Агентство нерухомості „кинуло” чернігівку на квартиру

Агентство нерухомості „кинуло” чернігівку на квартиру

У голосі жінки — розгубленість і відчай. Було у неї все: чотирикімнатна кооперативна квартира в хорошому районі Чернігова, робота інженера в конструкторському бюро радіозаводу, чоловік, двоє дітей. Нормальне життя. І все пішло шкереберть. І Помер чоловік, а сама Людмила Рябченко опинилася ' в маленькій однокімнатній квартирі в селі. У неї дуже скромна пенсія і величезні борги. Кого винити, що все так негарно склалося?

1. Гора речей посеред двору

На початку серпня до редакції зателефонували і повідомили, що з квартири по вулиці Доценка викидають законну хазяйку і везуть у невідомому напрямку. Чинять це ділки з агентства нерухомості, які обдурили беззахисну людину.

Господарку квартири ми не знайшли, а меблі, люстри, подушки, килими лежали горою перед під'їздом. Ходили вантажники. На запитання, де ж сама Людмила Іванівна чи її дочка, ніхто не відповів. Кореспондентське посвідчення, яке пред'явили, не допомогло. Чоловік з папкою, на котрого вказали як на старшого, назвати прізвище відмовився. Куди повезуть речі із звільненої квартири, теж не сказав. Запевнив, що все зроблене законно, за бажанням господині.

— Вона сама захотіла обміняти міську чотирикімнатну квартиру на помешкання в селі? — засумнівалися ми.
— Ну, ще ж одержала й гроші. Так вона вирішила, — роз'яснив чоловік.
—То в яке ж село ви усе це добро повезете?
У відповідь — мовчання. Підійшли вантажники, заходилися складати речі в кузов.

Сусіди, які сиділи неподалік, по-різному оцінювали те, що відбувалося. Хто казав, що господарів виселяють за великі борги, хто — що їх вивозять кудись далеко. Людмилу Іванівну жаліли. Була, розповідали, хороша сім'я. І Людмила, і покійний Андрій працювали на радіозаводі. Вона — з вищою освітою, завжди акуратна, гарно вдягнена. Без зачіски ніколи на люди не вийшла. Син живе в Ніжині, має сім'ю. А дочка — наркоманка, ніколи ніде не працювала. Знущається над матір'ю, вимагає грошей, навіть б'є. Людмила ходить по сусідах, просить позичити. Хоч трохи.

— У будинку не знайдеться жодної квартири, де б вона не взяла в борг, — казали.— А чим віддавать? Пенсія ж невелика.

Дитинка в дочки Ірини народилася з заячою губою. Операцію зробили невдало, обличчя дівчинки знівечене. На перших порах навіть на прогулянку виносили малу тільки ночами. Потрібна ще операція, а грошей нема.
Почуте стривожило. А наступного дня почалися дощі. Що ж з тими речами, подумалось. Куди їх повезли? Де тепер Людмила Іванівна?

2. «Ви, може, переселите їх кудись?»

Сліди Людмили Рябченко виявили нещодавно. Переселили її з чотирикімнатної чернігівської квартири у село Прогрес Козелецького району, в однокімнатну квартирку на другому поверсі. Багато нажитого за довгі роки добра по дорозі зникло, розбилося, поламалося. Що збереглося, вмістилося в невеличкій кімнаті.

— Ви, може, кудись їх перевезете? — запитали нас сусіди. — А то тут таке робиться... Дочка стару кінчає. Вже й сільрада втручалася, призивала до порядку.

Людмила Іванівна про дочку не сказала жодного поганого слова. Мати є мати. За онукою журилася. Того дня, 13 лютого, Діанці робили операцію в лікарні Охматдит у Києві. Ірина попросила по телефону передати 500 гривень, і Людмила Іванівна губилася в думках, де їх узяти. Пенсія тільки 22 лютого, наперед в ощадкасі не дали. Куди йти, в кого позичати?

Тут якраз нагодився зять, приїхав з Києва по гроші, капці, халатик і рушник для малої. Микола з Іриною живе в цивільному шлюбі, але про дочку дбає. Перед Новим роком повезли дитину на консультацію в Охматдит. Професор знайшла вікно для операції у лютому. Найсприятливіший вік для цього — до чотирьох років, а 26 лютого Діанці вже буде чотири. Порадував бабусю, що операція пройшла успішно. Через три роки треба буде ще одну зробити. А поки що потрібні гроші. Людмила Іванівна мало не плакала: нема грошей.
— Ну, поїду в Чернігів, до своїх. Може, знайду, — зітхнув Микола.

3. Квартиру ділили на трьох

— У мене великі борги, більше  десяти  тисяч.   Це тільки людям. Ходжу з простягнутою рукою, обіцяю, що поверну в пенсію. Соромно, що обманюю. Але що робити? — витирає жінка сльозу. — У Колі робота не постійна. В Києві працює, на будівництві. Треба б, щоб Ірина кудись влаштувалась, хоча б трохи заробляла. А все ніяк. Каже: «Де тут у селі робота?» У місті теж не працювала. Ще до заміжжя їздила в Грецію, шість років там була. Але багатства не надбала.

У боргах ми давно. Отож і вирішили продати чернігівську квартиру. Домовилися, що нові господарі куплять для мене двокімнатну, а доплату розділять між Ігорем, це мій син, він був прописаний у нас, і Іриною. І погасять борг за комунальні послуги. Тільки за тепло набралося більше п'яти тисяч.

І тут нас обдурили. Володимир Максименко з агенції нерухомості «Мій дім» спочатку підселив у дві кімнати іншу сім'ю, а тоді й взагалі виписав нас із квартири. Поставив залізні вхідні двері, а ключів не дав. Я оббивала пороги тієї агенції, благала не викидати на вулицю. Мабуть, дуже набридла, бо одного разу, коли ми прийшли з дитиною і я сказала своєму кривднику: «Дайте ж житло. Ми ж на вулиці, на вокзалі ночуємо», він ударив мене по голові. Я упала на сходи, почала кричати: «Викличте міліцію! Він мене б'є!» А він, молодий і дужий, знущається: «Хто б'є? Я б'ю? Я вас не бив, не наговорюйте. Ось свідки». Це до своїх працівників. «Хтось бачив, що я бив? Ніхто не бачив». І вони хором: «Не бачили».

З лютого по серпень нам взагалі нічого не пропонували. А тоді: «Вибирайте Березну чи Прогрес. У квартиру ви не зайдете». Житло я побачила, вже коли перевезли речі. Була впевнена, що квартира двокімнатна, як обіцяли, а вона ось яка. Ще й тепло не було підключене. Зробили його за ті гроші, які мені належали за різницю між вартістю квартир.

Син свої гроші забрав у Ніжин, а в Ірини вони розійшлися швидко. Що мені залишалося робити? Прописала дочку з онукою сюди. Тепер Максименко каже: «Ви ж надали їм житло. Я нічого нікому не винен». Ми тут прописані, але документів на квартиру досі не маємо. Він їх чомусь не дає.

4. «Борги ніхто не погасив, а ми опинилися в селі»

— Як виявилось, мене, стару, елементарно обдурили. Боргів, що зібралися з оплату комунальних послуг, ніхто не погасив. Тепер мене тягають по судах, а Максименко відписується, що чужих боргів погашати не буде Коли на захист хворої онуки стала служба у справах дітей доводячи, що при продажу купівлі квартири були порушені права дитини, і тут вії вийшов переможцем, надав ши судові документи, ПІД якими стоїть мій підпис. Я винна Повірила, думала, порядні люди, і підписала те. що ні в якому разі не можна було підписувати. Документи, приміром,   свідчать, що мені було надано юридичних послуг на 100 тисяч гривень!

— Не подобається обмін? — говорить Максименко. — Гаразд, повертаю вам вашу квартиру, а ви мені ту, що в Прогресі. Плюс гроші. Усе по закону. Що ж до дитини, то вона, повторюю, не на вулиці, а у квартирі бабусі.

Деснянський районний суд (Чернігів) прийняв рішення не на нашу користь. Тепер справа передана до Апеляційного суду. Найняти хороших юристів ми не можемо, а в нашого кривдника всі документи в порядку.

У мене вже не вистачає сліз. З дитинства хворе серце, гіпертонія. Неможливо витримати все, що звалилося на мою сиву голову. Іноді думаю: випий жменю снодійного, засни й не прокинься. Все кінчиться: борги, страждання, приниження, образи, напівголодне життя. А як же Діанка? Хто ж захистить її?
В усьому звинувачую себе. Колись не діждалася з армії першого чоловіка, закохалася в Андрія. Він був молодшим за мене, але любив, усиновив Ігоря. У шлюбі з ним народилася Ірина. Перші п'ять років нашого сімейного життя були освічені любов'ю. Жили в однокімнатній заводській квартирі. Коли з'явилася можливість побудувати кооператив, мої батьки, царство їм небесне, дали гроші на перший внесок. Просторе житло, діти бігають із кімнати в кімнату, кожна придбана річ — радість! А годі усе пішло шкереберть. Андрій розпився, став жорстоким. Може, через це й Іринчине життя склалося не так, як хотілося б... Ну, а історія з квартирами — взагалі жах. Так, я підписувала те, що мені підсовували. Запевняли, що ніхто мене не обдурить, і я вірила. Не можу зрозуміти, що ж то за юридичні послуги вартістю 100 тисяч гривень?

* * *
У Володимира Максименка, звичайно, інша точка зору на те, що сталося. Ми готові її також оприлюднити.

Лідія Кузьменко, щотижневик «Вісник Ч», № 8/1188

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: