Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » «Перев’язуй ногу джгутом! Кров фонтаном свище!»


Нормовен

«Перев’язуй ногу джгутом! Кров фонтаном свище!»

Григорій Повх з Переволочної на Прилуччині потрапив ногою у фрезу мінітрактора. Ліву кінцівку 63-літнього чоловіка перем’яло, розвернуло коліно. Перемагаючи страшний біль, Григорій Миколайович покомандував накласти джгут. «Швидка» відвезла у Прилуцьку центральну районну лікарню. Там врятували життя. 28 квітня виписали з лікарні.

— Я в «швидкій», — згадує Григорій Миколайович. — Друг, Анатолій Подоляко, колишній афганець, ногу тримає. Держав оту культяху, усю у крові. На одній шкурі трималося воно. Я кричу: «Брате, попусти джгут! Хай цвіркне трохи кров, я терпіти не можу». «Не можна, не можна! Бо й так кров зійшла», — умовляли і друг, і жінка, і медсестра.



Удома в ліжку. «Заживає» — дивиться Григорій Повх на куксу лівої ноги

«Я став на землю, і — прямо у фрезу»

— 9 квітня у мене товариш, Валерій Артюх, орав город, — підіймається на подушці Григорій Повх. — А в мене мотоблок, перероблений на мінітрактор. Замість коліс фрези стояли. І я загортав борозни. Валера одорював, я загортав. У борозну, управо, тракторець мій нахилився і перекидатися почав. Я вирішив відштовхнутися ногою і вирівняти його. Я ногою став на землю і, — усе миттєво трапилося! — прямо у фрезу. А воно ж на оборотах, і ногу ліву моментально закрутило, стягло мене з мотоблока, накрутило під мотоблок, і заглух він. А ногу на фрезу намотало.

Тракторист не бачить, він оре далі. Я кричу! Почула жінка, почули сусіди, молоді хлопці. Прибігли, що робить не знають. А я сам часто інструктував людей, лісником 20 років проробив. Давай їм кричать: «У машині джгут! Перев’язуй ногу джгутом! Кров фонтаном свище!»

Вони побігли — машина у гаражі, джгута не знайшли у розгубленості.

Сусід стояв вантажівкою. У нього аптечка і джгут. Узяли, а як накладати?

А воно перемотало ногу і штани з гряззю. Я отак усе відмотувать давай сам. Однією рукою держу, щоб кров не цебеніла, другою викручую з фрези штани, чобіт, кістку, м’ясо. І дякувати, що тракторист, товариш мій, джгут почав накладать.

Намотав джгут. Що далі робить? Викликайте, кажу, «скору поміч». Дзвонять. По простому казали, що ногу одірвало. Виклик приймає Чернігів (центральна диспетчерська) переадресовує на машину, найближчу до нас.

Поки чекали, викликали місцеву медсестру, Людмилу Селютіну. Знеболювальне, кровоспинне уколола.

Кажу: «Дзвоніть до Толі Подоляки». Він часто по лікарнях бував. Афганець. Поранення має. «Поки приїде «швидка», хай Толік дзвонить і збирає лікарів. Мене привезуть, щоб уже лікарі були готові», — керую сам, і кричу через неймовірний біль, і руками знівечену ногу тримаю.


У дворі. За спиною господаря - річка Удай

«Там жива була одна веночка, ну що з неї»

— Дочекалися «швидку», — подовжує Григорій Миколайович. — Через годину приїхала. Зовсім без нічого. Якби не медсестра наша місцева... Потім і додому приходила, провідувала. Вона там з ними трошки й лаялася. Як можна так їхать без ніяких уколів?

На другий день чи на третій, уже після операції, заходив водій «швидкої» у костюмі, масці, щоб роз’яснити ситуацію. Каже: «З Чернігова подзвонили, бо ми були по дорозі. Ось на планшет прийшло повідомлення, куди їхати. Сказали, що там чи черепно-мозкова травма, чи забій ребер. Ми їздимо на виклики по дрібницях (нам не дозволяють ні наркотиків, ні інших сильних ліків), але ми були найближчі».

Привезли, і відразу мене поклали на операційний стіл. Там уже були хірурги, Андрій Леонідович (Петрик), Ананій Іларіонович (Базака).

Ананій Іларіонович казав, що там жива була одна веночка, ну що з неї. Не ризикнули пришивати. А я ж у свідомості, сам бачив, що з ногою... Кажу: «Коліно вже тут не треба, а отак відрізайте, вище». З коліном раніше проблеми були. Зашивали, набрякало, боліло. Припускали можливість залишити, скласти. Фотографували. Посилали на Чернігів, консультувалися. Зробили усе до ладу, спасибі, хай заживає.

Політична партія Владислава Атрошенко
«З реанімації перевели до двох Миш»

— Вони правильно вчинили, вважаю, — дякує за врятоване життя усьому відділенню. — Я уже лежав на операційному столі, і бачив, як крапельниці готували медсестри. Як анестезіолог прийшов. Потім, бачу, маску на мене поклали.

Потім перевезли в реанімацію.

Біль відчував, але наче через пелену. Знеболювальне кололи, відрами заливали розчини. І всі біля мене.

Санітарочка, медсестри не одходили, шість ночей біля мене ночували. Води спочатку просив дуже. Важко було говорити, пересихало в роті. На кожен мій шелест прибіжать, губи помочать. Усе контролювали. Інколи навіть незручно було. Мужик у роздягненому виді, а тут молоді медсестри. Аналізи треба взяти (сечі).

Я як мужчина не міг цього перенести, соромно було.

Петрик повз палату ніколи не пройде, завжди загляне, перепитає. І дружині розкаже.

Ананій Іларіонович заходив часто. Ще як лежав у реанімації, а я сам курящий, душа ж курить просить, крізь сон чую, зайшов якийсь мужчина. І такий приємний запах від нього — куривом, одеколоном і спиртом медичним. Кажу, хай щодня до мене приходить і так пахне. Справжній мужський запах. Я хотів би і сам так пахнуть.

З реанімації перевели у загальну палату. До двох Миш. Один, молодший, з Сергіївки. Автослюсар у Прилуках. І в аптеку бігав, і продукти приносив. Жінка ж не могла щодня приїжджати. Через коронавірус не ходять автобуси, треба наймати приватника. То кума, то брата, то свата. А той на роботі, той не може. То Миша чи кефіру, чи пряника, чи водички принесе.

Другий Миша Хоменко, старший, на першій групі інвалідності, — з Калюжинець Срібнянського району. Уже я став на костилі — жінка купила мені дві ноги, — показує милиці, — то вони мене і до туалета, і умиватися супроводжували, і свіжого повітря вдихнути.

«На ліки пішло більше 20 тисяч гривень»

— Дружині Люсі важко, — співчуває чоловік. — Доглядає за 81-річним лежачим батьком. Перед ним за лежачими бабами доглядала. Черепки, горшки. А зі мною ще й страху натерпілася.



— Як прооперували, пів першого ночі приїхала додому з афганцем, — згадує жінка. — У хаті нема нікого, мені сумно, страшно. Усі стільці поставила під двері. На другий день приїхав син, привіз мені дітей. Трошки легше стало. (Син живе у Березані на Київщині, семерко дітей, дві дівчинки і 5 хлопців. Він сам батюшка, отець Валерій. Матушка Юля.) Приїхали, картоплю посадили, ще й кума їхня була.

— Півроку треба, щоб зажило, — дивиться на шрам Григорій Миколайович. — Коли загоїться усе, про протез думатимем.

Родичка, у неї протез, підказує, як берегтися. Вона ж, нога (кукса) наче наливається. Треба обмотувати еластичним бинтом, щоб трималася форми, не набрякала.

На якісний протез може, й корівчину доведеться продати, машину, — міркує. — На ліки для операції друзі допомогли, спасибі їм. Куми, свати, брати. Допоміг депутат Юрій Власенко, він і додому приходив.

— За операцію не платили ні копійки, — поправляє ковдру дружина. — А на піки пішло більше 20 тисяч. Усе купувала. У першу ніч на операцію 850 гривень витратили. Наркоз давали — 1300 гривень. У реанімації щодоби йшло 2,5-3 тисячі. Втратив багато крові. Кров купували, препарати крові.

— Ліки дорогі, але жить хочеться, — стоячи на милицях, дивиться Григорій Повх на річку Удай, яка тече біля самісінького обійстя.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №20 (1774), 14 травня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Григорій Повх, Прилуччина, «Вісник Ч», Тамара Кравченко

Добавить в:


ЦентрКомплект