Зник безслідно 27-річний менянин Ігор Гамениця

Зник безслідно 27-річний менянин Ігор Гамениця

Це сталося 2 серпня, на Іллю

Був у барі «Корона». Вийшов покурити і пропав

Вдома застали батька, Віталія Гаменицю. Він аж почорнів від горя. Вже двадцять днів родина розшукує єдиного сина.

— Дружина Ніна, дочка Катя, я всі ці дні думаємо тільки про Ігоря. — розповідає Віталій Георгійович. — 3 понеділка дружина вийшла на роботу, Катя повернулася до Чернігова. Вона працює в обласному центрі, знімає квартиру. Я взяв відпустку. Не відходжу від телефону. Раптом повідомлять щось важливе про сина. Або він сам озветься. Бабусі нашій 87 років, довго висидіти біля телефону не може.

— Ой, де ж він, наш Ігорьочок... Ніхто не знає, ніхто не найде..., — плаче старенька Катерина Георгіївна.

— Ігорю 27 років. 10 грудня буде 28. Він ще не був одруженим, — продовжує батько. — Дружив з нормальними хлопцями. Потім, як став робити на чипсовому заводі, з'явилися нові друзі. Нам з дружиною вони не подобались. 2 серпня, на Іллю, після 17.00 Ігор помився, поголився, одягнувся в чисте і пішов гуляти. Був у барі «Корона». Це неподалік менського центрального ринку та автовокзалу. Близько 11 вечора Ігор замовив пісню, потім вийшов покурити. Після цього його ніхто не бачив. Кажуть, ще раніше вони ходили з другом Ігорем Назаренком за цигарками, через дорогу, в кафе «Пельменну». Повернулися. Це після того він замовив музику. Якусь улюблену. Я не знаю, яку. Синові старі друзі весь час приїздять, запитують, як ми, що нового. Та ми нічого втішного не можемо їм сказати. Ігор пропав.

—  Раніше траплялося, щоб син надовго йшов з дому? Може, ночував у дівчини?
— Ні. Бувало, що їздив на риболовлю. Так завжди дзвонить, докладує — я там-то і там-то. Не було такого, щоб ми не знали, де він. Подзвонить як не нам, так сестрі: "Катю, я вже йду додому». Дівчини у нього не було. Дружив з жінкою, старшою за нього, у неї вже син 16 років. Вони разом працювали на чипсовому. Олена Сидорович. Ще був новий друг Валентин Тужик. Ми з матір'ю дізнались, що у 22.56 був зроблений останній дзвінок з мобільного телефону Ігоря, дзвінок Валентину. Міліція каже — у Валентина алібі, був того дня у селі Феськівка на хрестинах. Мобілку Ігоря теж досі не знайшли.


З відчаю мати й батько кинулись до ворожок.
— У Конотопі ясновидяща точно описала нашого сина. Сказала, живий. Херсонська ворожка сказала, що доведеться нам до січня мучитись. Поки щось дізнаємось. Ще сказала, що він у Мені, під наглядом. Шукайте в сторону Чернігова. Хата із забитими вікнами. Тримають 5-6 чоловік. Вони лукаві, правди не кажуть. А буває ж таке, що утримують людину, напоюють горілкою... У Макошині до трьох ворожок ходили... Усі кажуть — живий. "Дехто говорить: "Міліція причетна. Тому й знайти не можуть. Посадили у машину темного цвіту, повезли..." Або: «Він у казьонному домі». Бабки беруть з нас буханку хліба, а гроші — що даси. Кому 10, кому 20 гривень.

Ми їздили у бік Чернігова, як херсонська ворожка сказала. У Волосківцях лікарня пуста, закрита. Заглядали у вікна, стукали — ніде нічого. У Феськівці заглядали у порожні хати — нічого. Дзвонили нам люди, тільки не називалися, казали, що в Мені є наркоманські притони. Радили там перевірити. Та звідки ми знаємо, де вони і як туди іти? І чого?

Кажуть, у Березні пропав хлопець — так і не знайшли.

Питаю бабусю, чи не снився їй онук. Ні, раз тільки, наче стоїть з тарілочкою борщу і їсть.

Фотографії сина з друзями батько відніс до міліції. Звертались до редакції місцевої газети. Розклеїли по Мені оголошення. Де Ігор, що ж ним — і досі таємниця.

Кримінальної справи ще не порушували
У понеділок, 4 серпня, Ніна і Віталій Гамениці звернулися до міліції, їх вислухали, забрали заяву. Почалися пошуки. Кримінальної справи досі не порушено. Ігор Гамениця вважається зниклим безвісти.

— Пошуки тривають, — говорить начальник карного розшуку Менського РВ УМВС Юрій Білик. — А більше я поки що не маю права нічого казати. Якщо комусь щось відомо по справі, дзвоніть на телефон довіри: 2-15-60 або 2-36-32 (карний розшук). Код Мени 244.

Останнє резонансне зникнення людини у Менському районі було шість років тому. Олександр Сесь, студент із селища Березня Менського району. 6 серпня 2002 року близько 9-ої години вийшов з дому,сів у попутній транспорт і … Більше його ніхто не бачив.

«Ми дружили, і більше нічого»
35-річна Олена Сидорович відразу погодилася на зустріч.

— У нас з Ігорем була велика дружба. І більше нічого не було, — говорить Олена Олександрівна. — Я з дитинства завжди дружила з хлопцями більше, ніж з дівчатами. На чипсовому у нас була своя компаній, наша п'ятірка. Хлопці і я. Вони працювали біля апаратури, я на пакувалці. Потім на мойці і на фритюрі. Ми робимо чипси «Шик». За два дні до того, як він пропав, ми отримали відпускні. Пам'ятаю, Ігор з Валиком сиділи у парку, відпочивали. Кликали і мене. Та я не пішла. Вони з Валиком сильно дружили.

— Після зникнення Ігоря ви розрахувалися із заводу. Чому?
— 2,5 місяця сиділа у відпустці за свій рахунок. Як жити? У мене ж син. А на біржі хоч щось платять.

—  Як ви думаєте, що могло статися? Куди зник Ігор? Батько каже, він сидів з другом Ігорем Назаренком.
— Єдиний відомий мені Ігор Назаренко, мій однокласник, давно помер. Його знайшли застреленим у лісі. (Була у Мені багато років тому темна історія, коли пропав син прокурора району. Його шукали три чи п'ять днів. І треба ж, щоб так співпало!— Авт.)

Я не можу уявити, що сталося з Ігорем. Того дня мене не було у Мені. У мене є свідки. Ми поїхали в село Жовтневе. Ще у п'ятницю. Вчотирьох: Свєтаа, Віталик, Юра і я. Юра — це мій хлопець, ми недавно почали зустрічатися. У понеділок після обіду ми повернулися з села. А вранці у понеділок мені подзвонив Валик Тужик: "Не знаєш, де Ігор?» Кажу: «Не знаю, четвертий день у селі». Він відповів: "І я на знаю”. Хоч ми і сильно дружили, но у каждого ж своє особисте життя. Я набрала номер Ігоря. Почула, що абонент не може прийняти дзвінок чи щось таке, недоступний.

— У Ігоря була дівчина?
— Він ні з ким не зустрічався. На дні народження приходив сам. Казав: „Мені ніхто не нравиться”. Іноді  вони приходили до мене в гості з Валиком. Раз чи два я заходила до Ігоря.

Я не можу навіть уявити, що з ним сталося. Так, він міг зайти в кафе, випити рюмку. Але п’яницею він не був. Завжди йшов додому. Ігор не був шебушний. Завжди веселий, жодного разу не бачила його без настрою. Легкий характер, не злопам'ятний. Агресії з його боку не пам'ятаю. В цеху до нього ставились добре. Неділі за дві до того, як він зник, у „Короні" була бійка з «донбасівцями». Вони ніби-то за картоплею приїздили до Мени. Та якось не вірилось, були схожі на бандитів. Драка була на весь бар. Може, з цим щось пов'язано? Ігор тоді теж бився. Його запам'ятати легко, він трохи картавив. Ігор пізніше казав, що вчасно змився з тієї бійки. Та вони ж могли і повернутися.

Людина — це ж не голка. "Корона” в такому людному місці. Там і таксисти, буває, стоять, і хтось завжди виходить покурити. Невже він сам там стояв? Може, щось не так кому сказав? На протилежному боці дороги автобуси, пасажири, мимо машини проїздять. Я вже була у міліції, все розповідала. Питали мене, чому я різко розрахувалась із заводу. Кажу, бо важко сидіти без роботи.

Батьки, друзі сподіваються, що Ігор повернеться. З кожним днем сподіватися важче. Є ще в них надія, що міліція, менська чи обласна, з Чернігова, розкриє справу. І ще одна надія, про котру ніхто не каже вголос, — той, хто знає, що сталося з Ігорем, де він, зізнається. З тягарем брехні на душі жити дуже важко.

Ольга Макуха, фото Ігоря Кошового (щотижневик „Вісник Ч”, №35)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: