Всім смертям на зло

Вона здобула Гран-прі на престижному міжнародному фестивалі в Славутичі, де виступали найкращі барди з усього пострадянського простору; тріумфально перемогла на міжнародному фестивалі авторської пісні «На Голубих озерах», який відбувся на Придесенні… Талановита чернігівка Ірина Єременко відома як авторка та виконавиця понад 300 власних пісень. Ця вродлива і шляхетна жінка просто випромінює оптимізм та впевненість у своїх силах! Однак мало хто знає, через яке пекло їй довелося пройти! Вона тричі прощалася з цим світом. Пережила клінічну смерть. Тяжко хворіла на туберкульоз і наполегливо боролася з недугою коханого чоловіка. Вона перемогла. І зараз її родина – щаслива.



«Мене охопило яскраве неземне світло в тунелі, яке люди бачать під час клінічної смерті...»

Вперше Ірина Єременко перебувала на межі життя та смерті, коли народила первістка. «Сепсис – зараження крові!» – забили на сполох лікарі. Молоду маму врятували дивом. Тоді все пережите здавалося страшним сном, який більше не повториться. Ірина просто не уявляла, як це вона може померти у такому юному віці?! Хто б міг подумати, що мине небагато часу – і звичайний візит до стоматологічної поліклініки та видалення зуба мудрості призведе до... клінічної смерті.

«Світло в тунелі, яке люди бачать під час клінічної смерті, огорнуло мене, коли я розплющила очі, – пригадує Ірина. – Був сонячний день, але це світло виявилося настільки яскравим, така любов поселилася в серці! Розумієте, я всіх любила!!! Поряд не було ні мами, ні чоловіка, ні дітей – лише чужі люди. Проте яке це було кохання неземне! Я потім ще кілька разів у житті переживала подібну мить. Та ця була особлива, незабутня, дійсно, як то кажуть, благодать Божа! І коли це сталося, я цілий день ходила, осяяна тим дивовижним світлом, великою любов’ю».

Тоді медики переказували один одному про справжнє диво і втішали «воскреслу» Ірину: «Вам страшенно поталанило – вдруге на світ народилися!» «Втретє», – посміхнулася вона. Проте найбільше випробування чекало попереду...

У 27 років Ірина серйозно захворіла на туберкульоз. Але спочатку їй поставили неправильний діагноз і тривалий час лікували неіснуючу недугу. Здоров’я Ірини невпинно погіршувалося, проте тільки в 33 роки, у віці Ісуса Христа, коли їй стало зовсім зле, медики приголомшили: «У Вас – туберкульоз, причому дуже запущений...».

«Поклали мене в хірургію, збиралися терміново прооперувати, – розповідає Ірина. – Але мені поталанило на дуже гарного лікаря – Василя Івановича Гармаша. Він сказав: «Іро, я – не чарівник, та постараюся Вас врятувати...» І врятував! Завдяки йому я вижила. Хоч могла й померти, адже була в такому стані, що печінка не витримувала ліків. Таке часто трапляється, коли люди не витримували самого лікування. Зі мною лежала жінка з радіозаводу, майстер, так хотіла жити! Але вона вже на тому світі. Поминаю її...».

І хоч Ірина вкотре опинилася на межі життя та смерті, вона не впала в розпач, не озлобилася на людей та навколишній світ – навпаки, підтримувала своїх близьких, котрі дуже хвилювались за неї: «Чоловік дуже злякався, адже були малі діти: Олексійку виповнилося 12 років, а Дмитрику – 10. І, знаєте, саме в цей жахливий період я прийшла до віри. Власне, з 27 років, коли занедужала, я вважала себе віруючою, інколи ходила до церкви. Але тепер розумію, що моя віра була слабкою. По-справжньому я довірилася Всевишньому у 33 роки, коли вмирала... Увесь час просила Його залишити мене на цій землі, щоб дітей на ноги поставити. І Господь почув мене!».

«Пиятику чоловіка ми перемогли коханням – це єдиний можливий спосіб!!!»

