Зв’язали руки, забрали гроші, обручку і мобілки

За добу перед пограбуванням злочинці приходили на розвідку до двору 91-річної Надії Московки у селі Озеряни Бобровицького району.

— Мати вийшла вранці першою з хати, дивиться, а хвіртка не зав’язана. Подумала, що я забула її на ніч зачинити. Ми тоді навіть не припускали, що то на розвідку приходили. Вже після пограбування сусід розповів, що і до нього намагалися втрапити. Верхній засув відкрили, а нижній не змогли, — розповідає дочка, 60-річна Любов Тулиголовець.


Надія Московка

«А що в нас брати? Хіба життя»

— Я вже три роки доглядаю за мамою. Грошей великих у нас ніколи не було. (Хата у Московок стара, в ній скромно і чисто. — Авт.). Материні гроші на смерть зберігаються у сина, мого брата. Поховання і поминки дорогі._А ми живемо від пенсії до пенси. Онуці треба до нового року за навчання заплатити 3700 гривень. Дочка дві тисячі гривень дала, а решту ми з бабою мали докласти. Я назбирала тисячу, баба — 500, ще 200 не вистачало. Ото і весь скарб.

Четвертого жовтня на ніч ми, як завжди, зачинили двері у веранду. Матері ще «Сондокс» дала, бо вона скаржилася на безсоння. Спимо.

Коли чую: шух-шух, хтось по хаті ходить, — продовжує Любов Миколаївна. — Подумала, баба на відро у сінечки пішла. Розплющую очі, і перше, що в голові майнуло: «А чого вона без світла?» А може, Юра, чоловік, останньою електричкою з Ніжина приїхав? І гукаю: «Юро, це ти?» Здурів серед ночі? І тут мені ліхтарем у вічі засліпило. Я зрозуміла: грабіжники. Мати спить. Я очі заплющила, втиснулася у ліжко. Серце калатало. Думала, розірветься. Жду, як віл обуха.

Один до мене підійшов. Здоровенний, у масці, тільки вирізи для очей круглі. А інший все з шафи викидає, шухляди комода витягує. Швейна машинка-тумбочка — і в ній лазить. Лежу і молю Бога: тільки б не мучили і не вбивали та матір не чіпали. Чула, що як залазять до старих, гроші під бабами шукають, за килимом, під матрацами.

На комоді гаманець лежав, а в ньому гроші на молоко. Не взяли — може, не побачили. Певно, набридло шукати. Той, що наді мною стояв, руки мені хрест-навхрест зв’язав самозатягуючим поясом. І все мовчки. Мене трясе, думаю: «Ну от і кінець. По голові дадуть і підуть».

Обручка у мене на пальці. Боялася, зірвуть з пальцем. Зняла і віддала. Стала питати: «Хлопці, навіщо ви мене зв’язали? Розв’яжіть». Відказав: «Гроші дасте — розв’яжемо». «Отам візьміть», — кажу. У матраці піді мною дірка була, туди я конверт з грошима для внучки засунула.

Вони шукали і не могли дістати. Лячно мені. Дістали, відкрили, заглянули. А я прошуся: «Не вбивайте, бо в мене діти». Один тримав наді мною залізяку, загнуту буквою «Г» з загостреним кінцем. Може, то гвоздодьор чи фомка, хто знає.

Чую, баба заворушилася. Думаю, тільки б не обізвалася. А тепер хай хоч ріжуть, грошей немає. І тут мати заголосила. Вони бігом з хати.

Мати: «Я тебе розв’яжу». Ні, кажу, ідіть позакривайте двері, бо ще, не дай Бог, вернуться. Взяла вона ніж, я командую: отут ріжте.

А потім мене тіпати почало. Хотіла брату чи чоловіку подзвонити, так злодюги мобілки наші з бабою забрали. Мо’, викинуть, а може, пожаднічають і здадуть в ломбард.

Глянула на годинник — друга ночі. Шухерили вони хвилин 15-20. Спасибі, Боже, що життя зберіг.

Дочекалися ранку, стала складати речі. У нас два собаки, Білка і Муха. Жоден і не гавкнув на чужинців. Вони вдягнені були, як бойовики, котрих по телевізору показують.

Погодувала матір, поїхала до брата. Він вже — до голови сільради, а той подзвонив у поліцію. Приїхали, все позаписували. Питали про припущення. Може, заїжджі, а може, свої? Хто ж це знає. А я боюся, щоб не прийшли по душу. Тепер чоловік ночувати приїздить, нас охороняти. Засуви на дверях полагодили.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №41 (1640), 12 жовтня 2017 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: