаю, але не скажу, що постійно. Я живу багатим життям і дякувати Богу, що в мене є поряд люди, які створюють таке моє життя, разом зі мною.



- Коли ти відчуваєш, що не встигаєш за часом?
- Завжди встигаю. Хоча ми дуже пізно лягаємо завжди, - мій час - це пізній вечір, ніч, до третьої години йде творчий процес, іноді зранку важкувато вставати.

- Від чого тобі буває добре?
- Коли я підхопила якусь думку, яка мене в подальшому несе, приводить до дій і наступних кроків. І колу ловлю цю хвилю - від цього приємно, адже розумію, що буду певний час цим жити і реалізовувати задумане. І навіть досягнення мети не таке приємне, як сам процес, коли ти впіймав цю думку і йдеш до поставленої мети.

- Людей поділяєш на категорії?
- Так. На близьких і тих, які до цього кола не входять. Взагалі, людей люблю, особливо творчих, адже вони невичерпне джерело емоцій і від кожної можна знайти щось цікаве для себе.

- З ким тобі легше мати справу - чоловіками чи жінками?
- Напевно з чоловіками, з ними простіше, особливо в робочих процесах. Хоча в моєму колективі працює багато жінок.

- З якими людьми легше, а з якими важко?
- Мені цікаво з вільними, розумними, знаючими, творчими людьми. Наприклад, якщо брати мій колектив, то кожен з них розумніший від мене і кожен в своєму напрямку. Мені з ними надзвичайно цікаво, тому що ці люди можуть навчити мене чомусь.

- Але ж колектив, - це більш-менш однодумці, а коли людина має з тобою різні погляди?
- Я б не змогла працювати з людиною, якщо ми не однодумці з нею, в силу того, що я так влаштована. Що стосується людей, з якими я стикаюсь по життю, в політиці тощо, я завжди з великою повагою ставлюсь до тих осіб, які можуть ґрунтовно довести свою думку.

- Слово "ні", це чоловіче слово?
- Ніколи не думала про це слово з точки зору гендеру, я вважаю, що кожна людина повинна його вміти говорити.

- За що Оксана могла отримати на горіхи від батьків?

- Багато за що. Я була складним підлітком. Завжди мала свою думку і відстоювала її, вже в ті роки вимагала демократії в родині. Могла собі дозволити пізніше, ніж потрібно повернутися додому. Але хочу подякувати батькам, за те що вони не завжди жорстко реагували на мої поведінкові ляпи.
- Намагаюсь і зі своїми дітьми тримати баланс. Як мама, мені здається, що я взагалі не виховую їх. В мене дуже хороші діти, хоча складні і неординарні, мені з ними дуже цікаво. Обидва хлопчики дуже різні, але в чомусь і подібні.

- Твоя сестра - це твоя половина чи відображення?

- Не можу сказати, що відображення. Владислава людина, особистість, яка себе сформувала, вивчила, працює лікарем і вона велика молодець. Вона живе своєю професією, своїми пацієнтами і мені це надзвичайно подобається, бо я бачу в ній своїх батьків. Вона тендітна, але також з характером.

- Як змінилися ваші стосунки з сестрою з роками?
- Ніяк, залишись ті ж самі. Я дуже хотіла сестру. І коли вона народилась я дуже зраділа, що в мене нарешті є сестра. Вона в школі була дуже доброю, аж занадто, що мені навіть хотілось її захистити. Вона завжди була і є поряд зі мною.

- Що подобається Оксані Тунік-Фриз: їжа, парфуми, речі, будь що.
- В мне немає таких страв, які я люблю, їм усе. Що стосується парфумів, то не солодкі, однозначно, зараз надаю перевагу східним ароматам. Щодо книг, важко сказати, бо класика - не змінна, все одно до неї повертаєшся. В українській літературі Коцюбинський - мій улюблений письменник. До цих пір перечитую і надихаюсь його творами.

- Ти рідко змінювала свій стиль в одязі, зовнішності, чому?

- Я виглядаю так, як себе відчуваю, мені так подобається і мені комфортно.

- Ти пишеш лірику...
- Це зазвичай трапляється, коли зі мною відбувається важливі емоційні події. Або ж коли пишемо разом з Женею, я пишу тексти, вірші, він - музику. Але сказати про себе, що я надто лірична людина, - не можу.

- Нам ніщо так не хочеться змінити, як звички інших, - писав Марк Твен. А які б власні звички ти б змінила?

- Віру в людей, приземлила б її.

- Твоя приказка по життю?
- Це приказка мого тата і моя вже також - береженого Бог береже.

- Кажуть ми знаходимо в житті лише те, що самі вкладаємо в нього, те що ти вкладаєш в життя і те, що воно тобі віддає - це рівномірні долі?
- Думаю, що так.

- Чим бездоганніше людина ззовні, тим більше демонів в неї всередині, - це сказав Зігмунд Фрейд. Скількох власним демонів тобі вдалося підкорити?

- Я в гармонії зі світом і з собою намагаюсь жити, тож не маю ніяких демонів.

- Північ, Південь, Захід чи Схід?
- Схід. Бо сьогодні серце України на сході.

- Зима, весна, літо чи осінь?
- Мені подобаються всі пори року.

- Солодке, солоне, гірке чи кисле?
- Я тримаю баланс.

- Простити і забути чи не прощати?
- Буває і так і так. Але простити і забути - в більшості випадків.

- Праворуч підеш - щастя буде, ліворуч - добре буде, прямо - лихо буде, чи краще, ну його, піду назад....
- В залежності від ситуації і обставин.

- Важко бути не такою, як всі?

- Я не думаю, що я не така, як всі, тому мені не важко.

- Правда для тебе, - це?

- Це правда.

- Щастя?
- Моє життя.

- Самотність?
- Не знаю.

- Вибір?
- Це завжди важко, але це дуже важливо, тому я дуже уважно цей крок роблю.

- Улюблений колір?
- Зелений і чорний.

- Відвертість для тебе, - це?
- Це певна свобода. Я намагаюсь стримувати свою відвертість, тому що вона інколи шокує людей довкола і їм може бути некомфортно. Але мені хочеться більше відвертості в житті від людей. Бо це той ключ, який відкриє можливості для людства в цілому. Ми створюємо певні штучні обмеження для себе. Коли ми будемо відвертішими, відкритішими, все буде набагато простіше.

Джерело: Українське радіо Чернігівська хвиля, ведуча Юлія Найда

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Тунік-Фриз, Найда

Добавить в: