Навіщо журналісту охорона?..

Середа, 2 серпня 2017 14:43 | Переглядів: 1729

Люблю свою роботу. Журналістика - не лише стан душі, це - спосіб життя. Де не буваю, завжди намагаюся відстоювати та захищати права простих людей, об’єктивно і правдиво писати про все побачене й почуте. Нещодавно відвідала село Лопатні на Ріпкинщині. Відрядження у сільську глибинку спонукав відкритий лист до нашої газети від орендодавців місцевого ТОВ «Дніпро», яке господарює на їхніх землях. Нагадаємо, пайовики звернулися до «Деснянки» і просили допомогти розібратися у непростих стосунках, що склалися між ними і керівництвом підприємства. Авторів непокоїть ставлення директора до селян, яким дуже болить, що керівник зовсім не переймається людськими проблемами. Не дбає про модернізацію та розвиток господарства. Не створює нові робочі місця, не допомагає селу. Також люди скаржаться, що отримують набагато меншу, ніж у сусідів, орендну плату за землю, хоча скрізь умови однакові. У листі люди пишуть, що директор думає лише про себе, родичів та друзів, яких прилаштував у ТОВ «Дніпро». Знають вони й про те, що керівник обзавівся квартирою в Чернігові. (Лист від орендодавців - жителів села Лопатні - «Наша земля - найдорожче, що маємо!», або «Деснянко», допоможи!» був надрукований 6 липня).

Залишитись байдужими до людського болю, яким пронизаний лист, редакція не могла. Отож, домовившись напередодні про інтерв’ю з директором ТОВ «Дніпро» Віталієм Міщенком, я вирушила у далеку дорогу, щоб почути його думку з цього приводу.

Буча

Це було минулого четверга. З Чернігова виїхала рано-вранці. Проте відрядження все ж видалося спекотним. І не лише тому, що немилосердно пекло сонце. Замість хоча б ковтка води, у конторі ТОВ «Дніпро» мене зустріли несамовитим галасом:

- Що ж це ви таке пишете?! Ви нашого «председателя опозорили»! - повиходили одна за одною з кабінету в коридор жінки і обступили мене. Такої «теплої» зустрічі, чесно кажучи, не очікувала. Тому аж оторопіла. І навіть злякалася. У чужому далекому селі була сама-самісінька та ще й без зв’язку, мобільний оператор, яким зазвичай користуюся, у Лопатнях не ловив сигнал мережі. Тож надіятися у цій ситуації можна було лише на себе.

Відійшла осторонь і обережно присіла на стільчик. Гул не вщухав. У голові крутилося: «Оце так приїхала! Хоч би не побили...»

- Наш колектив «в полном негодовании» щодо тієї статті. Люди своєчасно отримують орендну плату, ми сплачуємо податки, наповнюємо місцевий бюджет, «содержим» всю інфраструктуру... Все, що надрукували в газеті, - неправда. «Председатель» на машині не їздить, тільки «велосипедкой«... Він бідний, навіть босий зерно возить, і «гной грузит», - захищали свого керівника працівниці.

- Я - донька директора, - стала посеред кімнати чорнява жінка,
- ви краще напишіть, що його син і зять працюють у Росії. Чого не тут?! Бо «получаем» ми, як і «везде»... А там більше платять для того, аби «существовать»... А щоб писати таке в газеті - потрібно «сначала проверить информацию»! - повчала.

- Нас 27 чоловік у колективі, всі злагоджено працюємо.., - стали викрикувати працівниці:

- Робота усім є, хто «не лениться»...

- Правильно!

- У нас в «колхозе» мало таких людей, що на пенсії... Молодих взяли. І не родичів «председателя»! Це і дояр, і доярка...

- І кого це він не взяв на роботу, про що було написано в газеті? Мо’, отих випускників, що на тракторі були...

- Нам сьогодні «деньги» платять за землю! Вже шість відсотків, а не три, - найголосніше закричала пайовичка, котра прийшла по гроші до господарства, що організувало виплату саме цього дня.

- Того, хто листа писав, нехай запишуть у поминальницю! - запропонувала бабця, що примостилася на стільчику.

- Правильно! Правильно! - загули люди аплодуючи. Лише одна жінка в конторі наважилася сказати:

- Не можна так робити!.. «Каждому мил не будешь!»

- Ми не віримо, що «председатель» продав землі і купив квартиру у Чернігові. Він такий трудящий...

У контору зайшов директор - буча одразу стихла. Не знімаючи кепку-бейсболку, Віталій Міщенко відімкнув свій кабінет і заходився шукати номер «Деснянки», де був надрукований відкритий лист. Керівник помітно нервував.

Можливість є! А бажання?

- Якби люди, котрі написали листа, відкрито зі мною спілкувалися, ми б могли дійти згоди чи якихось протиріч, /, може, питання вирішилося б, - каже Віталій Міщенко. - А тут я просто не знаю, про кого взагалі йде мова, хто саме вказує своє бачення щодо ситуації в господарстві... А може, це особисті рахунки?! - припускає. - Не можу нічого коментувати. Якщо б це була конкретна людина - ми б з нею подискутували. А так підписалися орендодавці... Хто вони?

- А скільки їх у вас?

- Сто тридцять.

Далі керівник розмову перевів, як кажуть, в іншу площину. Мовляв, сусідні господарства псують його репутацію в селі і хочуть вирощувати на людських землях більш рентабельні соняшник та кукурудзу, збудувати тваринницький комплекс. І тоді, за словами директора, селянам житиметься тільки гірше. Але чому гірше? Якщо у селі зведуть сучасні тваринницькі приміщення - тоді ж з'являться нові робо1« місця. А вирощування рентабельних культур дасть можливість збільшити надходження до місцевого бюджету. Про таку перспективу мріють у багатьох селах, особливо у віддалених.

Щодо своїх родичів та друзів, яких «пристроїв» на керівних посадах у ТОВ «Дніпро». Віталій Міщенко сказав так:

- Ну, працює донька бухгалтером з оплати, дружина також - ко-мірником-заправником... І я - троє нас. Є ще й інші родини: Спориші, Ларченки, Лазаренки...

Як запевняє керівник господарства, з людьми він не конфліктує:

- Останнім часом усе вирішуємо спокійно. У нас тут працюють постійні робітники. Якщо й приходили нові люди на роботу - довго не затримувалися, це кажу про практи-кантів-трактористів.

Директор зазначає, що чоловіків не влаштовувало саме те, що у селі немає жодних умов для проживання:

- Школи немає, дороги немає, нічого немає... медпункте, та й там пенсіонер працює. Ніякої перспективи...

- Автори листа пишуть, що мріють, аби у них було не гірше, ніж у сусідніх селах, де орендарі дбають про соціальну сферу. А ваше господарство чому не підтримує село? У вас можливість допомагати є?

- Можливість є.

- Що зробили в Лопатнях за час свого керівництва? (директором тут він 19-й рік)

- Конкретно в селі? Ось дорогу ремонтуємо.., засипаємо щебенем із землею.

- Яку орендну плату отримують селяни?

- Шість відсотків.

- А раніше скільки виплачували?

- Три...

- Нещодавно підвищили?

- Так.

- На скільки років підписали договори з орендодавцями?

- На десять.

- І весь цей час пайовики отримуватимуть саме стільки?

Не встиг керівник відповісти, як до кабінету увірвалася молода жінка, назвалася Тетяною Лазаренко.

«Ану, йди звідси,.. бо за ноги зараз підвісимо...»

- Я - доярка. Як вам «не стыдно» було «такое» писати на наш «колхоз» и нашого директора?! - загорлала у мій бік. - У мене дитина-інвалід! Кому я треба? «Любой» директор давно б на цей «колхоз» нас..ав! - відрубала доярка і гримнула дверима.

- Ми працюємо на бідних піщаних землях, - став нарікати далі Міщенко. - Наприклад, якщо для сусідів у Вербинах 30 центнерів з гектара - це норма, то для нас - рекорд.

- Що робите для того, аби підвищити урожайність полів?

- Ми підживлюємо їх органікою. У нас 300 голів худоби... Збуваємо молоко і продаємо нетелей населенню в інші райони.

- Як полегшуєте працю своїх робітників, чи відбудовуєте господарство?

- ...За останні п’ять років придбали причіп і два трактори.

- А ось люди в листі пишуть, що зароблені гроші ви спрямували не на розвиток «Дніпра», а на купівлю квартири в Чернігові.

- Я квартиру не купував! - різко відповів директор.

Сфотографувавши керівника в кабінеті, вийшла з будівлі й попрямувала в бік автодороги, що веде в центр села. Спробувала ще зробити кілька світлин самої контори. Проте зафіксувати вдалося тільки один кадр. Люди на ганку вимагали забиратися, в іншому разі - мені «не поздоровиться»:

- Ану, йди звідси й не фотографуй, бо за ноги зараз підвісимо!..

З грибами, ягодами, та без спонсорів

Затримуватися у ТОВ «Дніпро» не стала. Завітала до місцевого медпункту. Будівля хоч і стара, та всередині чисто, пофарбовано. Фельдшер Олена Зогий радіє кожному відвідувачу. Посміхнулася й мені, запропонувала присісти і водиці попити.

- У нас тут поряд Білорусь, «язык наш понимаете»?

- Так! - киваю.

- Як вам тут живеться і працюється? - цікавлюся.

- Нормально. Тільки зарплата у мене невелика... не така ж, яку... -показує в бік ТОВ «Дніпро». - Якщо чоловік і дружина працюють, то це ж більше десяти тисяч додому приносять! А «с другой стороны, кто бы по другому поступил на его месте»? У Лопатнях жити добре. Молоді багато і дітки народжуються. Гриби, ягоди, риба... Хату ще спробуй купи! «Все занятое». Дарма, що далеко від райцентру, є ж два магазини...

- Чи змінюється щось на краще у вашому селі?

- Ну... наче нічого такого.

- Які там зміни! - відчинила двері до медпункту завідуюча клубом Тетяна Дудар, вона ж і місцевий ді-джей. - Тільки дискотека у нас, крутимо у вихідні... В інші дні заклад не працює.

- Свята влаштовуєте?

- Ні, що ви! Немає у нас ніякої апаратури для цього, та й взагалі нічого немає...

- Ніхто вам не допомагає?

- А де ж тих спонсорів шукати? Нас не підтримують... Трохи сама вікна «снаружи покрасила», побілила стіни, і «все». А це ще й колонки украли...

Люди працюють важко

Зустріла неподалік зупинки двох чоловіків, що саме вивантажували з візка биту цеглу з землею. Купка вийшла у них невеличка. Працівники розповіли, що це вони дорогу так ремонтують. Розбирають десь на території місцевого підприємства точок і будівельними рештками намощують шлях. Схоже, що саме про цю дорогу розповідав директор. Справа, звісно, хороша, та ось тільки чому засипати стали, коли приїхав у село журналіст? Така ж картина із виплатою людям цього дня підвищеної орендної плати...

Раптом до мене під’їхала на велосипеді огрядна жінка. Пригадую, бачила її в конторі. Не встигла вона ступити на землю, як почала гримати у мій бік і розмахувати руками. Мовляв, що тут роблю і що винюхую. Ну, думаю - все, зараз розчавить, як муху. Тож, проковтнувши ще одну порцію образ, терпляче чекала, поки розчервоніла працівниця поїде собі. Вихлюпнувши свої емоції, вона ніби розрядилася:

- Я тут уже сорок років роблю. «Сейчас» - зоотехніком, - жінка назвалася Ніною Лазаренко. - Коли треба, і «яму розкидаю», і телят пасу... У мене ще й дві невістки доярками працюють, син пасе корів, а взимку - слюсарем, - каже жінка, яка щодня виконує нелегку роботу. - У мене зарплата - 4 тисячі, у невісток - 7-8. Торік усе ніяк не могли знайти доярок на ферму, ніхто не хотів іти на важкий труд. Мої пішли... Так і напишіть, - сіла на велосипед і покрутила педалі. Неподалік працівники господарства вручну складали силос. Жінка взяла до рук вила й на рівні з чоловіками стала до роботи.

А я додому поверталася із зіпсованим настроєм. Та, слава Богу, жива! Чи вирішило щось звернення людей до нашої газети? Напевне, що так. Адже селяни отримуватимуть вдвічі більшу плату за оренду паїв. Та шкода, що для того, аби щось змінити в своєму житті на краще, про це потрібно кричати, як кажуть, на весь світ...

Лариса Галета, "Деснянка" №31 (664) від 3 серпня 2017