• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » 630 тисяч гривень страхової виплати отримала медсестра Бобровицької райлікарні Світлана Шидловська. А ще інвалідність. Бо перехворіла на «ковід»


реклама

630 тисяч гривень страхової виплати отримала медсестра Бобровицької райлікарні Світлана Шидловська. А ще інвалідність. Бо перехворіла на «ковід»

Пронизливий вітер, сніжить. 35-річна Світлана Шидловська з села Горбачі, що на Бобровиччині, кутається у пуховик.

— Протягів, холоду тепер особливо стережуся. Організм ослаблений, не дай Боже простуду підхопити. Мене ж з того світу витягли, — у жінки на очі навертаються сльози. — Люблю свою роботу, навіть після пережитого не покинула.


Світлана Шидловська з донькою Вікторією

Після закінчення Ніжинського медучилища у 2006 році я прийшла працювати медсестрою у терапевтичне відділення Бобровицької райлікарні. До «ковіда» з важких захворювань ми стикалися лише з свинячим грипом та пневмонією. До речі, свинячий грип хворі теж важко переносили. Ми вдягали маски, рукавички. Медсестри найближчі у контакті з пацієнтами. Та я і уявити не могла... Коли навесні минулого року пішов коронавірус, у Бобровицькій райлікарні ще «ковідного відділення» не було. Хворих з пневмоніями клали до нас у терапію. Не знаю чому, але я дуже боялася заразитися. І досі не розумію, чому це сталося лише зі мною. «Ти боялася, от воно на тебе і напало», — казав чоловік.

До нас поступив чоловік, у якого «ковід» підтвердився на другий день після моєї зміни. Я, як і інші, біля нього ходила. Наче все нормально, ні температури, ні кашлю. 9 травня був вихідний. Понесла на город садити розсаду помідорів.

Раптом відчула гострий біль у грудях. Наче хто засунув туди руки і розриває мене на дві частини.

Не вдихнути, не видихнути. Я злякалася. Перше, про що подумала — інфаркт. Добре, що старша донька Віка, їй нині п’ятнадцять років, вдома була. Кинулася до мене, я їй шепчу: «Нітрогліцерин, корвалол». Вона мене до порогу довела, а у мене в очах темніє, в грудях здавлює.

Набрала завідувача відділенням Сергія Солодкого, описала симптоми. «В тебе підозра на коронавірус, — відразу сказав він. Поміряй температуру». Міряю. В мене 38,5, а я її не відчуваю. Підключилася старша медсестра Леся Явдощак. Крапельницю, антибіотики мені додому привезли. Крапельниці ставив чоловік Сергій. Я розказувала як, що і за чим робити. З роботи через кожну годину дзвонили і колеги, і генеральний директор (головний лікар). Кума і сусідка Люба прийшла, розсади принесла. Подивилася на мене і не сприйняла як загрозу. Вона на той час, як і більшість людей, не вірила в існування коронавірусу. Мені ж гіршало. Чоловік з меншою донькою Марійкою, їй сім років, — в одній кімнаті, я в — іншій. Що треба подати, старша Віка біля мене. А тут ще і в малої температура з’явилася. Довелося її капати, бо піднявся ацетон.

Мені зробили тест на «ковід». Швидкий експрес-тест не показав. А от ПЛР підтвердив. І понісся вірус на чоловіка і дітей. Мама приходила мене навідати, бо дуже переживала. Від мене теж підхопила. Заразила батька й брата. Звісно ж, і куму «ковід» не оминув. До речі, у чоловіків не було жодного симптому і ніяких ознак. У дітей — легка форма. Мені щодня ставало гірше.

Не могла дихати.

Мені привезли з роботи п’ятилітровий кисневий концентратор.

Сподівалася, що все призначене лікування (антибіотики та інші препарати) допоможуть. Тоді я більше переживала за меншу доньку, ніж за себе. Дитині полегшало. Кажу генеральному директору Костянтину Пятковському: «Хай діти будуть вдома, а я в лікарню поїду». А він: «Свєта, ніяких вдома».

15 травня мене, дітей і маму — у «швидку допомогу» і повезли на Козелець. Там вже було «ковідне відділення». Всіх поклали в одну палату. Куму привезли згодом.

Стан погіршився. В грудях пекло, розривало, задихалася. П’ятилітрового кисневого концентратора, аби я могла дихати, вже не вистачало. Мені дали десятилітровий. Та біль не вщухав. Те, що коїлося зі мною, не описати словами. Здавалося, ось і кінець.

Від страху я кричала: «Мамо, я помираю». І ніби провалювалася кудись.

Я бачила світло у кінці тунелю, покійників. Чула їхні голоси. Небіжчики були близько, сиділи за якимось столом. Здавалося, ще трішки, і я до них дійду. І тоді почула голос діда, ще й року не минуло, як він помер: «Падай на коліна, лізь назад». І я опритомнювала. Минало трохи часу, я знову від болю провалювалася «на той світ».

Як медик, я розуміла, що одного разу я вже можу не повернутися. Тому познімала всі каблучки. І попросила доньку: «Поклади в труну мою улюблену рожеву сукню».

Вікторія сказала: «Мамо, ти що, і не думай». А я стільки всього передумала...

Якби не думки про дітей, не старання Тетяни Руденко, лікаря від Бога, і всього персоналу «ковідного відділення» Козелецької райлікарні, чи лишилася б я живою. Золоті люди. Хвала їм! Де б я не була, ніколи їх не забуду і буду молитися за них, — Світлана замовкає, бо не може говорити через сльози. Вони капають на стіл.

— Чотири дні я була між життям і смертю. По три-чотири крапельниці на добу. А ще уколи, таблетки.

Здавалося, не витримаю. Синіли губи. Та у Бога, напевно, на мене були інші плани. У Нього за мене просили близькі і рідні.

У нашої старшої медсестри, Лесі Явдощак, чоловік — настоятель храму, протоієрей, благочинний Бобровицького району — Тарас Зиновійович. Молебні за мене проводив. І в Ічні чоловікові родичі службу за мене замовляли, і в інших церквах.

Мене стало потихеньку відпускати. Почався нечастий, слабкий кашель «кхи-кхи». Я втратила нюх і смак на кілька днів. З’явилася страшенна слабкість. Не те що ходити, стояти не могла.

Відро стояло біля ліжка. Мені піднятися допомагали мама і кума. У них стан був не такий важкий, як у мене. І, звісно ж, день і ніч медики слідкували, як я почуваюся. Завдяки їх старанням, через півмісяця критичний період минув. Мене з діагнозом «ковід» виписали на амбулаторне лікування.

— Скільки грошей пішло на лікування?

— Десь 20 тисяч гривень. Всі препарати, які були у Козелецькій лікарні, мені надавали безкоштовно. Тих, що не було, доводилося купувати.

Дякую своєму сімейному лікарю Валентині Аніщенко. Вона вела мене ввесь час, кожні десять днів оглядала. Мені призначили ще чимало препаратів. Ось, — жінка дістає з верхньої кухонної шафки білу косметичку, розміром з півторалітрову банку, повну таблеток.

Минав місяць, другий. Вже мало все пройти. Та тест ПЛР, однак, показував, що у мене «ковід». З таким лікарі ще не стикалися. У мене ночами були напади удушшя. Літо, вікно відкрите, а мені повітря бракує, дихати нічим. У чоловіка очі квадратні, донька тримає воду напоготові. Відхаювали. Я всі призначені медикаменти приймала. Після виписки ще на 20 тисяч гривень накупила (їх вартість згодом Фонд соціального страхування повернув). Посадила шлунок, підшлункову залозу, збільшилася печінка (прийоми антибіотиків далися взнаки), почався страшний дисбактеріоз, молочниця і купа інших «післяковідних» проблем.

Я за півроку зробила чотири комп’ютерні томографії легень (перші дві — 800 і 900 гривень) у онкодиспансері. Вони показали полісигментарну двобічну пневмонію (постковідний стан). Проте в описі нічого не було сказано про відсоток ураження легень. Потім у міськлікарні №2 я пройшла ще два КТ (по 1050 гривень кожну). Гроші за них потім Фонд мені теж повернув (я збирала всі чеки), і вже на них показало, що ліва легеня у мене вражена на 75 відсотків, а права — на 60. Хочеться подякувати лікарям торакального відділення обласної лікарні, які зробили все від них залежне, аби врятувати мої легені.

І опромінення на томографах, і ліки, і нерви — у мене пасмами почало вилазити волосся. Проведеш рукою, а воно випадає. Мені загрожувало тотальне облисіння.

Я пішла до нашого дерматолога. Він виписав спеціальні препарати, креми і шампуні. І випадіння волосся припинилося через місяць лікування.

— Кінець весни, літо, село, це ж городи. Хто вам їх обробляв?


— Трактор. А ще тітка об’їздила селом, заходила городами, велосипед за півкілометра лишала і йшла сапати, і кума.

Тоді ж нас спалити хотіли. Мовляв, заразу у село принесла, — заходиться гучним плачем Світлана Шидловська.

— Жахалися нас. Чоловік, коли був на самоізоляції, і з двору не виходив. І після. Він працює столяром. Старався якомога менше з людьми пересікатися. Ліки і продукти мені приносила і передавала староста Любов Вальченко. Я так за неї переживала. Просила: «Ви у двір не заходьте».

Через раз тест показував «ковід». А вважається, що він минув, коли два підряд тести негативні. Тоді можна виходити із самоізоляції. Ліки, ліки, ліки. Я вже стільки їх прийняла. А в мене слабкість, апетиту немає. Схудла на десять кілограмів. Тільки кілька місяців тому їсти потроху почала. На свою улюблену кока-колу дивитися не можу. Вона тхне соляркою і все. Мені приписували розсмоктуючі для легень і гормональні препарати. Я почала потихеньку оживати. На сьогодні ураження легень у мене складає: правої 40 відсотків, лівої 50.

— Світлано, на лікарняному можна бути чотири місяці, а ви?

— А я була майже вісім.

Дзвонила у Фонд соцстраху, консультувалася. Я не могла вийти на роботу. Виявляється, є виняток для хворих на «ковід». Мене відправили на МСЕК, і дали третю групу інвалідності. Також призначили щомісячну доплату по втраті працездатності — 30 відсотків від заробітку.

Врешті-решт треба було або розраховуватися, або виходити на роботу. А я вже казала, що люблю свою професію.

12 січня вийшла на роботу. Наше терапевтичне відділення з 1 вересня перепрофільоване на «ковідне». І я там працюю. Усім відділення забезпечене на 100 відсотків, тому не побоялася виходити. На тому тижні, як йшла на вихідні, у нас лежало 24 хворих.

— Підбадьорюєте їх, ділитеся своєю історією?

— Жодному не кажу, що мені довелося пережити. Просто, як і весь наш медичний персонал, налаштовуємо пацієнтів, що все буде добре.

— Кажуть, «ковід» дає багато негативних ускладнень і на внутрішні органи, і на зір, і на нерви.

— Звісно, після пережитого вже душевний стан не той. За порадою лікарів я приймала заспокійливий засіб «Біфрен».

— Ви отримали 630 тисяч гривень, куди витратили?

— Не треба були б ті гроші. Бо за них втрачене здоров’я вже не вернеш. Хтозна, чим обернеться хвороба легень. Як медик, розумію усі ризики. Може бути і онко, і що завгодно.

— Гроші вже витратила на придбання квартири. Захотіли змінити сільське життя на міське. Бо вже не те здоров'я.

Не дай Бог нікому такого, як я, пережити. Усім бажаю здоров’я.

Я вже говорила, що боялася захворіти на коронавірус. І рідня про це теж знала. Коли мене вантажили у «швидку допомогу», щоб везти на Козелець, батько з гіркотою сказав: «Ти наче «виграла» джекпот». Мабуть, я його таки виграла. Він — моє життя.

Розмовляли зі Світланою більше години. І весь цей час вона плакала. Не заздріть, люди, тим грошам, що їй заплатили.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №11 (1818), 18 березня 2021 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: коронавірус, медсестра, Світлана Шидловська, Бобровицька райлікарня, «Вісник Ч», Валентина Остерська

Добавить в: