школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Бабусі суперфутболіста Андрія Ярмоленка живуть у Смолянці Куликівського району



Бабусі суперфутболіста Андрія Ярмоленка живуть у Смолянці Куликівського району

У селі Смолянка Куликівського району кожен вкаже дорогу до двору бабусь всесвітньо відомого футболіста Андрія Ярмоленка. 70-річна Катерина Цибульська — бабуся по матері, 80-річна Ганна Ярмоленко — по батькові.



«Абрикосовий компот і пончики з повидлом»

Дім Катерини Миколаївни чистий, світлий, заставлений букетами живих троянд.

— У листопаді було 70-річчя, на ювілей подарували. А отой самий великий, 25 троянд, — від Андруши. Внук був у мене 27 грудня. Того дня прилетів до України з сім’єю. Валя, моя дочка (його мати), з онуками (Вані — 5,5 року, Дані 2,5. — Авт.) поїхала з Києва на Чернігів. А він до нас. Годину побув в однієї баби, після — у другої. Потім зі Смолянки знову на Київ. Воду міняю у відрі. Три троянди подрузі дала. Квіти стоять більше місяця, не всохли, — розповідає Катерина Миколаївна.

— Чим частували Андрія? Що з вашого домашнього любить? Важко здивувати людину, у якої все найкраще є?

— Чим здивуєш? Коли він приїжджає, усілякі гостинці везе. Він у нас не вередливий, їсть усе. Я найшла його улюблений абрикосовий компот. Онук любить мій щавлевий борщ. А ще смолянське сало з цибулею. Ото сяде і до сина: «Ваню, будеш сало з цибулею їсти?» А малий: «Нет, с луком». І, звісно, пончики з повидлом. Учиняю тісто: півлітра води, п’ять столових ложок олії, цукру, борошна, скільки візьме, і півпачки дріжджів. Начинка з повидла яблук сорту білий налив.

— Катерино Миколаївно, розкажіть про родину.

— Мого чоловіка Івана нема більше 10 років. Працював водієм у колгоспі. У нас двоє дітей. Син Микола Іванович живе у Чернігові, був далекобійником, у Чорнобилі працює. Невістка Віра — прибиральницею в офісі. Це його другий шлюб. У першому прожив 15 років. Є донька Свєта, їй тридцять років. Вона фінансист. Живе у Києві. Раніше працювала у російському банку, його закрили. Тепер на «Новій пошті». У них з Андрієм півроку різниця. В один дитсадок у Чернігові ходили, до однієї школи. Доки онук не перейшов у спортивну.

Дочка Валя по догляду за свахою значиться. А зять Микола Іванович каже, що не
працює. Їхня донька Наташа, сестра Андрія, їй 23 роки, нині вчиться в медуніверситеті імені Богомольця в Києві. Яка спеціалізація буде, ще не визначилася.

У Інни, дружини Андрія, 19 січня був день народження. Так Свєта і Наташа до них у Лондон літали. Інна їх і в Дубаї (Об'єднані Арабські Емірати), і у Францію, і в Німеччину возила. Побачили світу. Проте хвалилися, що в Англії їм найбільше сподобалося.


Катерина Цибульська

— У Андрія у Лондоні своя вілла?


— Ні. Винаймають квартиру на 44 поверсі. Дочка питає онука: «Даню, на якому поверсі живете?» А він їй англійською: «Фоти фо» (у перекладі — 44). Правнуки розмовляють англійською, російською. Інна закінчила Університет міжнародних відносин. Добре знає іноземні мови. Мама Інни — викладач музики, є вітчим.

— Інна сама дітей виховує чи є няня?


— Ваня ходить у підготовчу школу. Даня — в садочок. Вони в одному приміщенні. Є помічниця. Вона таких годів, як моя Валя. Ловка женщина. Вона старшенького Ваню з самого малечку тішила. Хлопці, вважай, один за одним. Вані було два рочки, як народився Даня.

— Коли Андрій був малий, що найбільше йому подобалося робити?

— Щоліта був у нас у селі. Здебільшого у тієї баби, бо там компанія, хлопці. У футбол ганяли.

— Хазяйство велике тримали? Не казали: Андрію, годі тобі той м’яч буцать. Піди кролям трави, а свиням кропиви нарви?

— Він не лінивий. Що казали, те й допомагав. Та робить не заставляли. У мене ж свекруха ще жива була. Гуртом справлялися. Вже як виріс, Андрій поїхав грати в футбол до Києва. Приїде — ноги розбиті, сині. Дід (мій чоловік) каже: «Лучше б ти, онучку, на мішку з ковбасою сидів і нею торгував». А онук у відповідь лише усміхається.

— Футбол дивитеся?

— Жодного матчу, де грає Андрій, не пропустила. Мені супутникову тарілку поставили. В спеціальний спортивний канал. Усі матчі транслюють. Вболіваю, переживаю. З Англією у нас дві години розрив у часі. Дивилася і той матч, коли Андрюша ногу покалічив. Зв’язки порвав. Йому ж операцію робили. Ото як до нас перед Новим роком приїздив, був у спеціальному післяопераційному чобітку, ще накульгував. Ми удвох з дочкою дивилися. Вона на кухню якраз пішла, щось там готувала. А тута Андрюша упав на поле. Руками і головою бився, так йому боляче було. Люди до нього збіглися. Машина під’їхала, знеболювальне дали, завантажили, повезли в лікарню. Ми дзвонили в Англію, переживали.

— Після закінчення кар’єри Андрій буде тренером чи свій якийсь бізнес відкриє?

— Я його не питала.

— Як вам внукова дружина?

— Хороша. Перший раз до нас приїхала сама, без Андрія. На машині з навігатором. А по селу знайти не могла. Питала все: «Где бабушка Андрея живет?» Їй говорили, а вона добрати не могла. По телефону розпитали, де вона, розказали, скільки і де повертати, так до нас і доїхала. А назавтра картоплю зібралися копати. Вирішили збирати за комбайном. Андрій батьку і дядьку (чоловікові батькової сестри) на двох комбайн купив. Вони назбирали грошей, купили копалку.

І от ми сім’ями пішли на картоплю. Сестра моя з Ніжина приїхала. Ми добре поснідали. А молодь тільки каву попила, так у них заведено. Зібрали на одному городі. На другий прийшли — вже полудень. Мужики корзини носять, жартують: «Кияни і ніжинці попереду». А Інна каже: «Это я потому впереди, что кушать уже хочу». Потім, коли прийшла до хати, глянула у дзеркало: «Ой, я такая грязная только в детстве была».

— Катерино Миколаївно, онук вам французькі духи дарує? Не кажете йому: «Не трать стільки грошей, краще халви кілограм купи»?

— Нічого не кажу. Його подарунки он — вікна металопластикові у всій хаті, паркани кам’яні обом бабам однакові поставив. Воду мені у хату провів. А духів, он, ціла тумбочка.

— Коли ж ви ними пахтитесь?

— Ніколи. Ну, може, один раз було. Мало до людей ходжу. Тиск скаче. Недавно півтори години кров носом йшла. Ледь зупинили. Фельдшера у селі немає. Тільки приїздить медичка. Закінчився робочий день — і поїхала додому.

— Так у лікарню поїхали б?

— Еге, а хазяйство на кого? Свині, птиця. Діти сварять: «Нащо хазяйство, нащо городи?» А я без діла не можу. Вік дояркою пропрацювала, маю орден «Трудової слави» 3-го ступеня. За нього 500 гривень доплата до пенсії. Сваха моя теж дояркою була. Це влітку то на городі, то на дворі пораюся, так і день минає. Звикла вставати вдосвіта. І тепер би яку годину полежати — не лежиться. Зимові вечори і ночі довгі, а що робити — вишиваю. У мене ж дві онуки ще не заміжні. Для них стараюся. — Бабуся Катя несе два здоровенні вузли вишиванок. А там і скатертини, і рушники, і наволочки, і серветки. Деякі з мереживом, яскраві. Господиня з любов’ю розкладає їх на дивані: — Оце великий рушник на щастя, на долю. Які руки зв’язувати, які під ноги стелити. Он родичам подарувала на весілля. Чернігівське телебачення знімало кілька пар. Так на наших найдовше зупинялися. Кілька разів камера крупним планом рушники знімала, я свої по телевізору впізнала. Дочка каже: «Мамо, які подушки, які наволочки? Зараз не ті часи». А я вишиваю, це ж ручна робота, краса. Згодиться. То колись нитки муліне були, іноді линяли. А тепер шерстяні, довговічні. Мені не важко. Все дітям, онукам, правнукам лишиться. Мене будуть згадувати.

— В Англії хотіли б побувати?

— Куди вже мені. Це дітям доступно. Із Смолянки ще двоє там живуть. Катя Павленко, доччина однокласниця і подружка. Вона жила у Ризі. Коли дочка вступила на навчання до Англії, переїхала за нею. А чоловік там зостався. Оце була у школі зустріч. Так прилітала, взяла у Києві машину напрокат, приїхала у Смолянку, у нас зупинялася. Ще одна дівчина, Наташа. Добре у школі вчилася. Потім вийшла заміж за нашого смолянського хлопця. Пожила трохи. Поїхала у Лондон і не вернулася. Живе там тепер. Там хоч і похмуро, а снігу немає. Я ж з онуком часто балакаю. Дочка з ним по скайпу спілкується. Як вона приїде до мене — і я його побачу, і почую, і побалакаємо.

«На ставок не пускала»

Двір Ганни Ярмоленко з такою ж огорожею, як і у Катерини Цибульської. Як шукати, вже з іншим не переплутаєш. Ганна Юхимівна перенесла інсульт, тому з хати майже не виходить. Чоловіка Івана немає десять років. Був звальщиком лісу. У неї у хаті теж букети, від 80-річчя (Різдва). Від онука теж.


Ганна Ярмоленко

— Був Андруша (так обидві бабусі його звуть) перед Новим роком, недавно.

— Він, як у село приїздить, першим ділом на кладовище до дідів на могили, потім вже до нас, — приєднується до розмови 54-річна Любов Духно, рідна тітка Андрія по батькові. Вона працює землевпорядником у сільраді. — Мама слаба, вже ледь бачить, але коли б не був футбол, вона завжди під самим телевізором. Як кажуть «Ярмоленко», накладає вуха. Доки я прийду, вона вже знає, хто з ким грав, скільки разів казали «Ярмоленко» і який рахунок.

— Так футбол — то ж його жизнь, ще змалку, — каже Ганна Ярмоленко. — Тільки очі пролупив, поїв: «Я вже пойду». Через трохи біжить: «Бабо, дайте дорожку». Вони малими на тій доріжці у футбол грали. Тоді ще кришечки металеві брали. З хлопцями нумерували «гравців» і совали їх по доріжці. У нього у селі найліпші друзі по футболу були Руслан Джур і Артем Свминець. Вони з Чернігова. До своїх на літо приїздили, як і Андрій. Руслан нині теж у футбол грає — і за збірну села, і в Чернігові. Артем — журналіст. Бувало, грають у футбол, доки їсти не захочуть. Прибіжить Андрій, перехопить на ходу. Любив осушок (окраєць, горбушка), натертий салом, і абрикосовий компот. І знову на футбол.

Я його малим добре пам’ятаю. У нас два ліжка поряд стояли. Бувало, просив: «Пощекочи, бабо, ніжку». Лоскотала. Тепер є правнуки, такі ловкі, потішні. Хочеться зацілувати. Підходить, лобика підставляє, — при згадці про правнуків у жінки навертаються сльози. — Слаба я, хто знає, скільки мені відміряно, а так хочеться знову їх побачити і Андрія. Андрюша як останній раз зібрався їхати, я так розплакалася. А він почав заспокоювати: «Ждіть, бабо, я літом приїду. Ждіть». І я чекаю, стараюся кріпитися. Ото гляну на квіти, його згадую — і знову у сльози.

Нахлинають спогади. Малий біжить до мене: «Бабо, пустіть мене на ставок з хлопцями. Я так хочу». А я йому: «У тебе є мама і папа, приїдуть, тоді з ними і підеш. А я тебе не пущу». Слухався.І що саме головне, ніколи нікуди без спросу не ходив і не шкодив.

— А вам французькі парфуми, як бабі Каті, дарував?

— Ні. Та і навіщо вони мені? Для мене головний подарунок, аби він здоровий був, і все у нього ладилося.

Андрій Ярмоленко народився 23 жовтня 1989 року, український футболіст, атакувальний півзахисник збірної України та лондонського «Вест Хем Юнайтед». Автор найшвидшого і найпізнішого голів в історії збірної. За кількістю забитих м’ячів за збірну поступається лише Андрію Шевченку. З дитинства захоплювався футболом. Його помітив тренер Микола Липовий і запросив до футбольної школи, Грав за чернігівську «Юність». У 13 років перейшов до школи київського «Динамо». Грав за «Динамо-Київ», Дортмундську «Боруссію» (Німеччина). Нині виступає за «Вест Хев Юнайтед» (Англія).

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №7 (1709), 14 лютого 2019 року

Теги: Андрій Ярмоленко, футболіст, бабусі, Катерина Цибульська, Ганна Ярмоленко, «Вісник Ч», Валентина Остерська

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект