Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » П'ять життєвих висновків досвідченої соцробітниці Людмили Макаренко з Корюківки


П'ять життєвих висновків досвідченої соцробітниці Людмили Макаренко з Корюківки

Шістдесятип'ятирічна корюківчанка Людмила Макаренко пів життя працює соцробітницею. Як змінилася з роками ця робота і які висновки зробила жінка, котра близько тридцяти років допомагає підопічним.


Людмила Макаренко поспішає до своїх підопічних. Щодня їй треба навідатися до сімох людей

1. «Мої підопічні – мої рідні»

Людмила Макаренко в соціальній сфері – з 1989 року. Мала перерву в роботі протягом чотирьох років. Точніше, тоді вважала, що пішла вже на відпочинок. Однак згодом жінку запросили на підміну відпусток, а потім знову запропонували роботу.

Людмила Іванівна каже, що робота соцробітниці дещо змінилася за ці роки. Відмічає, що раніше було більше підопічних, зокрема, інвалідів, але менше соціальних послуг. Тепер навпаки. І її обов`язки трохи іншими стали. Колись у кожного хати білити треба було – нині ж мало в кого побілка. Та й господарства люди вже не тримають великого.

Її підопічні живуть у різних куточках міста – від центру і до Милейок, де мешкає й сама Людмила Іванівна.

Щодня велосипедом на роботу й назад долати доводиться понад 16 кілометрів

Багато років тому Людмилі Макаренко першій надали велосипед, бо найдалі жила. Тепер же двоколісниками забезпечені всі соцробітниці.

Нещодавно Людмила Іванівна перейшла працювати на дільницю своєї колеги, яка нині в декретній відпустці. А це здебільшого її далекі Милейки.

- Хороші в мене підопічні, дуже хороші, — каже жінка. – Такі долі в них непрості, а вони — надзвичайно світлі й добродушні. Іду до них як додому, як до рідних. І нам уже непросто одне без одного. Але й за своїми колишніми підопічними, з попередньої дільниці, дуже сумую. Звикли одне до одного. Тому й на душі в мене так, неначе я їх зрадила. Заспокоюю себе лише тим, що тепер їх обслуговуватиме моя колега, молода й відповідальна.

2. Кожна людина хоче тепла

У Людмили Макаренко 12 підопічних: четверо чоловіків, решта – жінки. Майже всі за віком потребують її допомоги, двоє – інваліди дитинства. Найстаршій жіночці 93 роки, наймолодшій – 39. Є й сімейні пари. Утім, не кожному таке щастя випадає – доживати віку разом.

- Двоє людей у мене на щоденному обслуговуванні, — каже Людмила Іванівна. – Це найстарша і наймолодша жінки. До більшості навідуюся двічі або тричі на тиждень. Є чоловік, якому моя допомога потрібна тільки два рази на місяць. А якщо хтось захворіє, то й кожен день мотаюся, провідую, ліки привожу.

У її спеціальному блокнотику записані всі побажання підопічних до наступного візиту



Комусь сметанки та яблук треба купити, іншому – чебуреків принести та свіжого хліба або ж ліків. Ще й зазначено, де і в якому магазині купувати продукти. Дехто хоче, щоб у хаті прибрали, грубку витопили чи просто зварили смачного борщу.

- Ось були хороші дні для висаджування часнику – старий місяць, — каже Людмила Іванівна. – Те, що під землею росте, треба садити на «старичку», що зверху – на «молодику». Тож садили часник усім, хто має городи.


Підопічні на її візит і добре слово чекають завжди. Їй вони часто бідкаються, що пенсії малі, не вистачає інколи навіть на ліки. Немічні люди теж хочуть і пряничка скуштувати, і цукерку спробувати. Навчилися обмежувати себе в усьому, щоб на все вистачало.

Людмила Іванівна завдячує міській владі, що соціальні послуги для пенсіонерів громади зробили безкоштовними. Каже, оце і є справжня допомога й турбота про людей.

3. На що ображаються підопічні

Щодня Людмилі Іванівні треба навідатися щонайменше до сімох своїх підопічних. На кожного – година часу, якої катастрофічно не вистачає через людський фактор.

- Окрім допомоги, кожна людина хоче ще й поговорити, — каже жінка. – Усі прагнуть розповісти про своє дитинство, нелегке життя. А воно таким і є, бо більшість з них зростала в післявоєнні лихі роки. Інколи я по декілька разів чула ці життєві історії. Проте, ніколи не перебиваю, бо розумію, що за роботою їм не було коли і з ким поговорити, душу вилити. Буває ображаються, мовляв, чого ти так швидко йдеш, побудь довше. За руку тримаючи, так пильно у вічі дивляться, бідненькі, проводжаючи до дверей…

Якби могла, усіх їх обігріла б. І днями слухала б їхні розповіді, аби тільки їм легше було. А в самої серце крається від однієї тільки думки: «Як же моя бабуся в Наумівці жила? Ми ж до неї нечасто їздили».

Тільки з роками приходить усвідомлення, що своїх рідних і батьків треба відвідувати завжди, поки є кому чекати.

4. Байдужість убиває

— І чого воно так сталося, що люди змінилися? – уголос розмірковує Людмила Іванівна. – Колись же було: сусід до сусіда радо йшов, а тепер одне одного не бачать тижнями. Кожен сам по собі, навіть удень позамикані сидять. До кого тому бідному пенсіонеру кинутися в разі потреби? А скільки ж людей молодих поруч живуть, могли б хоч інколи двері прочинити в оселю літньої людини, слово добре сказати, поцікавитися, може треба чого. Напевне, думають, що старість їх омине. Ні, роки не жаліють нікого. Є, звісно, і хороші люди, які по-сусідськи не кидають самотніх стареньких, але таких мало. Більшості людей байдуже до чужих.

Своїх трьох дітей і чотирьох онуків Людмила Іванівна вчить шанувати старість. Усі вони в Корюківці живуть, щодня бачаться, «перекличку» телефоном роблять. Доньки Люда й Оля у торгівлі працюють, син Руслан – слюсарем та водієм у приватному автопарку. Внучка Валерія вивчилася на ветеринара, а внук Іван ще здобуває професію газоелектрозварника. Внучка Діана – шестикласниця, а Міланка ще відвідує дитсадочок.

Власними синами вважає Людмила Макаренко і двох своїх зятів: Володимира та Юрія. І зі сватами, каже, у них з чоловіком склалися стосунки, бо хороші й дружні вони люди. Дай, Боже, всім родинам такого порозуміння.

5. Хто може бути соцробітником

Робота з людьми непроста й виснажлива. Не кожен може почути й зрозуміти немічного чи старенького. Тому випадкові люди серед соціальних працівників не затримуються надовго. Людмила Іванівна вважає, що їхній колектив соціальних робітників дружний і згуртований, ввірену йому роботу знає і виконує добросовісно.


Вільної хвилинки немає, бо її завжди чекають підопічні. Автор: Наталія Рубей

- Людей у віці треба розуміти, — посміхається. - А іноді й применшитися перед ними не зайве. Ми ж іще не знаємо, якими самі будемо в такому віці. Про що я? Було, законсервуєш помідори, а тобі кажуть: «Ой, не воно! Минулого року така гарна консервація була, а це – хоч на собаку вилий». От знову надходить час літніх заготовок, питаю: «Ну, що, помідорів більше не кластимемо в банки, бо ж несмачні були?» А у відповідь чую: «Та хто тобі таке сказав?! Усі ж до єдиного розійшлися, ще й розсіл випили! Обов’язково кластимемо!»

Людмила Іванівна переконана, що соцробітником зможе бути кожен, у кого є серце. Чуйне і співчутливе. А роботу, якої завжди багато, переробити можна – день великий. Було б бажання.

Наталія Рубей, Сусіди.City

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Людмила Макаренко, соцробітниця, Корюківка

Добавить в:


ЦентрКомплект