Цвітуть весняні тихі небеса

Провесінь... Уже прокурликали, пролітаючи над околицями міста, журавлі і про-ґелґотали дикі гуси.

Недільний ранок зручно вмостився у верховітті беріз і звично заглядав у вікна Чернігівського геріатричного пансіонату: неквапом будив його мешканців. А ми обережно прочинили двері до невеличкої ошатної кімнати на третьому поверсі. ії господиня сиділа на ліжку з молитовником у руках. Невеличкого зросту охайна літня жінка (відчувалося, що її роки давно на глибоку осінь повернули) дивилася на нас зацікавлено й доброзичливо.



- Дорога Ганно Іларіонівно! Гостей приймаєте? - усміхаючись, проступає вперед Микола Губар, голова координаційного комітету ветеранів війни Новозаводської районної організації ветеранів. - Ваш сторічний ювілей щойно (24 березня) оцей поріг переступив. Бачте, довгенько йшов до Вас, стомився, мабуть, але з дороги не збився, щоб хороших людей отут зібрати, подякувати Вам за те добро, яким Ви засівали своє життєве поле...

Старенька ніяковіє від такої уваги і, спираючись на «ходунок», дякує. Припрошує присісти біля вкритого зеленою скатертиною стола.

По-синівськи Микола Губар вклоняється іменинниці й цілує їй руки.

Кавалера ордена Трудового Червоного Прапора Ганну Тугай у зеленошатій Великій Вісі, що на Ріпкинщині, теплим і вдячним словом згадує нині кілька поколінь земляків. У кожній родині, у кожному домі поважали й чекали рятівницю Іларіонівну (так її тоді називали) - місцевого фельдшера, знаючого, чуйного, вмілого. Кажуть, у своїй роботі вона спочину не знала. Історії хвороб своїх односельців пам’ятала, як сумлінний учень абетку.

Ще до війни юна Галинка, найстарша з-поміж трьох сестер, закінчила Київський фельдшерський технікум і встигла попрацювати у Київському військовому окрузі. А сестрою милосердя її стали називати згодом - у вистуджену пору воєнного лихоліття, коли дівчина служила в одному з московських військових шпиталів. Для поранених воїнів вона була надійною помічницею, нянею, «сестричкою», котра не могла, не мала права показати свою слабкість чи втому, чергуючи дві-три доби поспіль.

І своє кохання, свого судженого Ганна зустріла там же. Після Перемоги молоде подружжя повернулося в Україну. Перші роки миру подарували сім’ї двох синів - Анатолія та Олега. Тільки недовго раділа сімейному щастю молода мати: невдовзі вона втратила чоловіка і з малими дітьми приїхала до отчого дому вдовою. Тамувала свій біль у щоденних клопотах, шукала розраду в роботі і дітях.

- Я любила людей і свою медицину, - довірливо ділиться ювілярка. - Так допомогти кожному хотілося, особливо діткам. Втішаюся, що у мене всі пацієнти живі...

Вона знову перегортає свої спомини, тримаючи у руках пожовклі сімейні фотографії. У її словах бринять сльози. На одній з фотокарток русява гарна жінка, поруч - білоголові підлітки.

- І журюся, і сумую, і плачу: синочків моїх уже немає, покинули мене рано. Толя тут, у селі, жив. А Олег (це його портрет над столом) у науку пішов: у Могильові, в університеті працював, його там шанували. Добре, хоч коріння нашого роду не всохло. Одні онуки й правнуки на Сумщині, інші - в Білорусі. Молюся за них і за всіх добрих людей, котрі тепер мені на поміч приходять. Якось упала торік, то тепер з ногами мучуся. На старість усі хвороби докупи збираються.

- Ви світла віруюча людина і мужня жінка, - схвильовано обійняла Лариса Кожар, голова обласного комітету сімей загиблих військовослужбовців у Афганістані, зворушену ювілярку. - Ми з Миколою Губарем знаємо, як ятрять душу рани від втрат рідних. У нього в ранній юності не стало мами, у мене не повернувся з тієї війни син... Але наперекір усім злим вітрам треба жити. Не здавайтесь, Іларіонівно! Зима минула, а весною й сонце нам свою руку подає.

Пан Микола пригощає всіх нас запашним чаєм, ще й про свіжий березовий сік нагадує. Вітер вщух, сердитий сірий день викотив нарешті сонце - і небо заясніло, розквітло. І наша розмова лісовим джерельцем задзвеніла. Іменинниця помітно пожвавішала, гомоніла про наше суєтне життя-буття.

Раптом почувся легенький стукіт у двері. То з Великої Вісі приїхала поздоровити «золоту людину з золотим серцем» та ще й з віковим днем народження Галина Березовська, котра часто тут буває:

- Я пам’ятаю Ганну Іларіонівну з дитинства. І вдень, і вночі двері її домівки не закривалися: всі у неї лікувалися. І дякували. Ще таке скажу: вона багатьом односельцям з пансіонату листи пише, вітальні листівочки надсилає. Як мовиться, її не забувають, і вона нікого не забуває. До речі, її племінниця живе в Чернігові - Тетяна Станкевич, яка турбується про нашу сиву ластівку, навідує її. Правда, з осені стареньку підводять її ніжки. Так хочеться, щоб вонаокріпла. Сьогодні, в неділю, бабусі Ганні у нашій церкві «многая літа» співали, і отець Федір за неї молиться. Вона його теж виглядає.

Прощаючись, ювілярка перехрестила кожного з нас і побажала щастя-здоров’я на довгі роки...

Надія Максименко, «Деснянка» №13 (748) від 28 березня 2019

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Ганна Іларіонівна Березовська, ювілярка, фельдшер, Ріпкинщина, Надія Максименко, «Деснянка»

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект