Діти ходять до школи повз кладовище й ліс

Олександр Колосок біля зруйнованої ферми. Діти думають, що там живуть привиди

У дітей з трьох сіл Корюківського району немає шкільного автобуса. Щодня їм доводиться долати десять, а то й більше кілометрів пішки.

1. «Йдемо зі школи і бачимо зірки»

Шостий урок закінчується о 14 годині 10 хвилин. З Козилівської школи висипала малеча десяти-одинадцяти років. Натомлені за день. Четверо з них повертають праворуч. Троє з них — учні із сусідніх сіл Бобрика, Тихонівського.
Знайомлюся з дітьми. Братик та сестричка Вірсавія і Ярослав Полегеньки з Бобрика. Вона з п'ятого класу, він — з шостого. Діана Бабченко — п'ятикласниця із Ситного (так називають один з районів Козилівки). Сашко Колосок — шестикласник з Тихонівського.

— Далеко іти? — запитую.

— Нам п'ять кілометрів, — відповідає Вірсавія Полегенько. — А Сашку ще два з половиною. Зараз за село вийдемо, трохи полем, а там уже і прийшли.
Діти говорять з такою легкістю! Дивуюсь, а потім розумію — звикли. Щодня ходити доводиться.
Рушаємо в дорогу. Пройшли з кілометр, Діанка починає прощатися.
— Мені не по дорозі, на Ситне йду. Туди десь кілометрів чотири.

— І не страшно самій?

— Зараз видно, потроху дійду. А вранці нас автобус підвозить, що у психбольницю іде. (Психбольниця — це Орлівський психоневрологічний інтернат, що в Новгород-Сіверському районі).
— А нас вранці тато на автобусі підвозить, як дома. Але це нечасто буває. І Сашка забираємо, — хвалиться Ярослав.
Діти розповіли, що їх у сім'ї семеро. Найменшому — два місяці. Мама вдома. А тато торгувати їздить. У нього вантажний мікроавтобус.
Вийшли за село.

— Далеко ще? — допитуюсь я.

— До кирпичного заводу дійдемо, то півдороги, — каже Сашко.

— Це ж о котрій вставати доводиться, щоб у школу йти?

— Я о шостій піднімаюся, — першим говорить Колосок. — Доки мама мені їсти готує, я годую кролів. У нас їх троє залишилось і двоє котів, і собачка.
— А у нас і корова, і кролі, і свині, — і собі хваляться Полегеньки.
У Чернігові, коли виїздили, йшов сніг з дощем, під ногами хлюпало, аж бридко. Тут же невеликий морозець, вітру немає. Тихо та спокійно. А коли дощ? Чи заметіль? Чи сніг тане? Як іти?
— Якщо сніг, заметіль — одягатися треба тепліше. Якщо дощ, гумові чоботи є. Восени та навесні велосипедами ганяємо. Бувало, що впадеш у воду. Додому вертаєшся.
—А ось і завод, — радісно кричить Сашко.— А там, дивіться, труба. Під неї можна підлізти і зірки дивитися.

— Які зірки? День же надворі, — дивуюся.

— Це зараз день. А вчора я йшов, то було вже темно.
Підходимо до села. Справа — кладовище. У мене аж мурашки по шкірі. Як діти тут ходять і не бояться?
Хата Полегеньків — четверта від початку. Діток зустрічає татко Микола. Майже навпроти живе вчителька початкових класів із Козилівської школи Світлана Солохненко. Працює там 14 років. Теж ходить пішки.
— Це сьогодні ще дорога така собі, — говорить Світлана Петрівна.
— А як дощ чи снігу намете, ні пройти, ні проїхати. Дороги ж ніхто не чистить. Доки доберешся, ноги мокрі. Он Сашко півзими у бурочках проходив. Бо чоботи такі, що промокають.
У діток і справді ноги мокруваті.

— Не хворіють?

— Вони у мене загартовані. Щодня стільки бігать.

2. Повз кладовище, ліс, зруйнований колгосп

Прощаюся з Полегеньками. Далі йдемо вдвох із Сашком, на Тихонівське. Ноги вже гудуть, замерзли.

— Далеко ще?

— Зараз дійдемо до колгоспу, там з горбочка на горбочок, з горбочка на горбочок. А там вже ліс і моя хата.
Ферма наша зруйнована. Я тут найбільше боюсь. Мені здається, що там, у пустих сараях, привиди.
Вчора вирішив на лижах сходити. Думав швидко. А воно ні. Додому повертався близько шостої. Темно вже. То боявся дуже.
А тут у нас молоді сосни насадили. Буде ліс. Раніше льон ріс, — проводить екскурсію Сашко.

На плечах у хлопчика величезний портфель. Пробую зважити — кілограмів три-чотири. Він носить усі книжки, бо живе далеко, ні з ким мінятися. Невже не можна залишати все те добро у школі, як показують в американському кіно? Вранці взяв книжки, ввечері поклав у шафку... Зошитів у Сашка теж цілий стос. В руках — сумка. Мама загадала купити хліб і солодощі малечі. Помічник.

Коли дійшли до хати, на годиннику була шістнадцята, починало темніти.
У дворі бігало ще двоє — сестричка та братик. З двома відрами вийшла мама.
— У нас ніколи автобуса не було. І ми, і наші бабусі так ходили, — жаліється Наталія Колосок. — Думали, що хоч дітям нашим краще буде.
Приходить пізно, треба ж і поїсти, і уроки повчити, і погуляти хочеться. Натомиться задень. Встає о шостій. Як так малечі? Невже не можна автобуса виділити? І ми, і вчителька початкових класів Наталя Іллівна вже всі пороги оббили. Кажуть, як дамо автобус, то закриємо початкову школу.

3. І вовки бігають

— У нас навчається 20 діток з інших сіл, — говорить заступник директора з навчально-виховної роботи Козилівської школи Любов Мехед. — На той рік ще прийдуть з початкової з Бобрика. Та й село у нас розтяглось на багато кілометрів. Школа стоїть якраз посередині. То багатьом і з Козилівки добрих чотири кілометри до школи бігати. А що вже казати про бобриківських?
Буває, що і не доходять до школи. У нас тут ліс, то і вовки дорогу перебігали. А то ще замете — ні пройти, ні проїхати.

— Чому ж автобус не виділяють?

—Два роки ми були вже другі на черзі після Сядрина. Вони автобус отримали. Потім на район виділили ще один. Думали, він наш буде. Але і цей не дістався.
Говорять, що автобус дадуть тільки під закриття початкової школи у Бобрику. Але там діток теж немало. Зараз 7 ходить і на той рік ще 5.

50 автобусів не вистачає дітям області

Таку приблизну цифру назвав начальник відділу соціального розвитку та постачання центру матеріально-технічного та інформаційного забезпечення освітніх закладів (комунальний заклад обласної ради) Валерій Кравець.
— Наша область одна з перших у країні розпочала програму «Шкільний автобус», — говорить Валерій Петрович. — Ще у 2001 році вступила в дію програма облдержадміністрації по організації підвозу учнів сільської місцевості до місць навчання в Чернігівській області. Область велика за територією, багато віддалених сіл.

А потім у 2003 році після прийняття міністерської програми «Шкільний автобус» обласна програма була продовжена. Діятиме до 2010 року.
Тендерний комітет центру матеріально-технічного та інформаційного забезпечення освітніх закладів проводить тендер на придбання автобусів. Переважно ми купуємо автобуси марки ПАЗ-3205 на 24 місця.
Автобуси купувались за кошти державного та обласного бюджетів. Скільки уже придбано, дивись у таблиці.

У 2008-ому чотири автобуси вперше були куплені за кошти районних бюджетів. По одному у Прилуцькому та Семенівському районах та два — в Ічнянському.

У 2009 році ми хочемо закупити ще 8 автобусів. На це планується виділити 800 тисяч гривень.

Марина ЗАБІЯН, щотижневик „Вісник Ч”, №4/1184

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: