Чайки, яким не судилося літати, теж бувають щасливими…

 ...Тетянка з’явилася на світ семимісячною. І під час своїх народин отримала травму (“Очевидно, лікарі пошкодили хребет, коли вперше ляснули мене по спині. Вони приховали це від моєї мами. А тоді, коли рідні похопились, було вже пізно. Така собі лікарська помилка, яка позначилася на моєму подальшому житті...”).

Зараз Тетяна і Максим Чайки разом з донькою-третьокласницею мешкають у затишній прилуцькій квартирі по вулиці Вокзальній. 38-річна Тетяна пересувається по оселі, спираючись на два металеві ціпки. А молодший на два роки від неї Максим – тримаючись за стіни (у чоловіка не розгинаються ноги у колінах, і внаслідок недуги викривлений хребет).
Господиня любить співати, а глава сім’ї – грати у шахмати. Зі своїм достойним суперником – комп’ютером. Ще Максим може годинами мандрувати нетрями Інтернету, вишукуючи цікаву інформацію та друзів. До речі, у героя розповіді “віртуальні” друзі є навіть за кордоном – в Іспанії, Німеччині тощо. З ними чоловік переписується щодня.
Інколи Чайок провідує Танина мама, яка живе у Стасівщині. Таке, правда, буває нечасто.

- Мама вже у віці. А транспортне сполучення зі Стасівщиною неважне. То, самі розумієте, шістнадцять кілометрів для неї – проблема. Часто не наїздиться. Моя найстарша сестра живе у Чувашії, то бачимось із нею нечасто. Наймолодшому братові – чотирнадцять років, він регулярно заїжджає до нас у гості. Ще одного брата поховали, - пояснює пані Тетяна (жінка вона балакуча, спілкувалася зі мною залюбки...). – А Максимова рідня нас відцуралася. Свекруха колись жила на Харківщині, тепер – десь у Росії. Де саме, вона нам не повідомила. І Максимів брат – теж. Дива тут нема: навіщо їм інваліди?
...Вони познайомилися у Дніпропетровську, під час навчання у спеціалізованій школі для дітей-інвалідів (“програмовий матеріал у цій школі такий же, як і у звичайній. Різниця між навчальними закладами полягала тільки в тому, що, крім традиційних уроків, на нас щоденно очікували медичні процедури...”). Проте, зрозуміли, що мусять поєднати свої долі, значно пізніше – у інтернаті для інвалідів.
Зрозуміли на якомусь підсвідомому рівні – без банальних любовних зізнань, квітів і подарунків.І в інтернаті народилась ще одна родина. Чайок...
Близько року тому Чайки оселилися у Прилуках. Перед тим жили у Дніпропетровську, у купленій спонсорами квартирі.  А зірвалися з насидженого місця лише після того, як зрозуміли: дніпропетровська екологія шкідливо впливає на здоров’я донечки  Алінки.

- Коли ми сюди переїхали, Аліночка перестала хворіти. А взагалі-то, вона у нас – відносно здорова дитина, без вроджених недуг та фізичних вад, - розповідає Тетяна, а Максим, під’їхавши на кріслі “з коліщатами”, у знак згоди киває головою: розмовляти йому складно. Замість слів у чоловіка, попри всі зусилля, виходять нечленороздільні звуки.
Зробити ремонт у квартирі Чайкам допомагали мама, знайомі. Обклеїли шпалерами стіни, лінолеум прослали на підлогу...
Тепер же пані Тетяна, як істинна хранителька домашнього вогнища, стежить за порядком в оселі. І, треба сказати, вельми успішно (“Витираю пил, як правило, я. Інколи мию підлогу. Але хвороба заважає робити цю справу ретельно. Тож роблять генеральне прибирання чужі люди...”).

-  У Дніпропетровську нам намагалися створити всі умови, сприяти тому, аби нам було зручно. У Прилуках із цим трохи складніше. Ось чому: велорикша і важільний візок – наші другі кінцівки. Ми з чоловіком без них – нікуди. До речі, велорикшу (на той час вона коштувала триста доларів) нам купили небайдужі жителі Дніпропетровська, які із газетних публікацій дізналися про нашу сім’ю... Сховати наші “транспортні засоби” нікуди. Ми домовилися із директором одного з приватних підприємств, то поки що і рикшу, і візок ставимо на території цього підприємства. Міська рада нам виділила земельну ділянку для невеличкого гаража. Ділянка є, а матеріалу, з якого можна облаштувати... ні-ні, не гараж, а бодай невеличку будочку, немає. І не знаємо, де його взяти. Адже живемо скромно, на мою та Максимову пенсії. 
І все ж  героїня цих рядків сподівається, що у Прилуках теж знайдуться добрі (і не скупі!) люди, які чи то профінансують спорудження конструкції, чи ви-ділять якийсь шматок металу із власного господарства.
- У вас багато друзів? – поцікавилася у Тетяни.

- На жаль, поки що ні. Тільки двоє – Люда Собор та Ігор Оводюк.
- Про що мрієте?
- Коли ми жили у Дніпропетровську, наші тамтешні друзі на Новий рік принесли нам караоке. Ми тоді з Аліночкою наспівалися вволю (я ж взагалі співати люблю...)... Хотілося, аби з’явилася можливість купити й собі такий же музикальний центр із караоке. Але розуміємо, що це – не-ре-аль-но... У доньки є творчі здібності, тож думаю, що вона змогла б за допомогою караоке їх розвинути. Можливо, це якоюсь мірою вплинуло б і на її профе-сійний вибір...  Хочеться, аби наша дитина була щасливою.

- Яка риса характеру допомагає вам із Максимом жити в умовах інвалідності?
- Оптимізм. Крім того, ми навчилися не звертати увагу на багато речей. Приміром, на людську заздрість. Ви уявляєте, нам із нашими хворобами ще й заздрять... Дехто стверджує, мовляв, живемо у розкоші, квартира є. А що вони хотіли, щоб ми  бомжували на інвалідних візках? І, знаєте, найбільше багатство – здоров’я. Нас же доля позбавила цієї розкоші.
- Чи не подумували про друге дитя?
- Ми вже не в тому віці. Та й статки не дозволяють. Якби були заможними, може  б,  і зважилися на другу дитину.

Джерлео: Ольга Іванченко, «Прилуччина»
 

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: