Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » «І по шість на день приймала – ні сльозинки. А онука першою на руки взяла – заплакала»
УБП


Home net

«І по шість на день приймала – ні сльозинки. А онука першою на руки взяла – заплакала»

35 років у Ладанському пологовому пропрацювала акушеркою Галина Омельяненко з Подища Прилуцького району. Новомодним тенденціям про спільні пологи, відвідини породіллі і новонародженого тільки дивується. І розповідає, як воно було раніше.


Андрій та Галина Омельяненки з призом від «Вісника Ч», блендером

— Родом я з Подища. У батьків статків особливо не було. От як закінчуєш школу, то у нас тут три дороги: пед., мед. і «гідро» (так у народі називають Прилуцький агротехнічний коледж), розповідає жінка. — «Гідро» відпадає. У пед. і хотілось, та співати не вмію. Тоді це обов’язково було. Залишилося медучилище. Після навчання вступила у Ладанську лікарню працювати. І з тих пір один запис у трудовій. Щоправда, року до пенсії не доробила, бо закрили пологовий.

На роботу пішки ходили, бо ні дороги, ні транспорту тоді не було. Дощ, сніг, а ти мусиш йти. Чотири кілометри в одну сторону.

— То усе Подище ви приймали?

— І Ладан, і Голубівка, й Івківці, і Красляни. Було, й Прилуки до нас везуть. Жінка по всьому світі на кораблі плавала, а народжувати до нас приїхала. Бувало, що і по шість пологів за зміну приймали. А так у середньому по двоє.

— Бували такі, що не кричать?

— Звичайно. Народжують секундою. Навіть до родзали не встигали довезти. Раз — і вилетіло. Але попадались і такі, що кроваті за собою тягали. Так боліло, що бралася за бильце і тягла.

— Зараз, щоб не так боляче було, жінки і на м’ячах великих стрибають, і у ванній з бульбашками лежать. А тоді ж як?

— Хіба морально підтримати могли. Словом. Жінка плаче, доки дитинки голос не почує. А як маля заплаче, то вже заспокоюється. Все добре.

— Двійні-трійні приймали?

— Двійнята були, трійнят не бачили.

— Мабуть, на Чернігів відвозили?

— Хто ж тоді знав? УЗД не було. Тільки дерев’яна трубка. До животу лікар прикладає і слухає. Як вислухає, що два сердечка б’ється, ото і все УЗД.

— Дякували породіллі?

— Ну, хіба на виписку хто букет квітів принесе. Не було тоді такого. І все ж безкоштовно. Та й мамки не дуже витрачались. Памперси не купували. Та й повзунків-сорочечок теж. Це тепер тільки дістали, уже рядять мале, і мамці на живіт кладуть. А тоді усіх пеленали. Пелюшки були наші. Аж рижі, бо ж стерилізували.


Дітки з мамками окремо лежали. Строго по годинах носили малюків до жінок годувати.

У пологовому лежали мінімум сім, а то й десять днів. Поки пупок відпаде, мамці, кому треба, шви знімуть. І нікого ж усередину не пускали. Чоловіків хіба під вікно. Уже як народилось, через скло показуємо. Замотане, тільки носик стирчить.

Квіти носили, шампанське під вікнами розпивали.

Працівники до відділення лише через душ заходили. Як на вулицю виходили, то халат міняли. У тому самому не ходили, щоб усе стерильно було.

— Від дітей жінки відмовлялись?

— Два випадки пам’ятаю. І просили, і умовляли. А як стала на своєму, то вже все. І годувати не всі хотіли. Одна, наша місцева, сказала, що не хоче груди псувати. Скільки не пояснювала, а та не відступилась. Так цицьки і не дала.

— А як з невдалими пологами?

— І таке бувало. Акушерки ж спершу самі приймали. Лікар удома на телефоні. Викликали до лікарні тільки у термінових випадках. Це вже пізніше обов’язково стало, щоб лікар присутнім був.

— Самі у Ладані народжували?

— Хотіла. Але якраз був пологовий закритий на ремонт, і якраз у понеділок відкриватись, а я у неділю уночі народила. Не дотерпіла, — жартує Галина Іванівна. — Зате онука свого першою на руки взяла. Ми з Ніною якраз у Ладан поїхали на базар. Якось їй недобре зробилось. Відвели у пологовий та вже й залишили народжувати. Ми з чоловіком собі ходимо, чекаємо. А воно ж муляє. Пішла до доньки. Перевдяглась. А мені й кажуть: ну, коли так, то приймай, 23 роки хлопцю уже. Скількох прийняла — ні сльозинки. Сашка взяла — так зраділа, аж заплакала.

— Отак ні вихідних, ні свят. День — ніч. 35 років колесом. Галя зі зміни — я на зміну. І навпаки, — долучається до розмови чоловік Андрій Іванович. Свого часу працював в управлінні зв’язку. Лагодив радіо-, телефонні лінії. Має орден «Трудової слави». На роботі травмувався. Ремонтував лінію, заліз на стовп. Не звернув уваги, що трухлий. Стовп впав на чоловіка. Місяць пролежав в реанімації, переніс не одну операцію. Було це більше десяти років тому, та й досі згадує зі сльозами на очах. — Раніше ж як було, год дитині — і йди на роботу, — продовжує Андрій Іванович. — Галя на роботу пішла, а я сам з дитиною. І догодувати треба, і перевдіти. Внікав в усе. Вулиця у нас раніше молодіжна була. То тут, то там святкування. І ми з донькою завжди удвох. Люди про Галю запитують, а я їм: «на службі». Отак і прожили. Два роки як справили золоте весілля. Нам навіть «гірко!» кричали.

На пенсії, обоє Омельяненок займаються домашнім господарством. Галина Іванівна любить вишивати. І обоє просто обожнюють читати «Вісник Ч».

— Ми читачі заядлі, — жартує Андрій Іванович.

— Тільки принесли газету, чоловік наперед хватає. Я вже після нього. Можу потім і три рази перечитати. А що дуже сподобається, то Андрію уголос цитую.

З «Вісником» Омельяненки дружать уже більше десяти років. Неодноразово посилали квитанцію в акцію «Смикни удачу за хвіст!» Та виграли лише зараз і стали першими переможцями тижня у другому півріччі 2020 року. У подарунок від улюбленої газети родина виграла блендер.

Смикаймо удачу за хвіст!

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №21 (1775), 21 травня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Галина Омельяненко, пологовий, акушерка, людські долі, «Вісник Ч», Марина Забіян

Добавить в:


ЦентрКомплект