Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Братиків Давида, Кирила та Макара Папченків з Семенівки навіть мама Катя плутає


Братиків Давида, Кирила та Макара Папченків з Семенівки навіть мама Катя плутає

У Михайла і Катерини Папченків четверо хлопців. Подружжя молоде: Михайлу 35, Катерині 28 років. Народили хлопчика, хотіли дівчинку, для «комплекту». Натомість отримали трьох синочків одразу!

Під двором пісочниця з іграшками, у дворі дитячий басейн. В хаті чистенько. В кімнаті масажистка займається Макарчиком, Давид з цікавістю виліз назустріч. Трійнятам у жовтні виповниться три роки. У двох хлопчиків з трійні — дитячий церебральний параліч.


Катарина Папченко з сином Кирилом, Макаром та Давидом і старшим — Богданом

«Двійні в родині були»

— Диплом захищала з пузом. Народила Богданчика. Декрет закінчувався, і поки синок малий, захотіли ще й дівчинку. Щоб не великий розрив між ними. Завагітніла знов, — Катя бере на руки Давида. — В роду є двійнята, мої троюрідні тітки. Не думала, що мене теж торкнеться.

З Семенівки відправили до чернігівського пологового будинку. Взяв Олександр Скрипка, двійня під питанням. Лікар УЗД дивиться: «Де ж двоє, як їх тут троє». Ігоря Шилейка позвали (він там з УЗД найкращий), ще подивилися. Таки троє!

Шилейко пояснює чоловіку: загроза патології, невиношення, пізнього викидня, діти можуть бути недорозвинені... «Якби хоч на 100 кілограмів жінка, то ще може б виносила, а ти що привіз?» А я стою налякана, худа, — за пузом не видно. Я важила 50 кіло.

Почали мене напихати гормонами, вітамінами, уколами.

Складно було усвідомити, що їх троє. Як їх любити? Це все так дивно було, незвично, як згадаю — досі мурашки. Чоловік сказав: «Не переживай: де двоє, там і троє. Виростимо». А тут вже: «Де троє, там і четверо».

Найцікавіше, що всі троє з одної яйцеклітини. Монохоріальна триамніотична трійня. Це велика рідкість. Всі однакові, ідентичні. Зараз трохи відрізняються, бо ж Кірюшка ходить, рухається.

І тут нас знов лякають: якщо з одної яйцеклітини — може статися патологія, коли один годуватиметься через другого, бо всім не вистачатиме. Той набиратиме вагу, а інші не ростимуть. Пролежала два тижні, кажуть нам: «Їдьте на Київ, ми вас боїмося». І Скрипка і Василь Гусак (головлікар) твердили: «Там краще обладнання, на випадок чого — реанімують». Чоловік знов завантажив мене в нашу «Славутку», поїхали. Скрипка порадив: раптом що — звертайте на Козелець.

Було відчуття безвиході і страх. За життя дітей і за своє. Кровотеча не припинялась. Приїхали в інститут педіатрії, акушерства і гінекології (ІПАГ). Прийняла професор, заслужений лікар України, гінеколог Наталія Скрипченко. Сказала, вагітність дуже рідкісна, тому вона сама буде вести і зробить кесарів розтин. Самостійні пологи навіть не пропонувала. Сказала, наше завдання — зберегти і протриматися якомога довше.

Так важко вже було ходити. Їсти хотілося страшенно. А годували в лікарні одною перловкою. Чоловік раз на тиждень привозив борщу, супу, в мікрохвильовці розігрівала. Мені вже й продавці з буфету їжу приносили. Токсикозу не було ні на початку, ні потім. Хотілося багато фруктів. Погладшала до 82 кілограмів, при зрості 1.58. Вже зовсім не рухалася. Так боліла шкіра на животі, що пирскала на ніч лідокаїном. Розтягнулася, а ще як почнуть всі троє ворушитися... Просила: «Кесаріть, бо витримати не можу!» В туалет мене всією палатою водили. Це ж організмові стільки крові качати треба було. От він і не витримував.


Батько родини Михайло Папченко

«Наче сама на світ народилася»

Вдома не була сім місяців. Мені треба було дотягти до 35 тижнів (в нормі 40). Але на 33-му почалися перейми, їх вже було не зупинити.

28 липня повезли на кесарів розтин. Я була при свідомості. Робили спинальну анестезію, інших там не роблять. Дві тисячі.

Лежала безкоштовно, але на ліки йшло близько шести тисяч у місяць.

Народились мої хлопчики, мені всіх показали. Як витягували не бачила, все робилось за ширмою. Але з появою кожного синочка все легше ставало дихати. Яке то було полегшення! Наче сама заново народилася. Закричали всі, їх одразу забрали до реанімації. Всіх підключили до апаратів штучної вентиляції легень. Вага Давида була 2.100, Макара — 2.040. І Кирила — 1.920. В такій послідовності їх і дістали. З реанімації принесли, коли набрали по два з половиною кілограми. Молоко я зберегла, але дітки слабенькі: трохи поцмокають — засинають. Тормосила-тормосила, щоб норму з’їдали, — продовжила годувати сумішами. А спали добре, не кричали. Ми з мамою дивувалися: дай Бог так і надалі.

Перериваючи мамину розповідь, зголоднілі хлопці прориваються на кухню. Бабуся, Людмила Олександрівна, поналивала всім борщику. Хто сам сів до столу, кого підсадили. Побрали ложки.

З трійнею ніхто від влади не привітав

Приїхали додому, коли хлопцям було по місяцю. Богдан засоромився: за вісім місяців відвик від мами. Я і плакала, і раділа, що нарешті вдома.

Важко було. Суворий режим. Годування через кожні три години. Вагу набирали добре. Залишались допомагати по черзі: свекруха, Ніна Михайлівна, моя мама, дідусь Іван Митрофанович (батько чоловіка). Дєдушка маленьких боявся, більш зі старшим-гуляв. Тато наш, в основному, на роботі був: він якщо не заробить, ніхто не дасть.

Михайло приватний підприємець, торгує продуктами, кормами.

— Суміші для недоношений діток — по 400 гривень за банку. Одна на три дні. А памперсів скільки йшло!

Від влади нашої із трійнею ніхто навіть не поздоровив, — зітхає Катерина.

До декрету Катерина Папченко працювала в районному відділі освіти бухгалтером.

У три місяці в усіх трьох повилазили пахові і пупочні грижі. Треба було везти в Чернігів на операцію. Січень. В нашого папи «Славута», ще батькова, холодна, а дітки маленькі й слабі. Ми зверталися до Семенівської адміністрації, в лікарні нашій просили, щоб довезли. Відмовили всюди: «Нема коштів». Наймали машину.

Статус багатодітної родини оформили як належить. Тепер щороку я пишу заяву, і нам виділяють три тисячі допомоги на рік. Через те, що в діток інвалідність.


На цю трійну коляску гроші по людях збирали. Вона тоді 14 тисяч коштувала.

«Найстрашніше, що могло з нами статися»

— При народженні Кирюшці діагностували ваду серця, — далі веде Катерина. — Дефект перегородки. Була дірочка, змішувалась венозна і артеріальна кров. Нас возили в інститут Амосова. Сказали: «Тканина хрящова, саме не зростеться. Треба буде операція».

В чотири місяці Кирилу дають інвалідність по серцю.

А ближче до восьми місяців почали помічати, що Кирюша пробує сидіти, а Давид і Макар навіть не намагаються. Не перевертаються.

— Медсестра дитяча нічого не помітила?


— Ні... Направили нас до обласного дитячого невропатолога. Найняли машину, поїхали в Чернігів. Подивилась, сказала: «Кирило сяде». Двом іншим поставила «загрозу утворення ДЦП». Не вистачало їм трьом місця в животі, поки виношувала.

Цей діагноз — найстрашніше, що могло з нами статися. Все здавалося страшним сном, помилкою.

Нам кажуть: «Оформлюємо інвалідність, треба терміново у реабілітаційний центр «Відродження». Прочитала діагноз: «ДЦП геміплегічного типу з відсутністю ходи та самообслуговування», — напам’ять проговорює Катя. — Збіжна косоокість. Підгрупа А. Це тяжка інвалідність. Дзвоню додому, свекруха заспокоює: «Катю, це не про наших дітей». Чоловік не вірить.

«Не втрачаємо надію»

Їдемо у «Відроження». Там порадували: інтелект зберігся. Діти все розуміють. Але треба займатися і займатися. Призначили ліки. Я роззнайомилась з мамами. Обстановка тяжка, а центр хороший. Разів п’ять вже були. У «Відродженні» лікування для своїх, хто з області, безкоштовне. Нас з мамою в палату поселили, я ж сама не вправлюся з двома: процедури різні. Цілий день бігаємо з ними на руках. Харчування дуже хороше. Тільки ліки сам купуєш.

Порадили лікаря-реабілітолога Олександра Костоглода, він дівчинку з таким як у нас діагнозом поставив на ноги. В Києві винаймали квартиру, ходили в його приватну клініку. Робить масаж, ЛФК, на тренажері з дітками займалися. Разів шість їздили. Кожна поїздка — близько 20 тисяч за вісім днів. Діти почали підніматися на руках.

Костоглод порадив мануальну терапію в Полтаві. Корекція хребта. Клацають, голову смикають — страшно дивитися. Шість разів вже їздили. Сама процедура 15 хвилин, але проходити треба через кожні тиждень-два. 18 годин в дорозі (туди й назад). Купа термосів, пляшечок.

На даний момент Давид сидить, повзає на чотирьох і ходить навколішки. Може стати на ніжки, тримаючись за стіл. За одну ручку вже намагається ходити. Але на ногу повністю стати ще не може. Макар найтяжчий. Сидить, стрибає як жабка.

А мова добре розвинена. Кирило навіть менше говорить, ніж Макар.

Кирила з вадою серця возили, як було прописано, в інститут Амосова. В півтора роки черговий раз приїхали, зробили УЗД. Лікарі й самі не повірили, але воно зрослося! Дивилися і так, і так — нема дірочки. Спитали, чи груддю дитину годую. «Та ні, — кажу, — в мене їх троє. Суміші, каші». З Кирила зняли інвалідність. У педіатра спостерігаємося. А казали що не зростеться, — радіє мати. — На одного інваліда в сім’ї менше.

Макар і Давид на інвалідності, отримують по 1900 гривень пенсії.

Реабілітація займає майже весь час і всі гроші родини.

— Через карантин пропустили вже три заплановані поїздки на реабілітацію.

Поїздку в Трускавець, у міжнародну реабілітаційну клініку Козявкіна. Зібрались, 11 травня мали їхати і якраз почався карантин. Ціна — більше 30 тисяч на одну дитину за три тижні. В цьому році запустилась програма, за якою раз на рік ми можемо з’їздити в таку клініку, а держава компенсує. Нам порахували, не ввійшла тільки вечеря. Вечеряти будемо за свої кошти. Плюс дорога. А проживання, реабілітація сніданок і обід компенсують. 25 тисяч виділяють через собес на кожну дитину. Гроші відправлять одразу на центр. Ми перезаписалися на третє серпня. Правда, компенсують раз, а нам треба через кожен місяць їздити.

Нам не можна зволікати ні хвилини. Чим раніше, тим краще. Потім м’язи, суглоби вже не так піддаються реабілітації.

Постійно на телефонах: там домовляєшся, там шукаєш, там взнаєш. Мама каже, секретар потрібен, — посміхається Катя. — В собес біжиш всі ці папери оформлюєш. Направлення на «Відродження», на ортопедичне взуття. Коли оформила інвалідність, нам почали давати памперси. По три на день на одного. Використовуємо по п’ять. Кирило ж ходить на горщик, навіть на унітаз. І ці просяться, сідають, а не виходить.

Операції дітям поки що не рекомендовані. До шести років не роблять. Поки суглоби не затверділи, треба розробляти.

По хорошому їм і басейн треба, і кінна терапія. Потрібен постійний розвиток. На жаль, я багато чого не можу.

Бувають моменти відчаю. Вийдемо з чоловіком ввечері на веранду, п’ємо чай. Я не стримаюсь і заплачу. Від того, що здасться: все марно, нічого не вийде. Чоловік каже: «Катю, якщо ти здасися, я теж не зможу. Тільки разом». Намагаємось підтримати одне одного. Важко. Я б все віддала, якби сказали: треба мільйон і ваші діти підуть. Я б нирку продала, аби пішли. Але розумію, що дива не станеться. Ця постійна боротьба буде до їх повноліття, поки вони ростуть.

І потім треба буде навчити їх жити, займатися спортом: зарядкою, ЛФК.

Київський лікар каже: «До шести років підуть». А я: «Що ви, я стільки не витримаю». Я ж їх на руках ношу. Зараз хоч на траву випускаю в двір поповзати, а взимку як?

Для тих, хто хоче допомогти родині з трійнятами (а їх в області не так багато), номер карти Папченко Катерини Олександрівни:

«ПриватБанк» 5168 7573 2452 1055


Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №30 (1784), 23 липня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: трійня, Семенівка, Папченки, «Вісник Ч», Олена Гобанова

Добавить в:


ЦентрКомплект