Але найбільше Ірина молилася навіть не за себе, а за коханого чоловіка: «Він у мене – звукорежисер. І, як це, на жаль, часто трапляється з чоловіками, захопився оковитою. Причому ситуація вийшла з-під контролю... Працював головним інженером кіноконцертного комплексу в Славутичі. На роботу їздив електричкою. Звісно, з компанією. Дорогою колеги щоразу активно спілкувалися – не сидіти ж, склавши руки! Ну й брали пляшку-другу у бабусь: взимку – аби зігрітися, влітку – щоб розмова жвавішою була... Поступово чарка стала на заваді наших стосунків. Було дуже йому скрутно. Коли дізнався про мій діагноз, взагалі запив, зламався. Тому я його підтримувала. Я не зламалася!».

Усе це тривало не один рік. Спочатку, коли коханий приходив напідпитку, Ірина влаштовувала гучні скандали, поводилася надто агресивно. «І це було неправильно! – каже вона. – Любов усі перешкоди долає, і, я думаю, любов врятувала нас! Я молилася за нього, дуже пристрасно молилася і терпіла. Зрозуміла, що він – хворий, і таких людей дуже багато поряд. Коли він з’являвся в такому стані, я почала йому... співати. І, уявіть собі, йому ставало легше. Він потім завжди сам мене просив: «Іро, заспівай!» Я брала гітару, незважаючи на те, що сльози текли по моєму обличчю, і співала: «Душа метется, нет покоя – воспоминанья и мечты. Все отошло ненужным строем, и это все – вчерашний ты. Вчерашний день в былое канул, живу в сегодняшних трудах. Но ноют, ноют, ноют раны – они со мной пришли сюда...». Він так інколи розчулювався, що теж плакав у цей час. Так я йому допомагала: ласкавим словом, піснею і молитвою. А головне – своїм коханням...».

Можливо, котрась із жінок, почувши таку пораду, обуриться. Мовляв, благовірний напився, мов чіп, а його не те що шпетити не можна, а ще й любов йому подавай!

Проте Ірина переконана: якщо чоловік вам дійсно не байдужий, якщо ви справді кохаєте його, за нього потрібно боротися. Це – дуже тяжко! Значно легше в розпачі перебити тарілки на кухні чи влаштувати грандіозну лайку або навіть бійку. Чи взагалі демонстративно не звертати уваги, як близька людина деградує, жаліючи виключно себе.

«У такому разі нічого не вийде! Всі хвороби та проблеми в сім’ї повинні бути спільними, – вважає Ірина. – Ми лікувалися, звернулися в наш обласний наркодиспансер. Дуже чуйно поставився до нас головний лікар – Петро Михайлович Седень. Це – прекрасна людина і справжній професіонал, який дійсно нас підтримав, за що ми дуже йому вдячні! Але, відверто кажучи, без любові ми б не виборсалися з лабет такої підступної недуги. Володя дуже просив: «Іро, допоможи мені!» Людина усвідомила, що це – хвороба, він прийняв важливе рішення, а далі ми вже разом із ним боролися».



«У чернігівських тролейбусах їздять люди з відкритою формою туберкульозу...»


Переймаючись проблемами чоловіка, Ірина наполегливо лікувалась і від туберкульозу. Дев’ять місяців пролежала в стаціонарі, а потім ще два роки долала недугу: «Було неймовірно важко. Багато хіміотерапії довелося прийняти. Тепер – все добре! Правда, я не можу працювати за фахом – вихователькою. Власне, з моїм діагнозом роботу знайти вкрай складно. Адже діагноз у мене пожиттєвий: туберкульоз у фазі ущільнення. Це – на все життя. Бувають рецидиви, хоч, дякувати Богу, зараз почуваюсь нормально, тобто у мене, як кажуть медики, стан ремісії. Сподіваюсь, що й надалі лиха не трапиться. Я щороку роблю флюорографію, їжджу в санаторій – бажано влітку, в Крим – це дуже допомагає».

Ірина переконана, що захворіла вона через постійне недоїдання та недосипання, нервове виснаження. Адже грошей у родині не вистачало. Ірина залишилася без роботи. Тимчасово не працював і чоловік. Взагалі, туберкульоз уже давно перестав бути недугою бомжів та наркоманів. Все частіше від цієї недуги потерпають цілком благополучні сім’ї. Люди – надто невпевнені у завтрашньому дні, знервовані та озлоблені тяжкою працею і постійними стресами. Вихід, на думку Ірини, єдиний: спокійніше ставитися до всіляких негараздів, не нервувати через дрібниці. Вести здоровий спосіб життя.

Проте, якщо вас все-таки не омине ця недуга, одразу йдіть до медиків і старанно лікуйтеся, щоб не наразити на небезпеку оточуючих. На жаль, у нас вистачає хворих, яким просто байдуже, що через них можуть постраждати інші люди. «Не секрет, що у нашому місті в громадському транспорті, наприклад, у тролейбусі, який курсує по маршруту № 2, щодня їздять люди з відкритою формою туберкульозу. Причому багато з них тільки вдає, що лікується. Бо як можна, скажімо, поєднувати лікування з алкоголем та курінням?! Препарати вчасно не приймають! От і розносять хворобу... Коли ви занедужали, навпаки потрібно переосмислити все своє життя і ставлення до світу. Живіть не для себе – дбайте про дорогих вам людей, займіться улюбленою справою, яка приносить найбільшу втіху», – радить Ірина Єременко.

«Потрапивши до війська, син попросив надсилати йому свої пісні...»


Вона знайшла себе в творчості: «Почалося все з поезії. І бабусині казки, і віра, і татова любов до природи посприяли цьому. А в 1994 році я потрапила до Славутича на фестиваль бардівської пісні. Повернулася звідти окриленою, адже там виступали Нікітін, Байрак, Бурда... Почувши їхні пісні, я відкрила для себе новий світ. Зрозуміла – це і мій світ! До цього я лише писала вірші, а після фестивалю почала співати».

Ірина стала лауреатом всеукраїнського конкурсу, виступала у вокально-інструментальному ансамблі. Але гітару взяла до рук, отримавши свою першу зарплату в Чернігові: «Ми з Гомеля переїхали до Чернігова у 1991 році. Піаніно залишилося в Білорусі. А як же без музичного інструмента?! Без творчості мені дуже погано. От самотужки і навчилася на гітарі грати».

Зараз у репертуарі 52-літньої Ірини – понад 200 пісень: «Написана пісня про Чернігів: «Мов лицар в золотому убранні, серед роздолля рідного Полісся, на тихій зачарованій Десні стоїть тисячолітнє моє місто...». Я подарувала цю пісню Чернігову. А синам своїм я присвятила: «Діти мої, ви – ночі безсонні. Слізоньки ваші мені замість снів. Щастя своє колисаю в долонях – доля мені дарувала синів...». Мабуть, свою творчість, неопубліковану, ненаписану, я вклала в дітей, тому що натхнення отримала від дітей, від сім’ї. І дуже вірила в те, що у нас, в родині, все буде добре і любов переможе. Так і сталося! Треба тільки вірити».

Молодшому сину Ірини – Дмитру – 31 рік. Теж із задоволенням грає на гітарі. Старшому – Олексієві – 32. «Він дуже любить музику, співав у групі, – розповідає Ірина. – А коли пішов в армію, почав писати вірші. Власне, першого свого вірша він склав у вісім років, а потім прийшов до поезії у війську. Знаєте, син мене просив, щоб я надсилала йому в армію свої пісні. Каже: «Я їх запам’ятаю і подумки повторюватиму у скрутну хвилину». Отож у кожному листі я надсилала йому пісню, а то й не одну. Він мені дуже за це дякує: «Мамо, яка підтримка була!» Діти справді цінують мої пісні. Дивлюся, син ходить по квартирі і наспівує щось із мого репертуару. Я дивуюся: «Олексієчку, є ж скільки інших пісень!» А він: «Мамо, мені подобається! Чому б і ні? В тебе – не найгірші пісні...».

Діти Ірини – також віруючі. Навчалися в недільній школі при Спасо-Преображенському соборі. Коли Олексій ішов до війська, у нього порвалася мотузка на хрестику. То одразу у храмі придбав нову. Адже срібний хрестик, подарований матусею, для сина – найдорожчий оберіг. Він його ніколи не знімає. Діти дуже пишаються своєю мамою, адже вона – чуйна, талановита і мужня. У Костянтина Симонова є напрочуд ємний поетичний рядок: «Всім смертям назло...» Це і про мою співрозмовницю написано, котру не зламали жодні випробування долі.



Сергій Дзюба, «Чернігвщина» №26 (739) від 27 червня 2019

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: фестиваль, Славутич, бард, Ірина Єременко, Дзюба, Чернігвщина

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект