• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Мрія про білий халат. Як менянка Юлія Коваленко стала фармацевтом і що для неї значить професія


Мрія про білий халат. Як менянка Юлія Коваленко стала фармацевтом і що для неї значить професія

Невеличкий (усього три працівники), але дружний колектив менської аптеки Valеo очолює Юлія Коваленко. З перших хвилин спілкування з нею виникає думка, що пані Юлія просто закохана в свою роботу. І це дійсно так. Бо у людей, для яких бажання прийти на допомогу виплекане з самого дитинства, інакше не може бути. Саме так і у Юлії Вікторівни.



Дитяча мрія

– Із дитячих років мене приваблював лікарський білий халат. У дівчачих мріях я сподівалася, що колись зможу не просто його приміряти, а вдягнути як фахівець, – каже Юлія Коваленко. – Тому в далекому 1991 році після закінчення з відзнакою дев’ятого класу Менської середньої школи №1 вступила на фельдшерське відділення Новгород-Сіверського медичного училища, яке закінчила також із відзнакою.

Так склалися сімейні обставини, що доля по завершенню училища закинула Юлю до Черкас, де й розпочала свою трудову біографію медсестрою в одному з відділень обласної дитячої лікарні. Все тоді подобалося молодій медсестричці: і такий бажаний білий халат, і улюблена робота, і просто бажання прийти на допомогу, бути потрібною іншим. А ще – маленькі пацієнти.

На той час Юлія і сама вже була мамою: у неї зростала маленька донечка Вікуся



Але медсестрі все одно чогось не вистачало, відчувала в собі якийсь інший потенціал. І в 1996 році Юлія вступає на заочне відділення Харківського національного фармацевтичного університету, який успішно закінчує 2001 року.

За цей час родина переїхали жити до Мени. З 1997-го по 2000 рік Юлія працювала в санаторії «Остреч» медичною сестрою з масажу. А потім розпочалася нова сторінка життя: Юлія Вікторівна подалася з медицини до аптекарства. Спочатку стає завідувачкою аптечного пункту, а потім – «переселення» і перетворення аптечного пункту на самостійну аптеку №2 Valeo.

Покликання – рятувати

Сказати, що все відразу легко давалося в опануванні аптекарства, не можна. Знання, отримані під час навчання, довелося реалізовувати на практиці самостійно. А досвід закріплювати не тільки під час виконання своїх обов’язків на роботі, а й навіть у повсякденному житті, просто йдучи вулицею, їдучи в громадському транспорті.

Ще коли була молодою й не зовсім досвідченою медсестрою, Юлії довелося реанімувати маленького пацієнта, який почав раптово задихатися. Хоча це і не входило в коло її обов’язків, але час не чекав, а лікаря-фахівця на той момент поряд не було. Врешті життя дитинки врятували.

– А ще мені чомусь запам’ятався випадок, який стався в маршрутному так­сі, – пригадує Юлія Вікторівна. – Я помітила, як раптом знепритомнів та впав чоловік. Решта пасажирів якось відсторонилися від нього, бо, як виявилося, у чоловіка трапився епілептичний напад.

Оточення, очевидно, просто не знало, що саме слід робити у такій ситуації




Однак пані Юля не розгубилася, використовуючи знання, отримані в Новгороді-Сіверському, надала першу медичну допомогу в таких екстремальних умовах, коли при собі були тільки підручні засоби.

– Врешті чоловік отямився, мав розгуб­лений вигляд, не розумів спочатку, де він і що з ним трапилося, тому не поспішав дякувати за порятунок, – усміхається Юлія Вікторівна.

А вона й не чекала подяки. Їй завжди приємно бути потрібною, навіть коли прямуєш на роботу, з роботи, у вихідний день. Бо тебе скрізь оточують люди: комусь порадитися щодо ефективності того чи іншого препарату, хтось хоче дізнатися про наявність та вартість ліків, а сусідка-пенсіонерка просить попутно придбати і занести необхідні пігулки. І так все її життя – бути потрібною і готовою допомогти клієнту, звичайному перехожому, сусіду, батькам, рідним.

Насолодитися сімейним щастям


У сучасному ритмі життя дуже складно зуміти все сумістити, узгодити, встигнути. Бо окрім власного життя, є робота, а також родина. Для Юлії Коваленко цей своєрідний трикутник давно став рівностороннім, бо виокремити, що є найголовнішим, вона так просто і не може. Для неї важливо бути успішною на роботі, але, разом з тим, створити домашній затишок так, щоб всім рідним було приємно та комфортно. Хоч діти давно вже самостійні, але Юлія і Сергій Коваленки щоразу з нетерпінням чекають у гості своїх дорослих дівчат.

– Меншу доньку, 19-річну Дар’ю, ми бачимо частіше, оскільки вона приїздить на вихідні (хоч і не кожні) зі столиці, де навчається на другому курсі Національного університету біоресурсів і природокористування, – ділиться Юлія Вікторівна. – А от зі старшою, Вікторією, тепер бачимося не так часто, оскільки вона разом з чоловіком Володимиром та маленьким синочком мешкають у Козельці.


Щоразу, коли вдається побачитися, Максимко демонструє бабусі з дідусем, наскільки подорослішав від моменту їхньої останньої зустрічі

Саме Вікторії найбільше передалися мамині гени: по завершенню школи вона вступила до Новгород-Сіверського медичного коледжу, а нині опановує фармацію, навчаючись на третьому курсі Національного медичного університету імені Богомольця. Так само, як і мама, прагне встигнути скрізь: у навчанні, на роботі, насолодитися сімейним щастям. Вікторія працює першостольницею (фахівець, який обслуговує і консультує відвідувачів аптеки, продає лікарські препарати) в аптеці.

З нетерпінням чекає тієї щасливої миті, коли чоловік «вирве» вихідний і вона повезе його з Козельця до рідної Мени, до тещі на вареники. Теща завжди рада і доньці, і зятю. Але чи не найбільше чекає п’ятирічного онучка Максимка.

Думками не полишає роботу

Побути наодинці з собою для пані Юлії не означає просто мовчки посидіти в роздумах чи банально виспатися посеред дня.

– Я можу роздумувати під час в’язання, догляду за квітами, які дуже люблю, – каже Юлія Вікторівна. – З весни й до осені – городні справи, бо без них зараз ніяк. А оскільки з чоловіком маємо 20 соток присадибної ділянки, стараємося, щоб не пустував жоден сантиметр і щоб тут було все: і картопля, і грядки, і різноманітні квіти.

А ще відвідують стареньких батьків. Якщо раніше вони жили поряд, в Остречі, то ось уже кілька років Віктор Іванович і Ольга Іванівна Пінчуки мешкають зі своєю старшою онукою Вікторією. Тому поїздки до Козельця збагачують емоціями душу Юлії, бо це саме ті моменти, коли за великим родинним столом можуть зібратися найрідніші.

Навіть відпочиваючи, думками не полишає роботу. Незважаючи на її ризики і виклики, які ставить сьогодення




Бо кожного дня доводиться бачити людей з болем в очах. До аптеки заходять люди, які є носіями вірусної інфекції. І як би ретельно не захищався, але можеш легко наразити на небезпеку себе і своїх рідних.

Проте Юлія Вікторівна з певністю і гордістю може сказати, що її професія є найкращою. Бо така її місія – поспілкуватися з людиною, вислухати її, порадити, запропонувати, а на прощання обов’язково побажати доброго здоров’я.

Віталій Сергійко, Сусіди.City

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Юлія Коваленко, Мена, фармацевт

Добавить в: