Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Наступив, граблями по лобу як дасть! А вила можуть прохромити наскрізь


Наступив, граблями по лобу як дасть! А вила можуть прохромити наскрізь

Наш національний український звір — жаба. Вона постійно давить. А національна українська біда — граблі! Ми на них постійно наступаємо, і вже ж техніки понавигадувано, автоматизоване все що можна. Ні! Город, граблі — бемць! І не тільки на городі — бемць! І добре як в лоба дасть, і голову не розіб’є. А ще ж є вила, там взагалі жах і не до сміху. Ой, даремно деякі політики з тими вилами бешкетують.


Світлана Лутченко з онуком Кирилом

Вилочних пройшов наскрізь. Вижила

50-річну Світлану Лутченко з Лукашівки Чернігівського району вила прохромили наскрізь. Те, що жінка вижила, навіть лікарі хірурги називають дивом.

— Мені було 30. Перед чувала біду. Приїхала з Чернігова втомлена, прилягла. Молочне на базар возила. А от наче вело туди, тягло. Спека, ноги не тримають — полежати б. Але ні, треба сіно загрібати. Чоловік за Лукашівкою кілометрів за 10 долину викосив. Не одні ми там косили, тоді можна було. За село виїхали, так темно стало. На грозу почало збиратись, вітер піднявся. Юра каже: «Давай вернемося». «Ні, сіно ж намокне». Тягло мене. Поїхали.

Згребли, позносили. Склали одну-єдину копицю. Чоловік подавав, я зверху складала. Спішили. Він мені як останнє подав, відвернувся і пішов щось там ще робити. А я завершила і давай злазити. Перші вила спустила вниз. І бачила, де ті вила внизу, вони в стороні стали. Почала сама з’їжджати. Думала, збоку спущуся. А там так складене, мабуть, ямка була, і мене саме на них занесло. Потягло на вила. І я на самий держак настромилась.

Відчула різкий нестерпний біль у плечі. Бо вила пройшли крізь мене майже наскрізь: пробили матку, зламали ребра і вперлися зсередини в плече. Відчуваю, що вишу, настромлена на держак. До землі ногами не доставала. Юра гребеться трохи далі, спиною до мене. Якщо закричу — налякаю, і взагалі як йому сказати. Розумію, що треба спуститися, почала розхитуватися, поки не впала. Зараз не знаю, як я це робила, думаю то був стан шоку. Впала, а що далі? Лежу з вилами всередині. Я ж з них сама не злізу. Юра прибіг: «Що таке?» Прошу: «Вийми вила». Він думав, я впала на них і вони піді мною. Шморгнув вилки, а кров як хлинула... Він побачив, кинув ті вила і як побіг босий... А я лежу, бачу небо, хмари. Все зрозуміла, що зі мною сталося. Очі закриваються, а я їх відкриваю, бо знаю, що це в останній раз дивлюся. Довше б подивитися, ще трошки, ще...

Так згадує подію 20-річної давності Світлана Лутченко. Тоді молода жінка отримала травму, можна сказати, несумісну з життям.

— Не було тоді навкруг нікого. Таке враження, що тільки ми двоє там були в той час.

На щастя, чоловік почув трактор. Наш, колгоспний. А за кермом сидів мій рідний брат. Мене привезли в Лукашівку. Біля контори якраз стояла машина голови колгоспу. Все це пам’ятаю уривками. Як вантажили на трактор, везли — ні. Згадую обличчя Наді Шемшельової, зоотехніка, як перекладали мене в машину. Потім вже лікарня. Мене привезли в районну Чернігівську. Лежу на столі, кажу їм, що я вилами через усе простромилась, а мені ніхто не вірить. П’ятеро лікарів мене оперувати зібралися, а ніхто не вірив. Хірурга Валерія Василинчука привезли з дачі. Чоловік мій тою ж конторською машиною за ним їздив. А далі вже все, свідомість втратила.

Я вже не пам’ятаю, скільки тоді операцій робили, що там в мені порвалося-поламалося. Вила пройшли по всій правій стороні. Перша операція тривала кілька годин. Хірурги і по гінекології зашивали. Два ребра поламані були. Потім реанімація три тижні. Мене всі питали, чи є в мене діти. А в мене на той час було двоє дівчаток. Казали: радійте, повезло, що встигли народити.

Боліло все. Труси всередині гнили довго, вони засунулись аж під плече. А далі ще гірше: все потроху почало прогнивати, прориватися.

Якось прорив стався вночі, з мене свище. Молодша медсестра Лена покликала чергового лікаря. Той заглянув, крутонув носом: «І що, ти хочеш щоб я тут в гною колупався?» — їй. І пішов. Ми залишились, я й вона. Кажу, просто так: «Все, я до ранку не доживу». Вона глянула: «Не переживай. Я в реанімації не перший рік працюю. Знаю, що вони роблять і як. Щас». Пішла в операційну, набрала всього, що треба. Повернулась з бинтами, інструментом. Все зробила, промила, заліпила. Нормально. А вранці вже мій лікар прийшов. Жаль, прізвища медсестри не пам’ятаю.

Юра постійно приходив. Так плакав. Ніхто ж не думав, що виживу. Я вся в трубках тих лежала, вже пролежні пішли. На мені експерименти проводили: поможе-не поможе. Питають: можна так і так спробувати? Да робіть уже що хочете. Або дайте таблетку. Щоб не боліло. Бо не переставало боліти ні на мить. Потім Юра звернувся до нашого голови колгоспу, якось через нього домовився з торакальним хірургом з тубдиспансеру. Приїхав він, подивився. Там легеня в мене гнила. Забрали мене в тубдиспансер, в торакальне відділення. На рентгені пів легені правої нема. Там все робили по-своєму. Я вдихнути змогла нарешті. Трохи оклигала, ходити почала. Жінки сидять на лавці, свої болячки-травми обговорюють. Коли я своє розповіла, ніхто про таке не чув. Кажуть, кара така в давнину була, на кіл садили. А щоб випадково... За два з половиною місяці виписали.

Потім все рвалося: то там, то там. Вся сторона права негодна. Легені — половина.

Світлана з Юрієм виростили двох дочок. Кожна з них народила по онуку. Одного з них, Кирила, бабуся няньчила, коли я до них зайшла. Бабуся копкає онука на руках, забавляє. Непогано виглядає. В хаті чистенько, все подвір'я в квітах.

— Ви забули про все, як про страшний сон?

— Де там. Слабкість відчуваю, втомлююся швидко. На роботу так і не вийшла. Дали інвалідність 3 групи. Постійно щось та й прорветься. Валерій Василинчук каже: треба сітку вшивати, бо тканини вже тонкі і слабкі, просто не залатаєш.

Пам'ятаю, коли приїхала до них перший раз на перевірку, Василинчук біг по коридору і кричав: «Де та жінка, що народилася в сорочці?!»

— До вил чи грабель мабуть близько не підходите?

— Страх є, а що робить?



«Частіше пробивають ноги, ніж лоби»

З забиттям лоба зазвичай не звертаються, — пригадує Валерій Василинчук, обласний хірург. — Звичайно, таке часто буває. Побутові травми сільгоспзнаряддям — чи не найчастіші. Влітку сапки, навесні і восени граблі та вила. Про тяжкі травми голови від грабель не чув. Наступили, посміялися чи поплакали, й забули. Дірки в ногах були. Кинув граблі у траву, тоді біжить, наступив, — пробив ступню.

Колись давно в Седневі люди билися за межу — і граблями, й сапами. І в Березному таке було. Років 20 тому.


«Прикласти холод або подорожник»

— В селі як, — почухав лоба та й побіг, — каже Наталія Єременко, працівниця фп «Гусавка», молодша медсестра (до пенсії працювала фельдшером). — Якщо лоб не розбитий, слід промасажувати вдарене місце, прикласти холод. Можна щось заморожене з холодильника. Якщо нема під рукою — прикласти листок подорожника. Але при запамороченні, нудоті слід звернутися в лікарю, пройти обстеження.

У лоба б'ють однаково

У Локнистому Менського району твердить, що сіно краще всього гребти дерев'яними граблями. Вони легші і ширші. Залізними добре листя загрібати. А найкращі — механічні, що до трактора чіпляються, ГВК (граблі-ворошилки колісні). Пластикові в селі спробуй знайти. Кажуть, ними тільки травичку в місті на клумбі прогрібати.

