• Брухт ДальнобойСервис


Жінка, що закохана в красу

На долю покоління, народженого на початку 1930-х років, випали надзвичайно складні випробування. І доля Галини Андріївни Литвин із Погорільців, яка народилася у 1932 році, не виключення. Проте, незважаючи на свій поважний вік, за словами сільського старости Наталії Крищенко, жінка ще донедавна займалася вишивкою, а кілька місяців тому написала історію свого життя.

Обійстя Галини Андріївни зустрічає ідеальним порядком, дім та господарські будівлі з двору розмальовані красивими малюнками, й навіть дрова складені, як кажуть, “під лінійку”. Такий же лад і в хаті, головну кімнату якої прикрашають вишивки. Робила господиня це з великою майстерністю та любов'ю. Видно, що працелюбність і охайність – одні з головних рис її роду.

Під час розмови це одразу і з'ясувалося. Її дідусь по материнській лінії, Василь Андрійович Кудін, на межі ХІХ-ХХ століть був сільським старостою і міцним господарем, разом із дружиною вони виховали шістьох дітей. Працелюбними були і батьки Галини Андріївни, привчивши до праці і доньку.

Господиня з гордістю показує вишитий килим, подушки, дістає рушники. Все це вона вишила вже на пенсії, коли з'явився вільний час, адже у сільської жінки його не так вже й багато. Родина, робота, велике селянське господарство... У розкішний килим, який є окрасою її оселі, Галина Андріївна в далекі вже 1990-ті роки вклала увесь свій талант і душу. Дві зими пішло на те, щоб вишити казково-яскраві квіти. Дуже красиві й інші вишивані роботи жінки, а про своє захоплення вона розповідає із радістю та натхненням. У вишивках — не лише талант, а й життєва мудрість, адже на її долю випало чимало випробувань.

Буквально через декілька місяців після народження дівчинки розпочався голод. Батько сказав матері й стареньким тестю й тещі, які мешкали разом із ними, що поїде на заробітки: “Те, що я тут з'їм, піде родині, а на заробітках я і сам прохарчуюсь, і вам посилку надішлю”. Зиму 1933 року їх родина якось пережила, а вже навесні мати разом із іншими жінками ходили на поля з озиминою рвати зелене жито, з якого варила суп. Маленька дитина не хотіла їсти той суп, поки не додавали туди трошки крупи, яку в посилці надіслав батько із заробітків. Не встигли отямитися після голоду, як невдовзі померли дідусь Василь та бабуся Мотря Кудін. А потім, якраз перед Трійцею 1934 року, сталася страшна пожежа. Вогонь на їхньому кутку знищив п'ять хат. Червоне небо й досі стоїть перед очима Галини Андріївни, хоч їй не виповнилося на той момент і двох рочків. Якимось дивом вночі батько почув, що горить хата, розбив вікно, крикнув дружині: “Стрибай!”.

— Потім передав мамі мене, — схвильовано продовжує старожителька, — і ще встиг схопити одну подушку та деякі документи. До цього часу на моїй метриці (свідоцтві про народження) руді кола від пожежі.
Важко було погорільцям, але якось відбудувалися. А потім війна...

Батька у липні 1941 року по мобілізації одразу забрали на фронт. Скоро в Погорільцях з'явилися німці, які на території церкви обладнали склад боєприпасів та паливних матеріалів. А невдовзі їхнє село стало місцем першого бою партизан обласного з'єднання з німецьким гарнізоном. Одним із розвідників у загоні був місцевий підліток Вася Коробко. Він часто бував у селі, вивідував, де знаходяться німецькі солдати.

З історії відомо, що вночі 1 грудня 1941 року партизани зненацька напали на німецький підрозділ і швидко зникли в зимовому лісі. Про той бій говорять різне. Очільник партизан Олексій Федоров у своїх мемуарах писав, що було знищено більше сотні солдат. Місцеві жителі між собою говорили, що ця цифра, м'яко кажучи,
дуже сильно перебільшена. Наслідки ж тієї події виявилися набагато жахливішими. Наступного ранку нацистами були практично повністю спалені сусідні Тополівка та Лосівка, вбито близько 170 жителів чоловічої статі. Причому каральний загін не щадив і хлопчиків. Лише декільком з них вдалося врятуватися, завдяки тому, що матері встигли перевдягнути їх у дівчачий одяг.

За словами Галини Андріївни, і в Погорільцях зігнали чимало чоловіків і підлітків у велику будівлю, закрили її та облили бензином. Вже готувалися підпалити, коли, як розповідали старожили, до будинку під'їхав легковий
автомобіль і почувся наказ випустити заручників, які були за мить до смерті...

А одного разу Галині із молодшою сестричкою довелося пережити справжній жах. Вони гралися з подружкою на вулиці, коли у небі з'явився німецький літак. Подружку одразу сховали на подвір'ї її хати.
Переляканим сестричкам довелося бігли додому. Ворожий льотчик, побачивши дітей, почав низько кружляти над ними.

— Прямо гнався за нами, натерпілися ми тоді страху, — згадує Галина Андріївна. — До цього часу пам'ятаю, як ревів двигун літака, який ледь не торкався верхівок верб... Можливо, льотчик розважався, дивлячись, як ми, нажахані, тікали від літака. Після цього він скинув якийсь снаряд недалеко від нашого будинку, на місці, яке називають Вигін. Але, на щастя, він не розірвався...

Батька Галини Андріївни забрала війна. Довгі роки їхня родина не знала його солдатської долі. Тільки декілька років тому її онук знайшов інформацію про те, що він загинув у Білорусі.
Нелегко було жити родині, яка втратила на фронті годувальника, й після війни. У 1947 році дівчина сильно захворіла, вже дехто думав, що й не виживе. Після одужання, попросили голову колгоспу дати їй легшу роботу, бо на полі вона навряд чи витримала б, адже у ті часи у сільському господарстві майже все робили вручну.

Їй пощастило, якраз звільнилося місце листоноші. Деякий час вона працювала на пошті, потім сім років у торгівлі, потім знову повернулася на пошту. 26 років, до виходу на пенсію, працювала листоношею.

Як не було важко, але молодь збиралася вечорами, спілкувалася, бувало, що й вишивали. З тих часів Галина Андріївна і навчилася вишивати. Хоча у повній мірі мистецтвом вишивки вона оволоділа набагато пізніше, коли для цього з'явилося більше вільного часу.

Невдовзі Галина вийшла заміж за місцевого хлопця Івана Литвина, з яким у любові та злагоді прожили 53 роки. Він був майстром на всі руки, передовим механізатором спочатку в Холминський МТС, а потім у місцевому колгоспі. У 1960 році збудували хату, виховали двох гарних доньок, які у всьому допомагали батькам. Було таке, що дівчата й газети допомагали розносити, адже у 1960-1970-х роках сумка листоноші була небагато важчою (до 900 примірників газет доходило), ніж у перше післявоєнне десятиліття. Навіть хребет від такої роботи викривився, через що жінці декілька разів давали лікувальну путівку до санаторію.

Швидко пролетів час. Доньки з родинами живуть у Москві. Онуки Галини Андріївни, які під час літніх канікул постійно гостювали у бабусі в Погорільцях, вже свої сім'ї мають. Шість маленьких правнуків є у Галини Андріївни. Колись і вони створять свої родини, а прабабуся уже подбала і вишила для них весільні рушники.

2020 рік, який, напевно, увійде в історію людства як коронавірусний, став важким випробуванням для дуже багатьох людей у всьому світі. Раніше діти та онуки постійно гостювали у Галини Андріївни, допомагали їй. А у 2020 році через пандемію ніхто з них не зміг приїхати. Хоч і кожного дня з дітьми, онуками вона телефоном спілкується, але на душі тривожно було. Через це й коротку історію свого життя написала, боялася, що вже й не побачаться... Спасибі розповідає, сусідка Віра Василівна Черниш і по господарству допоможе, і добре слово скаже — все легше... А ще донька сказала, що на початку січня неодмінно приїде до неї, тож на душі аж посвітліло.

Відвідує і допомагає Галині Андріївні і соцпрацівник, тож жінка не самотня. Віра Василівна, яка часто буває у Галини Андріївни, і мистецтво вишивки у неї перейняла.



На знімку: Галина Андріївна Литвин біля диво-килима



Віра Василівна Черниш з Галиною Андріівною Литвин

— Як на пенсію вийшла, стала частіше зимовими вечорами у гості до Андріївни навідуватися. Вона вишиває, і я почала потрошку, — розповідає Віра Василівна. І додає, що треба одне одному допомагати.

Коли я спілкувався із Галиною Андріївною, відчувалася її енергія, оптимізм. У хаті було затишно і тепло. Смачно пахло випічкою, а звідусюди на мене дивилися квіти, вишиті руками цієї чудової жінки. У хаті – ніби вічна весна і радість, яку видно в очах Галини Андріївни, – справжньої берегині свого роду й традицій рідного
краю.

Коли стаття вже була написана, дізнався, що донька Тетяна приїхала до мами. Радістю наповнилося серця, і нехай вона зігріває рідні душі ще багато й багато років.

Едуард Асмаковський, газета "Життя Семенівщини" №1 (10871) від 06.01.2021

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Литвин, Черниш, Асмаковський, Семенівщина, вишивка, Погорільці

Добавить в: