«Хлопці грошей шукають, дівчата похоронні приносять…»

На хуторі Хомине, під Вертіївкою Ніжинського району, живуть 92-річний Степан та 87-річна Антоніна Крикуни. Акуратний доглянутий будиночок з криницею-журавлем, посаджена картопля біля хати. Кругом порожні хати. Магазину немає, автобус сюди не ходить. Запитанню про карантин здивувалися.


Степан та Антоніна Крикуни згадують молодість

— Залишились на юлиці удвох з жінкою, — розкручує проволоку на хвіртці 92-річний Степан Крикун. — Ідьомте, сядете там он на минуточку.

Два рази на місяць з Києва приїжджає син Сергій. Щодня своєю машиною з Вертіївки на хутір їздить хрещениця Наталія Ярмоленко. Доглядає, готує.

— Постукали вночі, ми вже спати полягали. Я відчинив, в хату дві жінки зайшли. На циганок схожі. Каже, гроші від сільради принесли на поховання. І ще конверт, щоб довезти. Минути дві побули і пішли. Чи поїхали, я провести не встиг, — дивується Степан Михайлович. — А гроші ж справжні, — додає дід.

У хаті хрещениця Наталя. Привезла поїсти. Каже:

— Як тільки взнала, назавтра в сільраду передзвонила: ніяких «похоронних» грошей не передавали. А перед цим дід і баба пайові отримали. Це чималі гроші, більше 10 тисяч. Де вони поділи, не знаю. І чи справжні гроші дали діду, теж не впевнена, — непокоїться Наталія.

Старенькі дуже пишаються сином.

— Один у нас, такий дорогий, Серьожа. Дружина в нього, дві внучки виросли, університети позакінчували. Робить директором отого...

— Заводу по переробці відходів «Енергія», — бере в руки брошурку Степан Михайлович. — Нас з бабою в Київ забирав, одказалися. Привикли на Хомині, тут і будемо.

— Їх, тут строжилів четверо залишилося, — перераховує хрещениця. — Ще там далі молодша пара поселилася. А то дачники на літо приїжджають.

— Сюди на куток ми перші поселилися, — Степан Михайлович дістає пачку цигарок «Путьовиє», закурює. — Ні хат не було, ні людей. Дика земля. Батьки прийшли і зробили хату. Зразу була менша і під соломою. Після війни, у 50-х роках, перестроїли.

Потім куток заселився. І магазин був. Я зразу працював бригадиром, тоді в тому магазині торгував. Коли він закрився, пішов завфермою у Вертіївку. Депутатом сільради обрали. Чоловік 160 в колгоспі було, випас скота влітку — аж до Дроздовки.

— Тепер ми з дідом тут як на дикому острові, — зітхає Антоніна Михайлівна. — Нікого навкруги.

— І машини з продуктами вже не їздять, — киває чоловік.

— Тонька весь вік на пошті. Кожен день ходила, п’ять рублів получала. А я за свою роботу трудодні, — сміється Степан Михайлович.

— Хіба ми одні получали стільки? Така ставка була, — зупиняє чоловіка Антоніна Михайлівна. — 3 Ніжина пошту привозили у Вертіївку. А звідти вже я розносила. Було що пенсію пішки носила, ні велосипеда, ні дороги. А я така проворняка, і хотіла поштаркою працювати.

З Вертіївки на Хомину ходила, знала по дорозі, де горіхи росли, де опеньки.

Уже не тримаємо ні корову, ні порося, ні курей, бо здоров’я покидає. Нога болить. Коти тільки, — переймається бабуся. — Не те що раніше: хвалили нас, що ми такі трудяки. І дід же дома, і город у нас. Мій дід п’яницею не був.

Колись до нас бандити вскочили. Питаю: «Що ви хотіли?» А він: «Ну що я хотів? Хотів гроші, де тут є в кого». І наче шутками... Тоді просить: «водички». Піть, кажу, хлопці, еге... Вода в нас добренька. Повела до «журавля», витягла їм чистої. Вони п’ють, дякують. А тоді оказується, ції хлопці багато шкоди наробили. Понапивалися, і їздили по селах, оббирали, де хто сам живе. Вікна виривали. П’ють, а треба ж за щось пити. Дак отаке бувало.

— Вас не тронули?

— Ні. Попитали, з ким живете, як живете. Нема в нас нічого завидного, ми небагаті. «У вас тут ловко, — каже, — курортне місце».

Води попили, у пляшку ще набрали і поїхали. Їх наче четверо було.

Я ще їм: «Захочете пити, — заїжджайте. Вода — це Богове». Хто затаїть воду — то гріх великий. Дай, хай людина нап’ється. І на дорогу ще дай.

— А й дітство ми тут своє провели, — захопилась спогадами бабуся. — Якраз я родилася в той рік, коли була голодовка.

— Вона з того краю в Хомині жила. Я її забрав, — каже Степан Михайлович. — І ні в неї іншого чоловіка не було, ні в мене баби.

— Де ти, дід, узявся, — жартома дорікає бабуся. — Я б вийшла замуж за городського, чи хоча б вертіївського. А то забрав сюди, в дичину. Ні людей, нікого. Собаки, вовки та лисиці бігають.

Степан двічі приходив сватати. Удвох зі старостою. То його був рідний дядько. «Чого ви поприходили?» питаю. Жартують: «Ну як чого? Гарбуз щоб ти нам дала». Гарбуз — це коли парубок прийшов сватать дівку, а вона за нього не хоче. Дак я й дала. Кажу: «Не знаю і знати не хочу ніякі замужки». Уперлась: «Нікуди не піду, з матір’ю житиму і тепер буду тут хазяйка».

А замуж як підеш, то вже закочуй рукави і там уже роби, і там живи, і одтуда нікуди. Все, прекращались гуляння. А я ще і не гуляла. Просила: «Не приходьте більше».

— Як уговорили?

— Прийдуть оце ввечері, удвох з дядьком. А тоді сидять-сидять, курять-курять. Кажу: «Да куріть вже в хаті, не йдіть надвір». Ніч настала. Вони регочуть, а тоді дядько: «Підеш заміж. Там і сім’я ловка. І жених непоганий». А я впираюся: «Не нада. Найдете кого посватать. Дівчат багато. Ідіть, кажу. І нікому не розказуйте що вдруге гарбуза отримали».

Дядько Тоді Степанові: «Давай заберемо її й повезем». А хлопці всі з Хомини зібралися в нас біля хати, не пускають їх. А він же не хотів, щоб хлопці забирали мене. І сидів курив. Переживав. Ревнував.

Хлопці хоминські защепнули хвіртку, позакривали всі ворота, і нікого не пустили.

— Так ви що, заміж так і не вийшли? — не витримую.

— Вийшла таки! Він каже: «Я вдома матері розказав, що там дівчина така. І я її не оддам нікому». Я розчулилася. Забрали мене нахалом, і привезли оце сюди, — закінчує про сватання Антоніна Михайлівна. — Он дід сидить, скаже що так і було. Бувало, і ругались. Не можна так, щоб у хазяйстві не ругатися. А на другий день мирилися. Шуткуємо, сміємось. Ловко жили.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №22 (1776), 28 травня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: