Мама Уляна і ї діти

Ніде в світі немає затишнішого куточка, ніж мамин дім. Переступиш поріг, і, здається: всі тривоги кудись зникають.

Мамин голос, мамині руки - то найліпша терапія. Навіть цокотання її старенької швейної машинки «Зінгер» ніби повертає в дитинство...



Непросто тепер дорослих дітей зібрати разом - їздять по черзі. Та є події, коли вони все залишають і линуть до матері. Нинішнього спекотного серпня усіх доньок Уляни Шалєєвої з Корюківки зібрав мамин ювілей - 90-річчя.


У хаті ніби у віночку. Все сяє. Квіти на столі і мамині вишиті подушки на дивані. Мати вже не в своєму звичайному домашньому вбранні - їй дівчатка святкову хустину зав’язали і костюм новий вдягли. Для себе та й гостей чекали: приїздили вітати з дев’яносторіччям голова Корюків-ської районної ветеранської організації Валентина Погребна і працівниця міської ради Юлія Кожушко.

- Це що, я кожен день так ходитиму? - непокоїться ювілярка.

ій зручніше в домашньому, що й казати. Але ж для доньок нехай буде й так! І сьогодні вдягне, й завтра, й після. Для старенької Уляни головне - не її ювілей, а те, що вона разом з дітьми. Скільки ночей вони до неї у снах приходять? Доньок в Уляни чотири: Ольга, Ірина, Світлана й Тетяна. Іринка в Корюківці живе, щодня до матері двері відчиняє, решта - всі в Дніпрі, ще з юності. Якось завжди ніколи поговорити про життя, розпитати в матері про минуле. То, може, саме тепер? Отож сидять у купочці й розмовляють. 90-річна Уляна згадує своє село, рідну Ту-рівку. Півсела було Тетяненків, а ще половина - Баглаїв. У них був рід Тетяненків.

- Мамо, - вставляє слово найменша донька Тетяна, яка трудиться на великому металургійному комбінаті, інженер-енергетик, провідний фахівець ремонтного відділу. - Село Турівка мале, а люди з нього - по всьому світу. До мене якось на роботу в справах зайшов чоловік і відрекомендувався, що він Тетяненко. Ще уточнив, що з Чернігівщини, з Корюківщини. А я додала: з Турівки! Його здивуванню не було меж.

Скільки літ минуло, а в пам’яті й досі рідна вулиця. В Уляни п’ять братів і сестер було, та лише Валентина й вона виросли, останніх хвороби забрали. Хоч батько і був фельдшером, але не зміг їх врятувати.

- Жаль, мамо, що ми не бачили діда, а він - нас, - зітхнула. Ірина.

- Він загинув на початку війни, в 41-му, - тихо промовила мама Уляна. - Пропав безвісти. Так казала ваша бабуся.

Хто знав у Турівці Федора Те-тяненка - цінував його золоті руки і музичний талант. Грав на багатьох інструментах. У домі були гармошка, гітара, балалайка, бубон, бандура. А ще Федір був кравець і швець. Замовляли в нього односельці і пальта, і сукні, й кожухи.

- Мені, малій, дуже хотілося шити, але батько до швейної машинки не дозволяв сідати, - згадує мати. - Якось кудись пішов, я й скористалася цим, почала строчити, аж зламалася голка. Тато її витягнув зубами - інакше не виходило. А потім каже: «Улю, Улю! Що мені з тобою робити? Трішки підрости -вчитиму шити».

Біля татка й набралася немудрої науки. Тільки мало вдалося в нього перейняти. Улі всього дванадцять років виповнилося, коли клята війна батька забрала.

- Ростила нас мати у вічній роботі. Куди вона - туди й ми. На городі, в полі, в лісі. А ми совісні з Валею - не плакали й не ображалися. Хто ж мамі ще допоможе? І навчалися добре. Після школи Валя студенткою педінституту стала. А я сама собі професію обрала. Сказала, що хочу шити - і квит!

Уляна Шалєєва й досі дивується, звідки у неї взялося тоді заповзятості, щоб поїхати зі свого села до Чернігова.

- Ти ж, мамо, туди на курси чи в училище подалася? - питає котрась з доньок. їй здається, що не могла матінка десь не підвищити свою майстерність.



- Це ви, діти, забули. Ніяких курсів у Чернігові я не закінчувала. Мене відразу взяли на роботу на швейну фабрику. Побачили, що я вмію шити, і призначили майстром.

Боже, вона тоді на крилах літала. Все вдавалося, все виходило. Спокійна, ніколи не гарячкувала, тож дівчата до неї тягнулися. В сандружину - Уля з ними, співати в клубі - теж. Так би й залишилася на фабриці, якби не зустріла молодшого лейтенанта Михайла Шалєєва.

- Мамо, він довго тебе проводжав?

- Ні. Але дуже делікатно зі мною поводився. Йому треба було їхати на службу до Монголії. Запропонував мені вийти заміж. Поїхали вдвох на кінець світу. Та мене далека дорога не лякала.

- Там і ми народилися з Олею, - уточнює Іра.

- А пам’ятаєш, мамо, як ти хором військової частини керувала?

- Було! На громадських засадах. Знали, що маю хист до пісні, тож запросили в Будинок культури на підмогу. Не побоялася. На концертах виступали, на оглядах. Отже, я не лише шити вміла. Я ще й рибу в річці в Монголії ловила. Місцеві бігали дивитися й кричали: «Баба - рибалка!»

Уляна в Монголії навіть грядку картоплі, як приїхала, посадила. Всі приходили подивитися -така гарна вдалася. А коли копали - просили дати хоч картоплинку.

- Музика і пісня в тебе не лише від нашого дідуся, а й від бабусі Килини, - пишаються мамою доньки.

- Бабуся часто співала місцеві стародавні пісні. Вона їх виконувала по-особливому - ніби читала, розтягуючи слова. Якби нині, то записали б, а в дитинстві розуму не вистачило та й ніхто не порадив. Більше таких пісень ми ніде й ніколи не чули. Може, згадаєш, мамо? - з надією питають дівчата.

- Може, й згадаю. Таке тепер буває, коли не спиться.

З мамою ніколи не можна набалакатись. Уляна Шалєєва все згадувала, як після Монголії батька направляли до Казахстану, проте він не схотів, подав у відставку. Думали прижитися в Росії, у батьковій родині в Єльці, та ніде було притулитися - кілька сімей в одній хаті. Михайло теж з багатодітної сім’ї. Уляна відчула: «Нема чого тут тулитися? їдьмо в Україну!».

Опинилися в КорЮківці. Сюди переїхала і сестра Улі - Валентина Дубіннікова з сім’єю, теж з Росії. Бабусину хату перевезли з Турівки, забрали і Килину Олександрівну. Вона з Валею в цім домі й залишилася. А Уляна поселилася в іншому кінці Корюківки - на лісопилці, як колись називали. На місці поліграфічної фабрики стояв дерев’яний барак. У кожній кімнаті - окрема сім’я. Кілька літ тулилися тут, ще Світланка й Тетянка народилися. А потім багатодітна сім’я ІІІалєє-вих отримала квартиру на цій же вулиці Індустріальній у будинку для двох сімей. Ні газу, ні води. Всі тоді так жили.

Цех маспошиву, побуткомбінат - це все місця роботи їхньої матері. Уляну Шалєєву кожен, мабуть, знав в обличчя. Вона виконувала сотні замовлень корюківців. Були й перерви в роботі - тоді жінки не сиділи вдома з дітьми довго в декретних відпустках. Мусила на деякий час розрахуватися - дівчаток не брали в дитсадок, не вистачало місць. Знову поверталася, й знову шила.

Уляну Шалєєву відзначали на всіх урочистостях побутовиків, писали в газеті, вміщували фото. Ще й досі, хто живий, передають привіти - Валентина Коваленко, Валентина Івасенко, Людмила (забула Уляна її прізвище). Добрим словом жінка згадує ввесь свій великий колектив, закрійницю Романівну, директора Валентину Іваніну. Сорок років шити - не мед ложкою їсти. А вдома шила майже вісімдесят.

- Якою б мама не була заклопотаною, вона ніколи не забувала зробити нам, усім чотирьом, подарунки до Нового року. Кожного разу вона шила для нас сукні. Жили ми скромно, та нам заздрили навіть дівчатка з багатших сімей. Ми дуже цінували мамині подарунки. Вона гарно вишивала, кожну з нас обдарувала вишиванням. Ще й килимки в’язала: «Везіть у Дніпропетровськ, там таких немає», - розповідає Тетяна, її доповнюють Світлана й Ольга. Ірина гладить мамині теплі руки.

Ніхто на вулиці про їхню маму поганого слова не скаже. Жодного разу ні з ким не посварилася. Навпаки: хвіртку відчиняють, до неї йдуть. І про дітей Уляни теж гріх щось погане придумати. Виросли якось швидко, добре навчалися. Жодного разу маму не викликали до школи й не робили зауважень. Ніколи не примушувала своїх дівчат виконувати уроки - самі старалися. Всі виші закінчили. Ольга - інститут залізничного транспорту, Ірина - целюлозно-паперової промисловості, Світлана - економічний, Тетяна віддала перевагу енергетиці. Працювали і вчилися. Першою вступила до технікуму автомеханіки й телеавтоматики в Дніпропетровську Світлана. За нею приїхали Оля і Таня. Жили утрьох в одній кімнаті в гуртожитку. Заміж повиходили. Тепер живуть в різних кінцях Дніпра. Дуже дружні, часто збираються разом, допомагають одна одній і до матері по черзі їздять.

- Колись ми якось соромилися, що нас у мами багато, і всі дівчатка. Які були нерозумні! Тепер добре, що нас стільки є, - кажуть разом.

Золоті слова і вчасно сказані. А ще у невтомної Уляни є шість онуків і сім правнуків. Упевнена: ще будуть! Жаль, її Михайло не дожив, не побачив. Та на її честь Улянкою назвали навіть онуку племінниці чоловіка.

Гарне у неї українське ім’я. І життя достойне.

Зоя Шматок, «Деснянка» №37 (772) від 12 вересня 2019

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Уляна Шалєєва, Корюківка, Шматок, Деснянка

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект