Ікона врятувала людей від пожежі

Ікона врятувала людей від пожежі

21 серпня ми уже  писали про лихо, яке спіткало жителів Косачівки Козелецького району. 16 серпня село горіло. Пожежа перекинулася з лісу, з боку військового полігону «Десна». Косачівка стоїть впритул до лісу. Серед білого дня згоріло 19 хат. Десять із них нежилі. Непрацюючий магазин. Постраждало не менше ЗО дворів. У кого сарай, у кого сіно згоріло, худоба, птиця. Надихавшись диму і гару, помер 29-річний Олександр Дудко. Страшна спека, сильні пориви вітру. Очевидці розповідають, що язики полум'я накривали, мов хвилями, хату за хатою. Дерев'яні будинки, деякі обкладені цеглою, спалахували, мов смолоскипи. Вогонь йшов від початку села. Дві старенькі бабці з іконою «Неопалима купина» вийшли назустріч вогню, і вітер повернув у зворотний бік. Пекло відступило.

 85-річний Степан Майстренко з іконою Миколая Угодника, з молитвами обійшов свою хату тричі, і вона вціліла, хоча навкруг все вигоріло. В тому числі і сарай діда Степана. Про це розповіли мені жителі Косачівки.

 1. Бог Степана врятував — він у нього заслужив

 Так, без найменшої іронії, кажуть односельці про діда Степана. Не вірите, поспілкуйтесь. Дідок у віці, дещо може забути, проте про Бога може розповідати година ми. І я попрямувала до господи Майстренків. Справді навколо обпалені хати, а їхня ціпа. Того дня, як завітала  до них, був Головосік. Степан Макарович якраз лущив квасолю у веранді, а його дружина Єлизавета Юхимівна   клопотала по господарству.

 — Це правда, Макаровичу, що хату молитвами врятували? — питаю.

 —А як же, без Бога ні до порога, —відповідає дід.

— Читав і «Отче наш», і «Чесному хресту», й інші молитви. А тричі обходив тому, що Бог у нас у трьох лицях: Отець, Син і Святий Дух. Сили воду носити, щоб гасити, в мене не було, то баба робила. Віра спасла від огняної напасті. Не зря ж я їй усе життя віддав. За неї й постраждав.

 
2. Дали десять, відсидів вісім

— Я з дитинства вірувати в Бога приучений, — каже Степан Макарович. — Батько мій в охороні царя Миколи II служив. Вийшов у відставку, повернувся у Старий Глибів (на місці цього села зараз Київське водосховище. – Авт). Одружився, народилося троє синів. Революція, колективізація. Жили ми заможно, хоча особливими ба­гатіями не були. Та стали нас у кол­госп зганяти. Батько відмовився. Тоді нас розкуркулили. Забрали у машину і вивезли синів і батька. Мати хворіла, її залишили. На пере­силці батько помер, згинув і один з братів. Мені було 12, і брат малий Зжалилися, відпустили. Та в кол­госп ми все одно не пішли. Нас нази­вали одноосібниками. Землю відрізали по саму хату.

 

Церкви побуряли. Як я міг до таких безбожників пристати?

Коли почалася війна, мені було 17. В армію не взяли — не надьожний. Коли прийшли німці, стали за­бирати у поліцаї— відмовився. Я віруючий, а не душогуб. Тоді мене з братом Арсеном та іншою молоддю угнали в Німеччину. Працював на заводі при концтаборі. То був Бухенвальд. Військовополонених трима­ли окремо.

 
Працювали по 20 годин, їли лише баланду з турнепсу. Крематорій димів безперестанку. Серед двору лежала гора обстриженого людсько­го волосся. В'язнів було стільки, що не встигали ставити номери. Тільки нашивки на одязі спереду і ззаду, щоб міг поцілить охоронець.

 
Пробули там з братом трохи більше місяця і вирішили тікати. За втечу розстрілювали. Одна була надія, на Бога. Щоб протиснутися під колючим дротом і собака не вийшов на слід, ми розляглися до гола. І поповзли попід колючкою. Постріли вслід. Брат залишився під дротом, я поповз по канаві. Далі біг лісом усю ніч. З опудал, які стояли на німецьких полях, знімав одяг. Знайшов клаптик паперу і щодня надривав трішки. Так раху­вав дні. Харчувався тим, що росло на полях: буряк, морква. Ночував у лісі у звіриних лігвах. Ні вовки, ні інші звірі мене не чіпали. Через Польщу добрався до України. На 105 добу дістався рідного села. Прийшов якраз на Покрову. За кілька днів за мною прийшли совєти. І засудили на 10 років по 54 статті.

 Йшов 1943 рік. Заслали. Де я тільки не був: у Смертній долині і в Заполяр'ї. Після війни віруючих ба­гато сиділо. Я молив Бога, тільки б лишитися живим. На кінець строку відправили ув'язнених будувати міст через річку Кас. Там, на «бику», моє прізвище зосталося.

 Через 8 років відсидки мене ви­пустили, бо денну норму перевико­нував утричі. Одружився. Прожили десь рік, дружина Уляна померла під час пологів разом з дитиною. Вдруге одружився. Народилося три донь­ки: Марта, Марія та Євдокія. Через 13 років дружина померла, зали­шився вдівцем з трьома дітьми. В колгосп не йшов, ходив на прощу в Київ у Лавру, молився Богу. Жили з того, що заробляв по людях. Я по будівництву будь-яку роботу вмію; і плотницьку, і мулярську, і печі класти.

 3. Більше 50 років без паспорта

 А в 1969 році взяв за дружину Єлизавету, молодшу на 17 годів. Вона теж одноосібник, людську худобу пасла. Роботяща, гарна, віруюча.

 — Ви з нею вінчалися?
— Де? Церкви не було й близь­ко.  Ото матері нас благословили. Ми навіть не розписувалися, які до­кументи були, у війну погоріли. Єлизавета Юхимівна народилася через два місяці після початку війни. А брати паспорти у власті, яка хулила Бога, не хотіли. Отак уже більше 50 років живемо без пас­портів. Дітей четверо народили.

 —Аякже вам без паспортів дітей позаписували? Як у пологовому бу­динку Єлизавета Юхимівна була?
— Та я їх усіх чотирьох вдома народила. — каже жінка. — Їх без паспорта на батька позаписували. Хоча довго власті лякали, що і дітей в нас відберуть, і материнства поз­бавлять. А ми молились і мовчали.

 4, Дільничний повірив у Бога

 — Бо тоді таке гонєніє на нас було, — продовжує Єлизавета Юхимівна, — і витирає сльозу. — До нас з усієї України странники йшли, монахині, які слово Боже проповідували. Симклета, Опанас, Сергій, інші. Ми їм притулок на ніч давали, ділилися їжею, чим могли. У самих семеро дітей, поза колгос­пом, городу свого клаптик, те, що у дворі. Добрі люди хату нам подарували. І той, хто жалів нас, давав свій шматок городу обробляти, з того і жили.

 
Так Степана Макаровича у 70-і роки голова сільради обзивав п'яницею, злодієм, дебоширом. І міліцію натравлював. Хоча який мій чоловік п'яниця, він хіба що у великі свята кілька краплин випивав. Красти зроду не крав. Люди, яким він печі, груби і хати будував, йому і гроші, і будматеріали, і продукти да­вали. Та хіба совєтська власть могла з цим змиритися! Чатували, щоб забрати його в тюрму. То він дома і не стикався, все по людях, по заробітках. Одного разу дільничний Годлевський ніч у засідці просидів, вранці стукає в хату: «Де чоловік?» Відчинила. Немає, кажу, тільки ось странники відпочивають. А їх аж четверо лежить у веранді. Подивився міліціонер, побалакав з ними і більше до нас не приходив. Згодом дізналася: він звільнився з міліції і увірував у Бога.

 5. Не треба пенсії від богохульників

 Майстренки живуть не вінчані, а всі семеро їхніх дітей повінчалися. Не відчувають незручностей і без пас­портів. І навіть пенсій не отримують.

—  Хоча, якби я захотів, пенсія була б велика, адже я побував у концтаборі, — розмірковує вголос Макарович, — Та хоча навіщо вона нам від богохульників? І ми в своє­му міркуванні не одинокі. На сьо­годні пенсію у Косачівці не отри­муємо не тільки ми, а й ще шестеро християн: Марина Жерибор, Лукера Скопець, Уляна Артюх, Арина Протченко та Уляна Давидова. Кожен живе з того, що бог пошле.

 Того дня на веранді у Майст­ренків побачила і кавуни,і банани, й іншу смакоту.

 — Де гроші берете, щоб усе це купувати? — спитала.

— Вирощене на городах продає­мо, діти допомагають. Вони у нас роботящі. Хазяйство є: кури, коби­ла, порося. Свати, було, казали: «Да­вайте позаботимся, щоб пенсію вам платили». Ми ж махнули рукою. Не хлібом єдиним живе людина.

 


 Будинок у Майстренків просторий: дві кімнати — суцільний іконостас. Стіни завішані іконами, столи уставлені. Є дуже старовинні, є прості. Що у спадок дісталося, що люди Божі подарували. Що з Києво-Печерської лаври передали, каже бабця Лизавета. Я нарахувала більше сотні ікон. Найбільше вразила мене церковна книга, якій щонайменше років 150, розміром із сидін­ня стільця. Там і молитви, і святе письмо. Дід Степан чи не весь Псалтир на­пам'ять знає. Тільки ось все частіше став багато чого забувати — роки.

 7.  Гроби чекають тридцять років

 .Кілька років тому у селі з'явила­ся церква. Та Степан Макарович не захотів бути церковним старостою. Старий уже, мовляв. Он уже гроби готові, його і дружину чекають. Зро­бив своїми руками 30 літ тому. По­дарував у храм ікони. Одну з них встановили на хресті, обабіч цент­ральної дороги. Коли горіло село, тільки рамка на ній обвуглилася, та хрест, на якому висить, почорнів. Ікона уціліла. Хто тепер скаже, що немає над нами сили вищої?

 Кожного релігійного свята Майст­ренки йдуть до церкви. Стоять усю службу. Хоча вже літа. З ними ще декілька стареньких. Це ті, хто у радянські часи збирався у них вдома (замість храму), щоб почути слово Боже.

 Майстренки не фанатики. Бо як інакше пояснити, що іноді дивляться телевізор, читають газети. Просто Божі люди, яких, на жаль, залишилося так мало.

 Коли від'їздили від їхнього дво­ру, Степан Макарович перехрестив нас і сказав: „Носіть хрестики, не стидайтеся. Бо коли ви з хрестом, вам нічого боятися”.


Валентина  Тимошко (щотижневик ”Вісник Ч”, №39)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: