Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Якби Бузько та Ванько вміли говорити


Якби Бузько та Ванько вміли говорити

Іноді, у шаленому темпі своїх турбот і клопотів, у ритмі життєвої суєти, ми не помічаємо, що комусь дуже потрібна наша допомога. Не будемо говорити про допомогу людям, бо це окрема тема про те, як, наприклад, лежить собі чоловік на вулиці, зовні схожий на п’яного, але насправді - серце прихопило, а підійдуть до нього поцікавитися самопочуттям лише одиниці. Або тітонька, яка стоїть посеред сходів без перил, і, червоніючи, вибачається, що просить допомогти їй піднятися, бо вона - інвалід...
Сьогодні наші розповіді про допомогу братам нашим меншим - тваринам. Чи кожен кинеться їм допомагати? Проте герої нашої публікації вчинили саме так.

Крилатий господар двору

Про те, що в родині Тетяни Гайової з Красностава з’явилося лелеченя, ми довідалися з інтернету, куди ветлікарка виставила свої світлини. Вирішили завітати в гості (це було ще в серпні). Птаха помітили з вулиці - він мирно сидів на купі піску в дворі, а при нашому наближенні спробував відлетіти. Було видно, що лелека молодий, літати тільки вчиться. Але як же гарно змахує крильми!
На подвір’ї клопоталися господар - Орест і син Тетяни Володимирівни - Олександр.

- У нього щось із крилом було, - каже Орест. - То Сашко додому приніс. Біля машини, бідний, дві доби стояв, їсти боявся, а тоді несміливо почав. Наловили йому риби, жаб, молюсків, також даємо сало і м’ясо. За господинею слідом дибає, аж до ганку підходить.



- Якось назвали свого улюбленця? - спитала в Ореста.
- Бузько, - посміхається Орест. - І він уже знає, коли його так гукаємо. Проте дуже близько не підходить, із ганку кидаємо їжу, а він, як собака, її хапає. Пару місяців уже в нас. Недалеко від нашого двору є лелече гніздо. Спочатку там лелек було троє, а тепер - двоє. То, мабуть, він випав із того гнізда. Подвір’ям бігає, пробує крила розробляти. На лівому був чи вивих, чи перелом, чи ще щось. Дружина - ветеринар - масажувала йому те крило. Навіть бліх птасі вивели - покупали зі спеціальним милом. А тепер, он бачите, сам у відрі купається. Ночує в дворі, іноді й на ганку.

Олександр розповів, як саме знайшов лелеченя:
- Помітив, що сидить воно, бідне, під стовпом, заслабло. Насилу ходить, діти на руках
його носять - жаль його стало. Тож приніс додому. Уже потроху звик до нас, і тепер сам ходить по двору, шукає їжу. У відро щось для нього укинемо, то він підходить і зазирає. Ходить
сам по собі, окремо від домашньої птиці. Те, що гуси їдять, він не їсть. Пшениці не хоче. То на дошках сяде, то перелетить на купу піску. Але з двору не втікає.

- А коли настане час відлітати у вирій?

- Не будемо ж його прив’язувати, - каже Сашко. - Якщо полетить, то хай, а якщо ні - то буде в нас зимувати. Місце знайдемо.
Через деякий час після відвідин ми зателефонували Тетяні Володимирівні. Вона розповіла, що їхній Бузько навчився гарно літати і в перших числах вересня полетів у вирій. Вони сподіваються, що навесні їхній крилатий господар двору повернеться знову.

Сюрприз у траві

Друга історія трапилася в Головеньках. Микола та Людмила Толоки поїхали на свій пай, біля лісу, трави накосити. Якраз був перший день відкриття полювання.

- Дивимось - у траві щось ворушиться. Ми туди - а там оленятко з підстреленою ніжкою. Кров тече... Так близько побачили його вперше. Жаль маленького стало. Якби покинули його тоді - зрозуміло, що він би не вижив, - каже Людмила.
Микола приніс його додому на попинці. Спочатку оленятко зовсім не вставало. Обробляли рану перекисом водню, навіть їздили за ліками в Борзну. Ніжка була не переламана, тільки шкіра здерта і біля шиї трохи набрякло.
Поки Толоки його виходжували, пробували напувати молоком, але воно не пило. Тоді накосили трави, натерли моркви, поставили трохи вівса, води. Спочатку їсти боялося, а тоді потроху почало. З часом стало по голосу визначати, що вже щось йому несуть смачненьке.

- Поки лежало, то було спокійне, - каже Людмила. - Діти назвали його Ваньком. Наша дочка Тома з племінником біля нього щодня клопоталися. Коли Ванько трохи підправився й ще трохи накульгував, чоловік вигулював його по двору, щоб ніжка розроблялася.

Один односелець у мене запитав: «Чому ти його не заріжеш?»

Та як таку красу різати? Воно ж маленьке, а оченята які гарні!

Коли Ванько зовсім одужав, то почав утікати від своїх «господарів». Адже, як не крути, а дика тварина - є дика. Випустити його було нікуди - мами ж немає. Мабуть, застрелили її тоді мисливці. Застрелять і його. Тож вирішили віддати його другу, щоб відвіз в Берестовецьке лісництво й випустив у ліс.

Обидві історії про людське добро закінчилися щасливо. Врятовані лелека й оленятко повернулися в свої природні середовища дякуючи тому, що добрі люди опинилися поряд у потрібний момент. Тож, безперечно, якби Бузько і Ванько уміли говорити, то обов'язково б сказали своїм рятівникам «дякую».

Джерело: газета "Вісті Борзнянщини" № № 39 (9909) від 26.09.2020, Людмила Шульжик

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: лелеченя, оленятко, Красностав, Гайова, ветеринар, Толока, Головеньки

Добавить в:


ЦентрКомплект