Маленькі, а вже хворі

Маленькі, а вже хворі

Протягом останнього місяця, готуючи матеріали , мені довелося відвідати Чернігівський протитуберкульозний диспансер вже кілька разів. Побачила багато жахів: і помираючих хроніків, і молодих хлопців, які довели себе до такого стану, що просто страшно дивитися, і «блатних» зеків, які намагаються встановити тут свої порядки. Однак останній візит найбільше вразив: я ходила до дитячого відділення. Тут досить затишно і чистенько, велика ігрова кімната з кольоровим телевізором та безліччю м’яких ведмедиків і білочок. Однак, все одно якось дуже сумно у відділенні. Адже тут від серйозної хвороби лікується така «дрібнота». Відділення на 50 місць практично завжди заповнене.
 
Влітку відділення пусте цілий день — дітвора на ігровому майданчику. Саме туди я і попрямувала, щоб познайомитися із тутешніми мешканцями. Дізнавшись, що про них напишуть, малюки охоче розповідали про себе. Десятирічний Ваня у диспансері разом із шестирічною сестричкою. Дома залишився ще чотирирічний братик. Його тато тільки вилікувався від туберкульозу. Ваня вже хоче додому, але з сумом зітхає, що доведеться лікуватися ще аж до Нового року. І у п’ятий клас тут доведеться ходити.

Ще один мій десятирічний співрозмовник діловито представляється Олександром.

— Я тут давно вже. І ще, мабуть, довго буду, — із сумом каже хлопчик. — Мама раз оце тільки приїжджала. Батька і маму також хочуть забрати у лікарню — лікувати. Кажуть, у них якийсь там туберкульоз. Батьки не працюють ніде — пенсію отримують. П’ють обоє. Ну мама трохи п’є, а тато так зовсім може 10 чарок за раз випити. І друзі до них приходять часто — п’яниці там різні, музику слухають. Нас тут 6 братів і сестер. Ще одна найменша дома лишилася.

До розмови долучається сестра Сашка — Оля. Невисока світлокоса дівчинка. На вигляд їй не більше 11—12 років, але насправді вже 14.
— Маленьку Віту вже відвезли у Прилуки у дім малютки, — пояснює вона. — Ми тут три тижні ще. Але нудно так — не погуляти, нічого. Хоча вдома мама з татом і п’ють завжди, та ми вже звикли один за одним доглядати.

А от маленький круглощокий хлопчик років чотирьох, який обіймає пластикову пляшку, наповнену піском, каже, що додому зовсім не хоче — тут годують, миють, дають іграшки. А вдома такого піклування не дочекаєшся.

Завідуюча дитячим відділенням диспансеру Катерина Звягельська працює тут вже 28 років. Каже, що кількість дітей з інтернатів і притулків, а також з так званих неблагополучних родин постійно збільшується.

— Часто буває так, що поки дитина у нас лікується, батько чи мати помирають від туберкульозу. Трапляються і ВІЛпозитивні дітки, на жаль, — розповідає лікар. — Є звичайно і з нормальних родин діти, але більшість наших пацієнтів рідко відвідують, якщо відвідують взагалі. Тож співробітники завжди несуть щось у кишені — то цукерочку, то пряничка. Та й громадські організації багато допомагають, і на свята про нас не забувають. Церкви та й так просто люди одяг приносять для діток.

ЩЕПЛЕННЯ: РОБИТИ  ЧИ НЕ РОБИТИ?
Величезним досягненням чернігівських медиків є те, що за років п’ять у нас не виявлено жодного випадку захворювання дітей до року. А це найстрашніший період, коли найбільший ризик різноманітних загострень і навіть смерті від цієї хвороби. Звичайно ж, все це завдяки вчасній профілактиці серед новонароджених.

— Усім дітям на третій—п’ятий день після народження роблять щеплення вакциною БЦЖ, — пояснює Ганна Носенко, лікарепідеміолог міської СЕС. — З червня ми використовуємо вакцину датського виробництва, що застосовується ВООЗ у 42х країнах світу. Ця вакцина має високу імунну ефективність і є безпечною для використання. Її використання передбачає Програма протидії захворюванню на туберкульоз. Крім того, усі, хто проживає з породіллею, ще до пологів мають пройти флюорографічне або рентгенологічне обстеження, а мати його проходить перед випискою з пологового будинку.
Звичайно, щеплювати чи не щеплювати дитину — це рішення кожної матері. Цього року від вакцинації у міському пологовому будинку відмовилося вже 65 молодих матерів. Але не треба забувати, що у дітей будуть певні обмеження, наприклад, не можна буде влаштуватися у дитсадок.

Основним методом раннього виявлення туберкульозу в дітей є реакція Манту. Багато розмов точиться навколо доцільності використання цього методу, та поки в Україні ще й досі вирує епідемія туберкульозу, ніхто його скасовувати не буде. Кожного року таким чином вдається виявити кілька випадків активного туберкульозу в дітей. А крім того, виявляється група ризику, що береться під нагляд. Завдяки цьому вдалося зменшити рівень дитячої захворюваності на туберкульоз у дев’ять разів. Загалом, статистика по Чернігівській області досить втішна. Адже минулого року в нас захворіло тільки дев’ять дітей, тобто 6,1 чоловік на 100 тис. дитячого населення. У той час як загалом по Україні ця цифра складає 9,4 чоловік.

ЗНОВУ «НЕМОВЛЯТА»
Лікарі говорять, що підлітковий вік — це ніби ще один такий самий період, як до року. Принаймні за рівнем ризику захворювання. Коли починаються гормональні вибухи, пов’язані з дорослішанням, ламається імунітет і збільшується ризик захворіти. Тому з 15 років, окрім Манту, роблять іще і флюорографію. Захворюваність серед підлітків на Чернігівщині також нижча за всеукраїнський рівень — 20,5 чоловік на 1000 тис. проти 31,2.

За іспитами й іншими справами старшокласники часто не знаходять часу на обстеження. Так втрачають дорогоцінний час і прості форми переходять у складніші.
— У силу вікових особливостей у підлітків швидко відбувається розпад легеневих тканин. Усі інфекції, що до цього були, загострюються. Тому тут найважливішу роль відіграє саме час, — розповідає Катерина Звягельська.

Показовим тут є випадок сімнадцятирічної Олени. Два роки підряд умудрялася уникати обстежень. А після випуску поїхала працювати на ринку у Києві. Приїхавши додому, з’ясувала, що вже давно хвора. Тут вже не легка форма, яку просто лікувати, а розпад тканин, бактеріовиділення.

Лікування у диспансері триває від шести місяців до року. Щоб діти не відставали у навчанні, тут діє філіал ЗНЗ
№ 28. На заняття приїжджають вчителі. Щоб не розносити бацили з книжками, у відділенні є своя бібліотека. Працюють усі класи за такою ж програмою, як і в звичайних школах. Тільки уроки тут по 30 хвилин і допоміжних дисциплін немає. А так навіть випускні класи закінчують і в училища вступають після одужання.

Життя у відділені вирує: все ж таки діти це діти. На майданчику гамірно і весело. Старші хлопці ганяють у футбол, маленькі граються у пісочниці, дівчата шепочуться на гойдалці. Ніяка хвороба не відбере у них безтурботність і дитячу безпосередність. А працівники диспансеру подбають, щоб дітки мали усе необхідне. У тому числі і турботу, якої хтось можливо ніколи не бачив вдома. Головне тільки, щоб цим малюкам було куди повернутися.

P.S. Чесно кажучи, іти до диспансеру було страшно кожного разу. Звичайно, ми не знаємо, хто їде з нами у тому ж тролейбусі щодня. Але точно знаючи, що поруч хворі, почуваєшся якось некомфортно. Тому для власного спокою я позапланово зробила флюорографію. Тепер сплю спокійно, знаючи, що «змін у легенях не виявлено».


Ольга Чижова Газета "Чернігівські відомості", 20 серпня 2008 року
 

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: