«Ти можеш мною пишатися, синку!»

Герой Радянського Союзу Іван Мозговий читав книги забороненого в СРСР письменника Солженіцина і поважав опального академіка Сахарова. Герой Радянського Союзу Іван Мозговий п’ять років відсидів у сталінському ГУЛАГу.

Але найстрашнішим у своєму житті він вважав спогад із війни: коли радянські танки просто розчавили тіла беззахисних людей – гарнізон беззбройних німців, які здалися без жодного пострілу... Радянська система вважала свого Героя – Івана Мозгового – занадто людяним, а він принципово не сплачував партійних внесків і не любив мітингів та парадів. Сьогодні про незвичайну долю свого батька дуже відверто розповідає його син – Віктор Мозговий.


Іван Мозговий з сином Віктором

«У мене мимоволі з’являлася думка, що батько висловлює антирадянські погляди...»

У дитинстві Віктор Мозговий нікому не говорив про те, що його тато – Герой Радянського Союзу. Вчителі та ровесники дізналися про це випадково, коли Вітя вже навчався у восьмому класі. Хлопчику було просто незручно хвалитися перед однолітками. Хоч спілкуватися з батьком було надзвичайно цікаво. Адже його розповіді про пережите дуже відрізнялися від того, що звучало з телеекранів та друкувалося в газетах.

«Для мене тато завжди був джерелом якоїсь захоплюючої інформації, – говорить Віктор Іванович. – Але, коли він розмірковував про долю академіка Сахарова, про «справу лікарів», завдяки якій стількох людей засудили як ворогів народу, у мене мимоволі з’являлася думка, що мій батько висловлює антирадянські погляди. І якось у восьмому чи в дев’ятому класі я наважився й відверто сказав йому про це. Він на мене уважно так поглянув і відповів: «Нічого, підростеш і я тобі все розповім, ти зрозумієш...» У 1992-му тодішній Президент України Леонід Кравчук запросив усіх Героїв Радянського Союзу до Києва. Я супроводжував батька. Ми поселилися в готелі на Хрещатику, і він тоді сказав: «Синку, я не знаю, чи трапиться ще така нагода, тому хочу трішки розповісти про свою долю...» Мені на той час було майже 27 років. І я почув історію його життя. Тато пояснив, чому він так ставиться до влади, яка, здавалося б, вшановувала його. Він мені показав партквиток, у якому взагалі не було сплачено жодних партійних внесків...».

У 1931-32-му роках, коли на Чернігівщині заходилися примусово впроваджувати колективізацію, родину Мозгових спіткало лихо: «Мого діда розкуркулили, хоч він не мав найманих працівників. Дідусь був ремісником і жив на свою трудову копійку. Тато розповідав: «Ти знаєш, я ніколи не забуду, як нас взимку 32-го комсомольці викидали з будинку просто в сніг, і ми не жили в своїй оселі один рік, шість місяців і чотирнадцять днів. До речі, потім всі ці люди, які виселяли нас, під час фашистської окупації перейшли на бік ворога. Це були справжні зрадники!». Мій дідусь пішки пішов до Києва, потрапив на прийом до Постишева і домігся, що йому дозволили займатися ремісництвом, а родині повернули будинок! Дідусь так і не вступив до колгоспу, і помер у 1975-му одноосібником. До речі, він постійно позичав гроші багатьом своїм односельцям – завжди, коли його просили. Він не міг відмовити людям, які бідували. Йому вистачало на життя – продавав горщики, виготовлені власноруч».

Зв’язкова Соня вивезла креслення майбутньої атомної бомби у... сідлі велосипеда!

Напередодні війни батько Віктора Івановича навчався в Львівському автодорожньому технікумі. Саме в той час співробітники НКВС виселяли десятки тисяч місцевих жителів до Сибіру. Іван Мозговий розповідав сину, як брутально поводилися деякі радянські активісти. Сподобався, скажімо, секретареві райкому партії якийсь будинок – його мешканців одразу попереджали: «Берете лише валізи з речами, меблі залишаються на місці!» Вночі під’їжджали автомобілі і забирали невинних жителів, яких потім відправляти до Сибіру у вагонах для худоби. «Я і зараз пригадую відчай тих людей і співчуваю їм», – говорив батько.

Іван Мозговий закінчив Сталінградське танкове училище, і, разом з іншими випускниками, одразу потрапив у самісіньке пекло. Його бригада під хутором Верхнє-Кумський зупинила танки Манштейна, які намагалися прорватися до Сталінграда. У Юрія Бондарєва є роман «Гарячий сніг», за яким потім зняли відомий фільм про подвиг наших артилеристів. Сніг під Верхнє-Кумським теж був гарячим і кривавим. Більшість випускників танкового училища загинули.

До речі, командиром бригади, у якій воював Іван Мозговий, був легендарний Семен Кремер. До літа 1942 року він очолював резидентуру Головного розвідувального управління Червоної Армії в Лондоні. Саме Кремер завербував німецького фізика Фукса, який працював у лабораторії Нільса Бора. Ця лабораторія розміщувалася поблизу Лондона і займалась саме розробкою ядерної зброї. Потім зв’язкова Соня вивезла креслення майбутньої атомної бомби у... сідлі велосипеда і передала їх Кремеру. Ці документи у присутності Сталіна видатний розвідник вручив Курчатову. А невдовзі Радянський Союз вже мав грізну зброю...

Письменник Юліан Семенов, за романами якого знято знаменитий телесеріал «Сімнадцять миттєвостей весни» про розвідника Ісаєва-Штірліца, написав нарис «Вони врятували світ». Один із героїв цього твору – Семен Давидович Кремер.

У 1978 році Віктору Мозговому пощастило познайомитися з генерал-лейтенантом Кремером. Тоді юнак приїхав разом зі своїм батьком на зустріч фронтовиків. І почув дивну розмову: Кремер пропонував бойовому побратиму – Івану Мозговому – відновити справедливість: подати документи на присвоєння батьку звання Героя Радянського Союзу – за форсування Дніпра на Канівському плацдармі.

«Вони дванадцять діб утримували цей плацдарм – чотири кілометри, – розповідає Віктор Іванович. – Взагалі, спочатку через Дніпро намагались переправити на понтонах чотирнадцять наших танків. Сім екіпажів пішли на дно після прямих влучень ворога, але сім танків, серед яких і екіпаж мого батька, допливли до берега і окопалися там. Піхота ніяк не могла закріпитися на березі – фашисти тричі скидали її в річку. Тоді, вчетверте, у бій кинули штрафбат (колишніх полковників, майорів, розжалуваних у рядові). І вони виконали завдання – дали змогу нашим танкам закріпитися і тримати оборону! І був наказ Сталіна: присвоїти звання Героя Радянського Союзу за взяття столиці України двом з половиною тисячам радянських бійців. І тато як командир танкового взводу потрапив у ті списки. Це було надруковано в газеті, батько отримав три дні відпустки...».

З бойовим приятелем вони зупинилися відпочити у селі. І дізнались, що голова сільради заарештував екіпаж танкістів із сусідньої частини. Хлопці теж тільки-но з бою, та й порушення виявилося дріб’язковим (а, можливо, його й не було взагалі). Місцевому керівнику просто захотілося показати свою владу.

Іван Мозговий не звик залишати в біді бойових побратимів: «Тато сів у танк. «Я, – каже, – нікого не вбив: сів, надіслав снаряд у бік сільради. Даху як і не було... Ми звільнили цих юнаків, повернулися в свою частину...». Та за кілька днів надійшов донос в особливий відділ, і батькові документи на присвоєння звання Героя Радянського Союзу були відкликані. Всі знали, що фактично він – Герой, він заслужив цю нагороду, але... У тата взагалі було загострене відчуття справедливості, яке, на жаль, відсутнє зараз у більшості наших співвітчизників. Люди поводяться, мов страуси: «Ой, а що мені буде? Ой, як би нічого не трапилося! Ой, а що буде далі? Які наслідки?». У підсумку людина взагалі нічого не робить... Батька тоді понизили в званні, і тільки через рік, коли переформували бригаду у Тулі, він знову став командиром взводу».

Друга зірка Героя

У 1944-му в складі восьмої танкової бригади, якою командував Кремер, Іван Мозговий брав участь у знаменитій операції «Багратіон». Комбриг блискуче використовував свій досвід розвідника, він вільно володів іноземними мовами і чудово знаходив спільну мову з місцевими жителями – прибалтами, тож нерідко радянські війська визволяли міста без жодного пострілу. Скажімо, коли наші танки входили в місто Тукумс, біля Фінської затоки, німці в цей час спокійнісінько сиділи у кав’ярнях-гаштетах і пили шнапс... На війні вистачало командирів, які ставилися до бійців, наче до «гарматного м’яса». Проте Семен Кремер цінував кожне людське життя.

А потім був бій біля села Обчуга, де загинув увесь екіпаж Івана Мозгового. Та й самого його було тяжко поранено. Мертвим танкістам фашисти викололи очі багнетами. Але Іван Мозговий зумів вирватися з оточення на трофейному автомобілі і повернувся з підкріпленням. Ворогів було знищено.

Ось за цей подвиг Іван Остапович фактично одержав другу зірку Героя. Потім, у 1978-му, генерал-лейтенант Кремер хотів поклопотатися перед Брежнєвим, аби Івана Мозгового таки визнали Героєм Радянського Союзу за форсування Дніпра. Але батько відповів: «Семене Давидовичу, не переймайтесь, мені і однієї зірки вистачить...».

«Я люблю свого батька за надзвичайну людяність, – говорить Віктор Іванович. – Ось ще один епізод із війни, який мені дуже глибоко врізався в душу. 1944 рік. Вони вже в Білорусі. Увійшли в село. Командир роти запитує: «Хто тут у вас староста?». Показують – сидить дідусь на лавочці. Командир підходить, дістає пістолет і стріляє дідусеві в голову. Тато каже: «Господи, може цього дідуся побути старостою люди попросили, може він врятував не одне життя?!». Ведуть полонених офіцера і двох солдатів. Дають батьку ППШ: «Іване, розстріляй!». Тато з ними заходить у ліс, і тут офіцер дістає фотокартку, а там – його родина: молода жінка і двоє дітей. Батько взяв ППШ і увесь диск вистріляв угору. Показав їм: «Ком-ком, втікайте!». А мені сказав: «Синку, запам’ятай, я за всю війну жодного полоненого не вбив і нікого не розстріляв. У бою – так: або він мене, або я...». Це – те, що в мені живе, це – моє! Просто так образив людину – вибачись, знайди спосіб, як це зробити. Але просто так, ні за що образити когось – такого ніколи не було в його житті. Оця людяність – вона у нього в крові!».

До ГУЛАГу – на п’ять років!

Після війни Іван Мозговий навчався в академії бронетанкових військ. Одного разу співробітники держбезпеки відібрали трьох Героїв Радянського Союзу – танкіста, льотчика та піхотинця. Їх привезли до піонерського табору, у якому відпочивали діти працівників контррозвідки СМЕРШ.

Справа в тому, що на території цього табору знаходилось помешкання полоненого фашистського фельдмаршала Паулюса, котрий читав лекції нашим військовим. Отож трьох Героїв, серед яких був і Іван Мозговий, підвели у супроводі трьох чарівних жінок – співробітників органів держбезпеки – до німецького фельдмаршала і, ніби між іншим, повідомили: «Ось орли, які били вас під Сталінградом!». Звісно, все це організували навмисне, аби принизити Паулюса.

На прощання одна з красунь потисла Івану Остаповичу руку, залишивши в його долоні... папірець зі своїм телефоном. Потім вони деякий час зустрічалися – молодий танкіст Іван Мозговий і Зінаїда Горшкова – секретарка міністра МВС Віктора Абакумова. Але поєднати долі їм не судилося. Іван Остапович, нехтуючи небезпекою, захистив друга і, потрапивши в немилість, п’ять років відсидів у сталінському ГУЛАГу.

Його кинули до злочинців. За півроку могли звільнити, але не поталанило – черговий донос... Один із кримінальних авторитетів, дізнавшись, що батько пройшов всю війну, що він – Герой Радянського Союзу, як міг, його підтримував. Адже він потрапив у так званий «штрафний табір», люди там жили не більше трьох-чотирьох місяців...

Саме кримінальний авторитет порадив Івану Мозговому лягти в госпіталь, інакше врятуватись було вже неможливо. А там чуйна людина – професор Виноградов, репресований за сфабрикованою «справою лікарів», пояснив Івану Остаповичу, як можна «організувати» йому захворювання і перевестися в інший табір зі значно кращими умовами.

Але ризик був дуже великий. Батька вислідили і хотіли жорстоко покарати. Тоді він вихопив фінку і крикнув охоронцям: «Або я зараз сам порішу себе, або ви відведете мене до начальника табору!». І диво сталося: незабаром з Іваном Мозговим вже спілкувався сам начальник ГУЛАГу. У цього добродія було незвичайне німецьке прізвище – Гітлер. Проте саме він, розібравшись у справі молодого танкіста, кардинально змінив його долю.

Вже на волі Іван Остапович дізнався: всесильного колись міністра МВС Віктора Абакумова визнали ворогом народу, розстріляли і увесь його апарат, зокрема й красуню Зіну Горшкову...

«Нинішня молодь, за невеликим винятком, не готова захищати свою Вітчизну...»

Звільнившись, батько багато працював, об’їхав увесь Радянський Союз. Згодом йому допомогли однополчани. Дехто з них потрапив на роботу в Міністерство оборони. Вони й вирішили: треба звернутися до Верховної Ради. І коли настала хрущовська «відлига», татові повернули все: звання Героя, бойові нагороди, перед ним вибачилися, переглянули цю справу і повністю реабілітували його в 1961 році. Він працював водієм «Швидкої допомоги» у нашій міській лікарні, потім – в ДТСААФі, в штабі громадянської оборони на «Чексілі»... Помер у 2004-му. Івану Остаповичу Мозговому було 83 роки.

Якось, розповідаючи про своє життя юному Віктору, батько сказав: «Ти можеш мною пишатися, синку!». Він не любив мітингів та парадів, бо завжди прагнув говорити те, що думав. І на запитання про війну, відверто відповідав: «Було дуже страшно!». Страшно, коли на твоїх очах поранених бойових товаришів фашисти обмотують колючим дротом і спалюють живцем.

А найстрашніше було, коли в 1944-му здався німецький гарнізон. Здалися всі, ніхто не стріляв, люди хотіли жити. «А у нас був наказ: полонених не брати, – розповідав тато. – Ми йдемо, швидкість втрачаємо, темп наступу. І тут я чую по рації голос комбрига: «Вишикувати їх у колону по чотири!» Вони слухняні, німці, всі вишикувалися. І ми їх – танками... Вмирати буду – згадуватиму, не забуду ніколи... І наказ не виконати не можна. Бо пам’ятаю, як ішли в прорив, мінну загорожу зняли, і один танк, який рухався першим, випадково, можливо, хлопці щось зачепили, підірвався. Зірвало гусеницю, рух застопорився – ми не можемо йти. Танк одразу відтягують, виводять увесь екіпаж і на очах у всіх розстрілюють. Це так офіцери держбезпеки пильнували: а що, як хтось навмисне підірвався, аби знизити швидкість? Тож хай буде урок іншим...».

Як найбільшу реліквію, зберігає Віктор Іванович листи до батька від Семена Кремера: «Доброго дня, шановний Іване Остаповичу! Листа Вашого отримав, дякую! Нещодавно трапився такий випадок в одній зі шкіл, де я виступав. Запитали одного учня: «А ти хотів би бути Героєм Радянського Союзу?». А він відповідає: «Ні. Я хочу жити, а звання Героя присвоюють, в основному, посмертно...».

Ось така життєва філософія... Визнаємо: нинішня молодь, за невеликим винятком, не готова захищати свою Вітчизну.

«Я з Вами був дуже відтертим, – говорить мій співрозмовник. – Для мене це перша така бесіда про мого батька. І я хочу просто побажати людям: якщо ми хочемо зберегти себе, як націю, якщо ми прагнемо передати якісь духовні цінності, це не передається через гасла і вигадані книжки та кінострічки. Це передається з покоління в покоління. Головне – щоб ми пам’ятали історію життя своїх дідів та прадідів. Якщо ми пам’ятаємо про своє коріння, тоді нам буде за що боротися і що захищати!».

У Віктора Івановича були непрості стосунки з батьком. Юний Віктор часто не погоджувався зі своїм татом, сперечався з ним і навіть конфліктував.

«Але після його смерті я з кожним днем починаю все більше його відчувати і розуміти, – розповідає він. – Я ніби наближаюсь до свого батька. Значно глибше відчуваю всі ті його переживання, його ставлення до сім’ї, дітей, свободи, країни, світу...».

Іване Остаповичу, Ваш син пишається Вами!

Сергій Дзюба, «Чернігівщина» №38 (803) від 17 вересня 2020

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Мозговий, долі_людські, Герой_Радянського_Союзу, Дзюба, Чернігівщина

Добавить в:


ЦентрКомплект