Рік тому не поділили корову, тепер воюють за батрака?

Майже шість років 27-річний Ярослав Михейчик блукає селами Щорського та Менського районів. Селився по лісах, у сараях, на горищах покинутих хат. Останні три роки живе в Рогізках Щорського району. Спочатку прибився до родини Лариси та Олексія Житників. Літо пропрацював у них. Потім Ярослава «перехопила» родина Юрія та Анни Мойсіяшів. Виділили хлопцю батьківську хату. Там він живе і досі. Допомагає Мойсіяшам по господарству і в обробітку землі. Гроші за це не отримує. Зате має дах над головою, одяг і харчі.


Ярослав Михейчик

«Ярослав у дармовій робочій силі»

Як з’явився у Рогізках, Ярослав Михейчик про себе розказав, що виховувався у Городнянській школі-інтернаті. Потім жив у Чернігові, у баби з дідом. Чого виїхав з обласного центру, не зізнався.

— Зараз Ярослав у дармовій робочій силі, у депутата сільської ради Юрія Мойсіяша, — зітхає 49-річна Лариса Житник. — Раніше Ярослав був по сусідніх селах, у Луговому, кажуть, у Ленінівці сусіднього Менського району. Ходив по всіх дворах. Просив їсти. Робив по людях за горілку. Ми забрали його до себе. Помагав нам сіно заготовляти.

— Не побоялися до себе пустити?
— У Луговому є батьківська хата мого чоловіка, — продовжує Лариса Леонідівна. — Олексій Олексійович туди їздив. Ярослав же по-сусідству працював на дачі в одного чоловіка з Чернігова. Олексій бачив Ярика. Не боявся — хлопець не агресивний.

При нашому дворі він не пив. У нас була альтанка, обвита виноградом. Усередині— диван. Ярослав там і спав. Літо ж! Годували ми його. їсти наварю, віднесу в альтанку — бери, що хочеш.

Домовилися з родичем Михайлом Бодяком, щоб той узяв Ярослава до себе на роботу. Ярик походив на картоплю, тисячі три грошей заробив. Мій чоловік повіз його на базар. Купили речі, не те, що з секонду, а нові. Така курточка хороша була! А він її ні разу не одягнув. Усе пропив.

— Якщо у вас Ярославу було краще, чого він пішов?

— А це в нього треба питати. Робота йому була у Бодяка. Казали: «Не будеш пити — тобі на кожен день робота є. На цілий рік». У Мойсіяша ж хлопця тримають з метою вигоди. Дармова робоча сила. Ярослав не хоче вже туди йти. Він робить ні за що. Але нема де дітися.

У селі безвладдя. Запитайте ви в нього: хлопче, хто ти і що ти? Може, ти який терорист? Що ти робиш на території цього села?

І до цього в селі були приблуди. Мати з трьома дітьми.

Прийшли до одного самотнього. Потім він помер, слідом — ця мати. А сини лишилися. І чим це все закінчилося? Усі по тюрмах. Один розбійний напад скоїв. Одів маску і прийшов бабу душити в Рогізках.

Зараз ми провели своє розслідування по Ярославу. Виявилося, що там страшна чєловєческа картина. Його батько тільки з в’язниці прийшов. Десять років відсидів за убивство. Він з осені шукає свідоцтво про смерть Ярослава. Як сусідам у Чернігові повідомили, що Ярик живий, казали: лучче б він здох.

— Може, ви не за справедливість, а за робочу силу боретеся?

— Не треба нам він зовсім. У нас знаєте, скільки в селі робочої сили! Невідомо, чого від Ярослава чекати.

«Краще буде, якщо він піде кудись замерзати?»

32-річний Юрій Мойсіяш запевняє, що не тримає Ярослава Михейчика. Скарги Лариси Житник пов’язує не з піклуванням про безхатька, а з... коровою.

— Людина відмовилася продавати корову Ларисі, сторгувала мені. Житник потім розказувала, що ми напоїли людину і видурили корову. І почалося! І лісом я
торгую, і теє, і сеє. Це вже рік вона мене мучить. Пише на мене кругом. І я писав заяву в міліцію про погрози.

У мене є десять гектарів землі, — продовжує. — З них сім гектарів 20 соток — паї моїх батьків, які я успадкував, плюс городи батьків, мої, старих людей, які мені дозволяють цю землю обробляти. Маю трактор, старенький комбайн. Рощу картоплю.

— Ярик розказував, як опинився в Рогізках?

— Тікав з Чернігова. У Луговому працював на свинофермі. Там його били. Потім він тинявся рік по селу. Помагав людям. У Чернігів не хоче, боїться. Усієї правди про себе не розказує.

— Самогоном торгуєте?

— Як у будь-якої нормальної людини в селі, у мене є самогон. Жену для себе. Але не торгую. Хай докаже. У сезонні роботи наймаю людей. Вечеряти треба. І пляшку на стіл ставлю. Так треба. Гроші грошима, а людей нагодуй і постав самогон.

Ярослава я не примушую працювати. Пораємося нарівні. Я йому надав батьківську хату. У Лариси хлопець жив надворі, під виноградом. Разом із собакою Шариком. І в дощ. Тоді казав нам: «Бывало, промокало немного». Працював з ранку і до пізнього вечора.

Я забезпечую його продуктами, одягом. Раніше їв у нас дома. Поки зима, він харчується у себе. Грошей йому на руки ні копійки не даю. Бо зап’є. Пропонував зробити паспорт. Не хоче. Каже: «Мене зразочку заберуть в АТО і шльопнуть».

Дружина Юрія Анна чоловіка підтримує:

— Що ми кому погане робимо? Якось виживаємо, ростимо двох дітей. Краще буде, якщо ми Ярослава виженемо і він піде кудись замерзати?

— Коли він запиває, шукає собі подібну компанію. А потім повертається, — додає Юрій.

«Обіцяла мені документи зробити. І навіть закордонний паспорт»

Ярослав Михейчик — високий чорнявий молодий чоловік. Говорить російською. Небагатослівний. Про чернігівське минуле згадувати не хоче. Дещо з’ясували самі, заглянувши до дружньої «Віснику» газети «Весть» — влітку 2009 року пропала безвісти бабуся Ярослава Ніна. Як у воду канула. З того часу він у мандрах.

— Як потрапили до Лариси Житник?

— Запропонувала працювати у неї, я погодився, — каже. — У неї був місяців чотири. Вона мені нічого не платила. Купила туфлі в секонді. Одяг я купував за свої гроші, котрі заробив на перебиранні картоплі. Спав на дивані надворі. Літо було. Вона обіцяла мені документи зробити. І навіть закордонний паспорт. Так і не дочекався. Потім роботу запропонував Юра. Ще минулою весною. І я погодився. У нього мені краще.

Ярик не заперечує, що гроші йому родина Мойсіяшів не платить. Та його влаштовує таке життя — працювати за дах над головою і харчі. До Лариси Житник повертатися не хоче.

«Будуть скарги, я звернуся до дільничного – ми його виселимо»

— У вас батраки, раби є? — запитали в сільраді.

— Нема, наче, — зітхає сільський голова Тамара Семенок.

Тамара Григорівна головує тільки три місяці. Каже, що від ситуації навколо Ярослава вже стомилися.

— Юрій Мойсіяш — хазяїн, трудяга. Ніколи до нього претензій не було. З дружиною обробляють землю. Не п’є. Обрали депутатом.

Лариса Житник трудиться. Тримають з чоловіком господарство. З односельчанами стосунки в неї бувають усякі. Останній конфлікт був з молочником. За жир, той ніби поганий їй ставив. Потім перестав брати її молоко зовсім.

Лариса Леонідівна пише: рабство. 6 такі люди, у яких нема засобів для існування, так вони пристають до когось і помагають їм. Я думаю, краще хай помагає, чим краде. Жодного разу не чула, щоб Ярослав щось поцупив. Дільничний ним займався. Але нічого на хлопця не знайшов. А що запиває — так не він один. У нас тут такі запивають, що й батьківських прав позбавляємо.

Є у нас Сергій Хрипченко, наш житель, також без паспорта скільки років живе. Був у нього червоний паспорт (радянський. — Авт.), загубив.

Раніше також у Рогізках безхатько з Чернігова жив
у покинутій хаті. Як помер, його поховала сільрада. А що робити?

Будуть скарги на Ярослава, я звернуся до дільничного — ми його виселимо.

* * *

За словами сільського голови, батраків у Рогізках нема. Однак часто подібні «не батраки» потім стають героями публікацій «Вісника», особливо рубрики «Кримінал».

Рабів та наймитів у селі нема. А війна за них — є. Якщо вже така справа, то нехай батрак сам обирає собі господаря, на якого йому краще працювати. Хоч наймит і без паспорта — та людина ж вільна, на ланцюгу тримати його не можна. А такому чоловіку, як Ярослав, для щастя багато не треба: що їсти і де жити. Час від часу — випити.

Вікторія Товстоног, Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №4 (1551)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: