«Було все, а стали бомжами»

У селищі Куликівка у подружжя, 38-річної Олени і 29-річного Ігоря Демиденків, місяць тому, 4 грудня, згоріло житло — половина будинку. Друга половина, через стіну, теж згоріла. Від неї й зайнялося. Належить 46-річному Валерію Найді. Він у Куликівці живе не постійно.

— Для Валерія та хата була як дача, — говорить Олена. — А ми там жили. Було все, а стали бомжами.

— Мені кажуть: «Роза! Спасибі Богу, що діти живі!» — зітхає мати Олени, 63-річна Роза мазур. До пенсії працювала у дитсадку нянею і помічницею кухаря. Родом з Лельчиць Гомельської області. — Але й добра, нажитого трудом, шкода.


Олена Демиденко та її мати Роза Мазур на згарищі

Згоріло на мільйон гривень

Молода сім’я купила житло 4 роки тому.

— Це був би третій Новий рік, який ми святкували б там, — горює Олена Демиденко.

До того жили у Рози Анатоліївни. На 58 квадратних метрах — три сім’ї: 8 чоловік. Крім господині (її чоловік помер 7 років тому 59-річним), Олена, Ігор та чотирирічний син Вова, брат Олени Валентин з дружиною Аллою та дітьми Сашком та Інною. Жили й на квартирі у сусідньому домі.

Купили неподалік півбудинку. На окремий не вистачило грошей. Віддали 9 тисяч доларів. Свої заощадження, Рози Анатоліївни, її родичів з Білорусі.

— Я шість років після пенсії працювала, щоб помагати дітям грошима, — каже Роза Мазур.

Почали обживатися. Два з половиною роки будувалися, робили ремонт.

Ігор, колишній працівник РЕМу (районних електромереж), приймальник молока, підробляє у Києві на будівництві. Родом з Вересочі Куликівського району. Кожну копійку вкладав у хату. Ремонтував своїми руками, і траншеї для каналізації рив, і дошку долівки шліфував та лакував, і гіпсокартоном стіни рівняв.

Олена допомагала. До декрету працювала 18 років на Куликівському молокозаводі. Після закінчення відпустки по догляду за дитиною туди не повернулася.

Новий дім став тим місцем, куди вкладали сили, здоров’я, гроші.

— Будівля добротна — дерево, обкладене білою цеглою, — розказують погорільці. — Усього десь 80 квадратних метрів. Кухня була обшита білою вагонкою, 22 квадратних метри. Зал, дві спальні. Ванна, туалет. Усе як у міській квартирі. І газ, і воду провели. Вигрібна яма глибиною три метри. Як кріт Ігор рив. Опалення було і газове, і пічне. І двоконтурний котел газовий був — згорів, на дворі валяється. І твердопаливний, дров’яний. Робилося все надійно, для себе. Тільки на ноги стали, і все з нуля знову починати.

Вікна — металопластикові, нові. Частина згоріла, частина збереглася, скло полопалося. Нові двері. Нові шпалери. Нові меблі. Триста років можна жити. Меблі, які не згоріли, порозбухали. Тільки кухня коштувала 20 тисяч гривень та 10 тисяч — духовка.


Житло Демиденків: до і після пожежі

— Казав Ігор цього літа: «Поїхали на море». Ні, мені треба плитка у ванну, а це 10 тисяч гривень. А тепер ні ванни, ні плитки — потріскалася. А скільки побутової техніки згоріло, — побивається Олена. — Холодильник, пральна машина, мікрохвильовка, електром’ясорубка, міксер, блендер. Металеві каструлі позакопчувалися, стали чорні. А склокерамічні тарілки розсипались на порошок. Ложки поплавилися. Нові дивани погоріли, металеві каркаси лишилися, хіба на металолом.

Встигли винести тільки документи, телевізор, ноутбук. У шафі, яка лишалася закритою, уціліли речі. Їх перепрали, бо просмерділися димом.

Збиток сім’я Демиденків оцінює у 950 тисяч гривень.

«Хапайте документи, у вас дах палає!»

Загорілося десь о третій ночі. О пів на четверту ранку хата палала. Демиденки спали і не чули, що горять. Розбудив стук у двері, крик:

— Хапайте документи і виходьте, у вас дах горить!

Стукали сусіди Віталій Хорошок і Денис Дзюба. Один таксистом працює, інший на молокозаводі. Їхали на машині додому і побачили пожежу.

— Це наші рятівники, ангели-охоронці, — дякує Роза Мазур. — Я так розчулилася, що розцілувала їх. Якби не вони, мої б діти згоріли живцем.

Валерій Найда теж стояв біля палаючої хати.

— Вийшов, спостерігає, — продовжує тьотя Роза. — Я кажу: «А ти стояв, дивився, як мої діти горять. Не постукав навіть у вікно. Чого не будив їх?» Відказує: «А я був у шоці». Отакий сусід — і свою хату спалив, і нашу.

Почувши стук, Олена та Ігор миттю розбудили й одягли сина. Ухопили документи. Самі одяглися й вискочили надвір. Дім уже повністю горів. У кухні був клубок диму. Шифер тріщав. Вогонь крутився на даху.

— Дах горить! — згадує Олена. — Миру зібралося повно. Заграва угорі.

— Стріляв шифер, падав гострими гарячими уламками у калюжі, — згадують сусіди, подружжя Валентина і Микола Срібняки. — Стояти біля палаючої хати не можна було. Жарко, страшно.

— Внучок у гру грається: «Позар («ж» не вимовляє), позар, хапайте, хто що може!» — каже Роза Мазур. — Так перелякався, бідний, що не може забути. А Іннулька, донька Олениного брата, на згарище дивитися не хоче, відвертається.


Груба та обгорілі стіни лишилися від оселі Валерія Найди

Закінчили тушити о третій дня. Хата міцна, добра повно, було чому горіти.

— Для Валери його половина хати вродє дачі, — повертається до наболілого Роза. — А мої ж жили у своїй половині. Все робили, щоб вирватися з тісняви, та в неї ж і повернулися.

Я Валері кажу: «Твоя вина. З твоєї хати загорілося. Пили, гуляли, курили». А він мені: «Тьотя Розо, я не винний. Я постраждалий. Це нещасний випадок. У мене стеля почала горіти. Портьєра загорілася. Добре, що я балон з газом устиг винести».

— «Я стала бомжем, а для тебе це нещасний випадок», — казала йому, — злиться Олена. — «Ти був п’яний». Він: «А ти експертизу робила?» Алкоголік — а розумніший за мене. Хіба я в той момент думала про експертизу?

— Яка компанія була в той вечір? — запитую Валерія Найду по телефону.

— Ночували я та пасинок. Я був тверезий. П’яний би не прокинувся. Топив грубку. На горищі зайнялося. Стеля почала падати. Намагався гасити. Потім став викликати пожежну.

Пожежники кажуть: нещастя сталося через несправне пічне опалення.

— Може, через сажу у трубах, бо хто там коли її трусив, — припускає Олена.

— Попередньо — причина у неправильному облаштуванні печі та димаря, — говорить фахівець прес-служби МНС України в Чернігівській області Світлана Максименко.

Збитки, за оцінкою МНСників, усього на 900 тисяч гривень. 800 тисяч — з боку Демиденків і 100 тисяч — з боку Найди.

— Триває перевірка обставин пожежі, — кажуть у Нацполіції. — Займається дільничний.

«Отакий убиток, і сусіда наказать не можна»

Люди допомогли грошима. Збирали з багатоквартирної оселі Рози Мазур, будинку, де живуть Срібняки, з інших. Коли ще горіло, автівки зупинялися, водії виходили, давали копійчину.

— Я пішла в магазин, де купляли тюлі, ламбрекени, там просила копійку, — згадує Роза Анатоліївна. — Кажу, погоріли ваші ламбрекени. Там аж розплакалися. У селищну раду зверталися, до депутатів. До Труша (власник підприємства, що робить ковбаси від фермера), до Зеленського (заступник Труша). Усі співчували, помагали. Сваха Ольга Демиденко з Вересочі помогла. Однокласники дітей не лишилися байдужими.

Приїхала мати Валери з Чернігова, Валентина Василівна. Плакала. Казала: «Я вам оддам свою землю». У них двір 10 соток. У нас двір 5 соток і 6 соток городу. «Оддам, щоб компенсувати збитки». Дзвонимо їй: «Давай оформлять землю». Каже: «А куди я своїх дітей подіну?» Передумала.

Намірилися подавати в суд. Хто з юристів радить, а хто й ні. За експертизу заплатити, за адвоката. Що люди скинулися, доведеться оддать. А чи виграємо, чи ні. Отакий убиток, і сусіда наказать не можна.

Чи будувати на тому ж місці, чи шукати інше, думали погорільці.

— Нам казали: «На згарищі не будують», — говорить тьотя Роза. — Так у Другу світову війну міста цілі спалені були, але ж відбудувалися. На цьому місці і газ, і вода, і погріб. Може, й сусід після пожеж: порозумнішає... А купувати нову хату — це 10, а то й і 8 тисяч доларів. За 7 чи 8 тисяч можна купити хіба розвалюху. Практично голе місце.

Схиляємось до того, щоб будувати на старому. Ігор каже: «Я ще один дім потягну побудувати, а другий вже ні.

* * *

Картковий рахунок для тих, хто може допомогти:

5168 7573 1934 1942 («ПриватБанк»), Демиденко Олена Олександрівна.



P.S. Біля згарища — два сторожі. Кіт Демиденків Кузя. Ніяк не хоче йти з місця, де був його дім. І вівчарка на ланцюгу біля будки. Уночі виє. Стереже половину Найди. Собаку годують сусіди. Не підходять близько, їжу кидають у пакеті. Сторожа залишив на згарищі Валерій Найда.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №1 (1652), 4 січень 2018 року

Теги: пожежа, Олена Демиденко, Ігор Демиденко, Куликівка, Роза Мазур, «Вісник Ч», Тамара Кравченко

Добавить в:
Армения

СтоматГарант

ЦентрКомплект