Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » «Доки гроші даєш, доти ти і треба». Сім років в Україні – і хочеться назад, в Естонію


Нормовен

«Доки гроші даєш, доти ти і треба». Сім років в Україні – і хочеться назад, в Естонію

 

— Прибалтку шукаєте? Он по тій вулиці — найкращий двір, сарай і хата. Під ворітьми — дрова, — направляють до 78-річної Людмили Товстиженко у Волосківцях Менського району.

54 роки жінка з чоловіком Іваном Івановичем прожили в Естонії (в Талліні). А в жовтні 2013 оселилися у Волосківцях.

Тоді, майже сім років тому, пара була щаслива. Розповідали, що у Євросоюзі жити погано, та й рідні там нема, єдиний син Володя похований у Покровському (колишнє Жовтневе) на Менщині, звідки Іван Товстиженко родом. Тут же, в районі, з чотири десятки рідні по чоловікові. Товстиженки переконували: у Волосківцях самотніми не будуть, бо тут племінники. Запевняли — не жалкують, що відмовилися від естонського громадянства і повернулись в Україну.

«Він так хотів жити, а руку підняти, щоб мене обійняти, уже не було сил»

2020 рік. Людмила Товстиженко запрошує до хати.

У просторій кухні, з вичищеними до блиску кахлями на підлозі, трохи безлад біля дров’яного котла. На столі — ящики з розсадою помідорів. У кутку — палки для скандинавської ходи. У дальній кімнаті видніється велотренажер.

— Раніше скандинавською ходою активно займалась, по чотири-п’ять кілометрів проходила, останнім часом і один важко дається, — стомлено сідає на стільчик. — Щодня себе вмовляю знову почати ходити, і все ніяк. Якась апатія. І на тренажері більше чотирьох хвилин не витримую.

Апатія Людмили Романівни триває з минулого літа.

— Так неждано пішов мій Ваня, — на очі жінки навертаються сльози. — Лишилася я одна. А він же так хотів жити!

Проблеми зі здоров’ям у Івана Івановича почалися взимку.

— Ваня такий трудяга був, — тепло згадує Людмила Романівна. — Ще міг і мені сказати: це ти лінива, посидіти б, полежати, а я до праці тягнусь. Узимку 2019 порався у дворі. Підсковзнувся і впав на спину. Зразу мені не признався. Коли стало погано, тільки тоді сказав. А я жінка пробивна, маю знайомих серед лікарів другої міської у Чернігові. Подзвонила їм. Кажуть, приїжджайте, є хороший ортопед, зробимо знімки. Зробили комп’ютерну томографію. Лікар казав, що на знімках усе добре. Є підозра на грижу, але важко знайти по КТ, де саме. МРТ Вані робити було не можна, бо в серці, як і в мене, — кардіостимулятор. Я про чоловіка так піклувалась, що консультувалася зі знайомими і в Одесі, і в Києві, і в Англії.

— Іван лежав в усіх чернігівських відділеннях неврології. Зрозуміла, що лікування в Україні — це викачування грошей. Діагнозу не знаюсь, а в аптеку ходи. Пам’ятаю, як лежав в обласній, дзвонить: «Люда, ти сидиш чи стоїш? Я щойно з аптеки — за дві ампули ліків віддав майже дві тисячі гривень». Лікувалися-лікувалися, а Вані стає тільки гірше. 28 квітня Вані зробили операцію. З травня виписали. Я євро сунула всім. Тільки кажу лікарю: «Що ж ви його виписуєте? Він же ходити не може зовсім». А він мені: «Романівна, все пройде». Ми купили інвалідний візок, біотуалет. Забрала додому. Але під кінець травня стало зовсім нестерпно. Найняла машину, знову на Чернігів. Перевірили судини — як у 50-річного. А Вані 81 уже був! Віта, племінниця Івана, везе його на візку в палату, а я під кабінетом лікаря чекаю. І тут я дізнаюсь, що у чоловіка пішли метастази. Як я цю звістку витримала, не знаю. Вані не розказала. А він відмовився лягати в лікарню: «Збирай манатки, я тут лишатися не буду. Я ж сам в туалет не доберусь». І ми поїхали додому. Досі не знаю, рак якого органа був у Вані. Звідки ті метастази. Сама собі уже думала, можливо, простати. Бо уже дома Іван проговорився, що уролог сказав, потрібна невелика операція. Помічала раніше, що піде в туалет і нема. Питаю, чого так довго, а він: «Я пісяю». Бризне потроху, і знов бризне. Ображена, що нас не направили в онко.

Так це ми, люди, у яких є гроші. А що казати тим, хто не може дати триста євро лікарю, як ми?

Останнім часом Ваня навіть не міг підняти руку, коли хотів мене обійняти. Не розмовляв, нічого не їв. За три дні до смерті як у кому пішов. Я шприцом йому курячий бульйон до рота капала.

У день Іванової смерті я прокинулась о четвертій ранку. Раніше він дихав важко, але часто. А це вже повітря хапав дуже рідко, з великими затримками. Температура — 40. Я протерла йому губи, обличчя. До п’ятої ранку полежала. Тоді задрімала. О шостій різко прокинулась, не знаю від чого, може, від його останнього подиху. Підскочила — могильна тиша. До чоловіка — не дихає. Набрала «швидку», поліцію. Прибігла племінниця Віта з чоловіком Ігорем. Підв’язали підборіддя, бо рот був відкритий. Я закрила чоловікові очі. Розтин не робили. У довідці про смерть — серцева недостатність.

А ще за пару років, завела з чоловіком розмову. Кажу, я за кремацію. Поки ми родичам помагаємо, ми хороші. А як помремо — хто буде за могилами дивитися? Ваня також зголосився на кремацію. Кремували у Києві. Вибрали найдорожчу урну. Обійшлося в чотири з половиною тисячі — кремація, близько тисячі гривень урна, і на дві тисячі посиділи пом’янули у столичному угорському ресторані. Прихоронили прах до синової могили.

Володя помер від завороту кишок

У 1978 році син був на канікулах у чоловікової матері. Йому було 14 з половиною. О восьмій вечора прихватило живіт. Ну, у бабусі ж яке лікування: покакать, яєчко сире випить. А о десятій вечора Володі не стало. Заворот кишок (непрохідність частини кишківника — Авт.).

Пережила три викидня. Останній — плоду було 27 тижнів. Ще Володя живий був. Святкували ювілей дядька, 60 років. Коли приходить телеграма: «Трагічно загинув Вова». Це син мого брата. Мені ще казали, не треба їхати на похорони. Ні, поїхала — єдиний рідний племінник же. У липні його поховали, а у вересні стався викидень, важко перенесла події.

Планували взяти на виховання Іванову племінницю Люду, найменшу, найулюбленішу. У них багато дітей у сім’ї. Домовилися з її мамою, що заберемо за рік. За цей час я їй стільки речей накупляла! Тоді якраз пішло китайське, вишите, яскраве, красиве, а не сіре радянське. Приїхали, а Люда: «Не поїду. Куди я без братів і сестер?» Насильно милим не будеш. Ми їм допомагали.

«Дала півтори тисячі євро на бар. Взяла розписку, що доглядатимуть»

Політична партія Владислава Атрошенко
— Я тепер у Волосківцях лишилася сама, — зітхає Людмила Романівна. — Тільки племінниця Лариса і її чоловік Толя допомагають. З сорока родичів — нема ні в кого бажання.

Ще як тіло чоловіка лежало в хаті, під двір з вінками наїхало рідні. Я хвіртку відчинила, вони хочуть пройти. «Ні, — кажу, — Ваня розпорядився, щоб ноги вашої в хаті не було». Вони ще й сварку учинили. Іван як лежав, усе бідкався: чого мене ніхто не йде провідати? Чотири з половиною місяці хворів, не прийшли. А як помер — збіглися. Не треба. Як переїхали в Україну і свої коштовності роздавали племінникам, то хороші були. Навіть тихцем від Івана віддала його печатку з діамантами і нагороди (чоловік був військовим, і депутатом естонської Верховної Ради). Він як дізнався, наче аж трохи образився: як я могла.

Було сім племінників. Петра убили, залишилося шестеро. Один в Семенівці Менського району, другий — у Дягові. Решта — у Волосківцях.

Пам’ятаю, приїхали ми в гості в 2011 році. А хата у Люди і її чоловіка Юри страшенна! Відкрили на Юру рахунок, щоб вони хату побудували. Повернулися в Естонію, вирили банку з грошима (бо де гроші зберігати треба? В землі, у банці, закатаній кришкою). Перерахували — 3200 доларів і 7100 євро. Усе відправили. Вистачило грошей і їм на житло, ще й її племіннику і хрещенику Сергію. Йому купили хату.

З Людою і Юрою не спілкуємося з початку 2017 року. Щось трапилось між Юрою і Сергієм. Пояснення Серьожі було одне: «Нехай Юра спуститься з небес на землю». Юра повернувся з цієї проклятої війни у 2015. Ми віддали йому свою машину «Рено», возив нас, куди треба, ми заправляли авто. Одного разу поставив машину під двір Сергію. З документами і ключами. Сергій прийшов до нас: «Чогось Юра мені машину поставив». А перед тим Сергій Юрі казав, мовляв, чого ти не питаєшся, чи можна їздити на бабиній машині. Юра машину — Серьожі. З нами більше ніякого спілкування.

Давай ми дружити з Сергієм, його дружиною Оксаною і сином Денисом. Треба ж до когось хилитися. Ванну кімнату їм облаштували. Усе туди купили. Дали 1200 євро, щоб з’їздили в Естонію на два тижні, відпочити. 200 євро для сім’ї, де вони житимуть. Тисячу — їм. Мої знайомі влаштували їм поїздки і в Латвію, і в Швецію. Та, щоб поїхати, треба було три тисячі євро мати на рахунку. Я поклала ці гроші на картку в Мені. На місяць. Приїхали з подорожі, пройшов місяць. Я до Серьожі: «Давай знімемо три тисячі, закриємо рахунок». Вийшов з банку, подає гроші: «Перерахуйте». Кажу, не буду цього робити, Олеся чесний касир.

Після того, привезли нам під двір дрова. Треба складати, у сарай. А Сергій з Оксаною сидять під своїм двором, навпроти нашого, насіння лузають. Не приходять. То, як до себе додому, щодня навідувались, другий раз аж набридало. Кава, чай, цукерки, круасани, бутерброди. І хоч би раз посуд помили. На що Оксана мені відповіла: «Коли в гості кличуть, ми посуд не миємо». Так ви ж кожен день приходите! Які ж це гості?

Так більше і не приходять. І причину не знаю, чи ці три тисячі винні, що я забрала.

Стали ми хилитися до племінниці Віти з Ігорем. Дали їм півтори тисячі євро, щоб придбали магазин-бар. Взяла розписку, що вони мають доглядати нас з Ванею до кінця життя. Окрім цього — тисяч триста гривень ще в них вклала: ламінат, вагонка, столи, лавки, музичний центр, телевізор, крісла і ще багато чого. Тепер розкрутились, і я вже не потрібна.

Я ніколи не контролюю, куди дівають гроші. Але не люблю брехні. А помічала за ними. Попросила їх купити мені негазованої води. Чекаю-чекаю — нема. Дзвоню, питаю, де. А вони таке городять: біжутерію на птаховафбрику у Березну на продаж привезли.

Дочка Ігоря і Віти вчиться в Чернігові. Тисячу гривень процентів по депозиту щомісяця даю їй. А віддача яка? 16 квітня питаю у Віти: скільки ти з грудня 2019 року по сьогоднішній день разів порядок у мене в хаті навела? Два рази з дочкою поялозили підлогу. Я за 220 гривень зробила шикарний манікюр, але нігті покурочила, коли кожну кахлину тиждень драїла, поки після зими вимила. А в мене ж розписка є, що ви за півтори тисячі євро маєте мене доглядати. Не будете — поверніть гроші. Я зрозуміла, що для них чужа, як і вони для мене. Поки був живим Іван, ставлення було інше. За всі роки, вважай, я їм дала 7400 євро. Спочатку щодня приходили. Потім відвідувати перестали, почала Віта ранком і вечором дзвонити, питати — як я. Тоді ранком перестала, тільки ввечері. Це вже три дні і вечорами нема дзвінка.

Один Толя з племінницею Ларисою лишилися. У них п’ятеро діток, але й на мене часу вистачає. Можемо просто з Толею, посидіти, поговорити. Він, як і я, не місцевий. Тільки й каже: «Ми тут з вами, Романівно, чужі. А місцевим у друзі я і не набиваюсь».

І я так само. Про сусідів плітки розпускати мені не цікаво, а про що з ними ще говорити?

«Так сумую за Естонією!»

— Скільки мене знайомих відмовляло переїжджати в Україну! — береться долонями за обличчя Людмила Товстиженко. — А я, дурна, не послухала. До рідні, в Україну хотілося. До синової могили. Тепер сиджу сама. Як Ваня хворів, я йому казала: «Якби знать, в який день ти помреш, і я б пігулок напилася!» Він плакав і відмовляв, казав: «Живи довго-довго!»

А як тут жити? Мали з чоловіком по 25 тисяч евро на рахунках, від продажу квартири у Талліні. Євро вже не лишилося. Тільки доларів трохи. Останні 11 тисяч євро з чоловікового рахунку зняли ще за його життя. Казала, мо’, своїй сестрі віддай. Категорично відмовився. Якраз перед смертю Вані приїздили мій двоюрідний брат з дружиною з мого рідного Вознесенська Миколаївської області, Іван сказав витратити гроші їм на машину. Тепер брат з невісткою кажуть: «Людмила, невмоготу, переїзди до нас». Збираються на рік до чоловікові приїхати, поговоримо про це. Та як я переїду до них у трикімнатну квартиру? У мене ж п’ять котів. А у них своїх два. Котів не лишу. Я їх так пещу: корму на дві тисячі купую, курячі стегенця варю. Собі бульйон, котам — м’ясо.

Як доказ хорошого харчування, біля ніг господині треться великий і повний кіт на Прізвисько Пузир.

— Так іноді гірко буває, — не заспокоюється Людмила Романівна. — Благо, що інтернет є! Як була головою дачного кооперативу в Естонії, категорично відмовлялась вчитися користуватися комп’ютером. А тут самотність змусила. Навчилася! По скайпу з багатьма естонцями спілкуюсь. А хто не користується інтернетом — і так дзвоню. Можу собі дозволити. Увечері стало сумно, набрала знайомого. Трохи побалакали. 70 гривень розмова обійшлася. Робила на трьох-чотирьох роботах усе життя, рідні гроші роздавала, а на себе жаліти? Я 12 років, до 71 року, працювала прибиральницею на фірмі в Естонії. І тепер не договорити, з ким хочу? Е-е-е, ні.

Або ото газ економлю. Топлю дров’яний котел. Тоді плюну: не буду дровами топити, чорт з ним, попіл виносити, дим нюхати! Заплачу за газ, можу собі дозволити.

* * *

Рожеві окуляри Людмили Товстиженко з приводу переїзду в Україну розвіялися у 2017 році} коли відмовилися від них перші племінники. Нестерпно стало після смерті чоловіка. А в 2013 ж переконувала: Євросоюз — то погано, не треба українцям в Європу. Тепер сама жалкує, що розвинутий, нехай і недешевий за рівнем життя, Таллін проміняла на Волосківці.

Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №20 (1774), 14 травня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Людмила Товстиженко, Волосківці, Менський район, Естонія, людські долі, «Вісник Ч», Вікторія Товстоног

Добавить в:


ЦентрКомплект