Під магазином зупиняється саморобний тракторець з причепом, на якому складене сіно. Копиця більша за трактора разів у три. Везе 64-річний Володимир Фученко. Зайшов у крамницю, до дочки Яни, випити чаю і передати їй онучку. 4-річна Веронічка допомагала дідусю топтати сіно біля Десни.

— В нас гребалка є. Звичайна, кінна. Але кінь захворів, довелося здати, хоч як жаль було. Тепер до трактора чіпляю, — розказує Володимир Миколайович. — Два чоловіки: один на тракторі, другий — на гребалці сидить. Піднімає її і опускає. А граблями вже потім підгребти біля копиці, де сіно грузив. Якраз йде заготовка.

На полі всі дерев’яними або-пластмасовими гребуть. На мою думку, дерев’яні кращі. Зуб випав — самому-вставити можна. В пластмасових граблях вже його не заміниш.

Вдома дерев’яні і пластмасові.

Дід колись працював лісником, пак такі граблі робив капітальні. І з дуба. І з клена дикого можна. Орішник — трохи слабший буде.

А залізні — хіба на городі поволочите чи сміття, листя зібрати. Хоч зараз уже придумали такі гребки для листя, — наче рука з пальцями загнутими. А в нас таке ноу-хау: беремо металеві граблі з довгими зубцями. Нагріваємо на газовій плиті і під 90 градусів їх загинаємо. Привезли гній на город — отак-от його, тими грабельками: раз, раз, — і з воза згріб.

Металеві магазинні тепер роблять і з прямими зубцями, і з загнутими. Баба Люба, жінка моя, на городі такими загнутими пользується.

А це ще ось такі вила, — дістає наступний сільгоспінструмент. — Дворіжки, або двозубець. Ними зручно подавати сіно. Зазвичай завод випускає тільки по чотири зуба. Бувають тризубі, я в продажу не бачив. А в нас прибирають два середні зуба і роблять дворіжки. Такими льон зручно накидати. Колись в колгоспі вирощували, я возив в Киселівку на льонозавод.


Петро Анопріэнко та Володимир Фученко біля магазину в Локнистому пригадують, скільки разів наступали на граблі.

— Такого і я не бачив, — підходить ближче 80-річний Петро Анопрієнко. — У мене спеціальні дворіжки, а ти відломив.

Залізні граблі в мене теж є, гребу в себе на городі.

— Наступали?

— Бувало, що по лобу получав. Поставив граблі коло хвіртки, а порося в дворі як завищить! Я рвонувся подивитися, а воно як дасть по лобу! Наступив таки. Гузь вискочив. Ніколи не ставив граблями вниз, завжди перевертав. А то так залишив.


Микола Білоус виніс скобелочку. Для шліфування держака грабель

Микола Білоус з Гірська Сновського району 30 років пропрацював учителем трудового навчання, фізкультури і креслення. Граблі робив у школі, продовжує на пенсії. І жодного разу на них не наступав.

— У школі в мене виготовляли граблі і. дівчата, і хлопці. Відучились, тепер кажуть: краще ми у вас купимо, ніж самим робити, — сміється Микола Михайлович. — Вистругувати можна ножем. Для дівчат норма 10 зубців за пару (уроків). Хлопці в цей час виготовляли брусок. Дівчата шліфували держак: склом, потім ще шкурочкою, — Микола Михайлович виносить з сарайчика-майстерні держак, шматок битого скла і шкребе ним по дереву. Зверху натирає наждаком для гладкості. — Брусок рубанком обробляється.

— Дівчата мовчки натирали склом стовбури? Вирізали ножем зубці з акації і не скаржилися, не протестували? — дивуюся жіночому терпінню.

— Було всякого, — посміхається вчитель. — Ще на 12 балів і не аби як зробити треба. Було, виріже 10, а я половину в грубу викину. Чесно, сліз не було. Пальці натирали. Сміялися.

Позабивали зубці, приклали планочку, порівняли, олівцем відмітили, пилкою відпиляли. Долотцем підрівняли. Зубець форму великого пальця має нагадувати. Завернуте всередину. Гребінка готова. В кінці брусок з держаком ще закріплюється одним цвяхом. Згодом можна буде замінити держак або гребінку.

Ось такі граблі, — демонструє готовий продукт. — Можна згрібати траву, солому, сіно.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №30 (1784), 23 липня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: граблі, Світлана Лутченко, вила, «Вісник Ч», Олена Гобанова

Добавить в:


ЦентрКомплект