Ольгу Ковальчук застрелила суперниця?

Два тижні чернігівські і новгород-сіверські міліціонери працюють в Об'єдному Новгород-Сіверського району. Деякі з них навіть ночують у селі. Шукають убивць(ю) 48-річної Ольги Ковальчук. Вона працювала прибиральницею у клубі. Приїхала на роботу третього квітня близько десятої ранку і була застрелена. Одна куля поцілила в живіт. Другий постріл (контрольний) прийшовся у голову. Стріляли з мисливської рушниці чи обріза. Правоохоронці вже опитали всіх: психічнохворих, раніше судимих, мисливців, наркоманів, близьких і рідних загиблої не тільки в Об'єднаному, а й у навколишніх селах. Усіх перевірили на поліграфі («детекторі брехні»).

«А вона лежить у калюжі крові»

— Люди без потреби на вулицю не виходять, бояться, — каже 42-річний Іван Ковбаса. Його дружина Зоя працювала завклубом. Саме вона першою побачила вбиту.
— Того дня, як усе сталося, я був на роботі за десятки кілометрів звідси, у Борзнянському районі. Незважаючи на це, мене перевіряли на детекторі. Перевіряючий питав: «Чи маєте відношення до вбивства? Знаєте вбивцю?» І таке інше. Мені не грубили, морально не тисли. Проте психологічна атмосфера була тяжкою. Важко таке переносити, навіть якщо не винуватий.
— І мене перевіряли, хоча я вже не раз розповідала все у деталях. Після кожної згадки переживаю побачене. Воно в мене перед очима. Перші кілька днів зовсім не спала, — говорить 38-річна Зоя Ковбаса. — Сім з половиною років пропрацювала завклубом. Нині написала заяву про звільнення. Хоча в селі роботи не знайти. Не можу я туди ходити, нерви не витримують.

З Ольгою Федорівною я працювала два роки. Раніше була інша прибиральниця, з Ушівки. Та прийшов новий голова сільради і взяв на роботу Олю. За два роки голова звільнився. Ольга так і залишилася працювати, на 0,25 ставки. Прибирала тричі на тиждень: у вівторок, четвер, за необхідності — в суботу. Чоловік її воду підвозив. Зазвичай ми приходили на десяту ранку. Живу в Об'єднаному. Вона — зі Студинки. Того дня був четвер, — продовжує Зоя Іванівна. — Під'їжджаю, велосипед Олин під парканом стоїть. Двері причинені, ключ у замку. Може, в туалет пішла, подумала я. Хоча зазвичай, коли вона першою приходила, то без мене не заходила, розмовляла надворі по мобільному. Я зробила два кроки у зал і побачила її ноги. Перша думка — їй стало погано, упала. Я двічі погукала: «Оля, Оля». І зробила ще крок. А вона лежить у калюжі крові. Голова роздроблена. І кров, кров, не така світленька, як з носа йде, а насичена. Друга думка — хтось бив по голові. Від побаченого стало страшно. Прожогом вискочила з клубу, на велосипед і в сільраду. Не проїхала — пролетіла за кілька хвилин. Коли забігла в сільраду, єдине, що запам'ятала, на великому настінному годиннику було без двох хвилин десята. З сільради викликали медиків і міліцію.

«Обидві кулі пройшли навиліт»

Уже коли міліція приїхала, з'ясувалося, що Олю застрелили. Обидві кулі пройшли навиліт і застрягли у підлозі. За п'ять хвилин до смерті її ще бачили.

— Зоє Іванівно, вороги у Ольги були?
— Ніколи не чула. Вона була золота мама і бабуся. Чоловік, син, .онук років трьох-чотирьох. Завжди весела, привітна. Зріст 154 сантиметри. Обличчя приємне. Любила ходити у спідницях по коліна.

— Можливо, вбивця заховався і ніч чекав у клубі?
— Не знаю. Будівля двоповерхова. На другому поверсі колись була школа. Вхід з другого поверху забитий. Найближчі до клубу хати нежилі.

— Кажуть, незадовго до смерті Оля говорила, що їй страшно?
— Мені такого не казала. Ми обговорювали домашні клопоти. Востаннє вона розказувала, що 14 квітня збирається садити картоплю. Індиків більше держати не буде. Заведе бройлерів. Особистим не ділилася. Ми ж не були подругами. її подруга Люба Батуренко. Вона бачила її о пів на десяту в день смерті. Оля їхала на роботу повз її двір.

Була людина і немає. За що? Це ж не грабіж. Мобільний не забрали, гаманець теж. Як був у сумці, що лежала в корзинці на велосипеді, так і залишився. Який мотив, щоб отак жорстоко?
Не можу забути згусток мозку і ще багато маленьких шматочків біля голови. Мене на детекторі перевіряли. Усілякі запитання були. У тому числі: «Чи причетна до вбивства?» Я дуже переживала. У кінці перевіряючий підсумував: «Могу сказать, что вы не убийца».

Любов Батуренко готувалася до поминок по Олі, дев'яти днів.
— Я бачила, як вона йшла на роботу. Я троюрідна сестра її чоловіка. Про особисте ми не розмовляли. Оля скритною була. (В Об'єднаному кажуть, що Ольга і Люба були близькими подругами і знали секрети одна одної).

Хтось її чекав

У селі бачили, як незадовго до смерті Ольга проїздила повз сільраду. Мешканці іншого кінця села теж її зустріли.
— Ми з Галею Власенко йшли в магазин, — розповідає 69-річна Катерина Овсієнко. — Біля клубу нікого не було. Зустріли Олю, їхала велосипедом. Привіталася, усміхнулася. Прийшли у магазин, а там продавець Антоніна Воропай кричить, що в Олі кров ротом і носом. Чоловік листоноші Микола Овсієнко: «Якась падлюка її зарубала». Тоді ж іще ніхто не знав, що вона застрелена. Певно, на неї там хтось уже чекав. Приїхав її чоловік. Микола того дня був на роботі у лісі. Медики казали йому не заходити. Та він пішов у клуб. Вийшов блідий. Ротом повітря хапає, наче задихається. Відійшов від людей. Видно було, плаче. Коля .хороший мужик. Не випиває, хазяїн. Не скандальний, матюків від нього не чула. З дитинства його знаю. Я в колгоспі касиром працювала, його мати — секретарем у голови. І зараз, хоч я і давно на пенсії, їде машиною повз двір, вітається.
Олю він шанував, і свекруха теж, — говорить Катерина Іллівна.


Той самий клуб

Покійний Володя Заріцький звав її до себе

Поховали Ольгу Ковальчук на батьківщині в Ушівці, поряд з матір'ю. Горюють за нею тітка 84-річна Катерина Воропай, материна сестра, і 80-річна Любов Хандрика, — батькова.
— Мати Олина померла, ще як вона школяркою була. Я її виростила, заміж віддала. Чоловік золотий попався. Вона мене на світі держала, а тепер що? У них і трактор, і машини. Мені і ліки привезуть, і в гості звозять, і до лікарні, і город посадять, — плаче Катерина Григорівна.
— Вона ж мені і тітці до Пасхи хати повибілювала. На Теплого Олексія (за чотири дні до смерті. — Авт.) приїхала могилки поприбирала. Треба раніше, бо підуть городи, ми ж гектар картоплі садити плануємо, говорила. Вона загрібає, а я сиджу і питаю: «Олю, де ти мене положиш?» Я ж надіялася, що вона мене поховає. Бо останнім часом до мене у сні стали мертві родичі приходити, мати й інші.

— І я на племінницю надіялась. Дітей не маю, — долучається Любов Андріївна. — Все їй казала: «Кидай роботу, що ті 300 гривень? Будеш моїм опікуном». А вона: «Стаж треба». Незадовго до смерті Оля мені і каже: «Сниться мені Володя Заріцький, до себе зове». (Нагадаю, 40-річний Володимир Заріцький загинув 5 жовтня минулого року о пів на третю ночі. Його машина впала в Десну з поромної переправи у селі Свердловка Коропського району. В авто були дві дівчини і четверо чоловіків. — Авт.)
— Мені мертвяки кожну ніч сняться. То на хворобу або до дощу, — відказала я їй.

— Любове Андріївно, вони що, дружили чи, може, в молодості зустрічалися?
— Ні. Тільки ось що. Володя останній, кого похоронили в Ушівці. Після нього ще ніхто не вмирав. І на тобі, таке горе. Отак зуродувать. Розказують, коли грузили на машину, півголови відвалилося. Самий старший з Чернігова сказав, що після експертизи не треба її на ніч додому забирати. Буває таке, що заберуть, надивляться, серце не витримає, до ранку замість одного трупа — два. їй там голову якось постулювали, накрили. Тільки губи і частина носа були трохи видні. Вранці привезли, занесли в хату. Невдовзі і винесли. Скільки людей було. З трьох сіл зійшлося. Скільки вінків. Наша Оля доброю була. Ніколи в помочі не відмовляла.

— Андріївно, правда, що Оля останні дні чогось боялася?
— І раніше боялася сама в клубі залишатися. А чого, пояснити не могла. Вони завжди були удвох із Зоєю. Страшно їй було, і все. Колись там церква була. Наші мисливці кажуть, що стріляли з рушниці чи обріза. А ось кулі дорогі, таких у наших охотників немає.

— Любове Андріївно, у вас є якісь версії, хто вбив племінницю?
— Не було у неї видимих ворогів. Можливо, в карти програли.

— Ходять чутки, начебто дружина приревнувала і помстилася.
— Оля працювала у Свердловці у Боровика на теплицях. Згодом — на пропускнику. Один шофер її підвозив, звідти і пішли плітки. І його, і жінку міліція перевірила. Шофера тут, а дружину аж у Чернігів возили, і нічого.

Старенькі щовечора, лягаючи спати, просять племінницю: «Наснись, розкажи». Та вона не приходить.

* * *

Тим часом селяни кажуть, убивцю треба шукати не в Об'єднаному. Бо у селі всіх, кого могли, перевірили. Навіть чоловіка покійної — на детекторі брехні (вони разом 25 років). Хоча і в нього алібі. Був на роботі у Коропському районі. Люди думають, що убивця причаївся за сценою і чекав на прихід Ольги. Душогуба вона бачила, бо постріли прийшлися спереду. Явно убивця діяв сплановано і холоднокровно. Та чим викликаний напад? Ні син, ні чоловік не коментують трагедію. «Шукати слід жінку», — натякають підпиті мужики.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №16 (1458)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.