Юра Тюпа вже не боїться автомобілів

Юра (справа) з другом Дімою біля камаза

25 вересня 2005 року на 48 кілометрі траси Чернігів — Новгород-Сіверський сталася трагедія. Міліцейська машина — екіпаж підрозділу «Кобра», що супроводжувала екс-секретаря Ради національної безпеки і оборони Петра Порошенка, збила на смерть 26-літню Марину Тюпу з Мени. На очах у її п'ятилітнього сина. Ми вже писали про це нещастя.  Після похорону Марини хлопчика забрав у свою сім'ю батько Микола Тюпа. Як тепер живеться Юркові? Що нового в родині Миколи Тюпи?

1. «Батько наш хворіє. У лікарню поїхав»
Цієї весни до оселі в Городищі, де живуть Микола і Наталія з малим Юрою, знову прилетіли бусли, звили на високім тополі гніздо, висиділи трьох пташенят. Пригадуєте, Микола Григорович тоді казав, що хотів був спиляти дерево, аби полагодити тин, та рука не піднялася: птахи звили гніздо, як же його рушити? І через два роки та ж картина: над старим парканом високо на дереві красені бусли ставлять на крило молодняк. Потерпить ще тин, а тополя з гніздом буслів на вершині так і стоятиме.

Господарів ми вдома не застали. Сусіди сказали, що Коля поїхав у Мену до лікарів, спина у нього негодна, Наташа, може, у магазині чи на хазяйстві у свекрухи, яка в лікарні у Чернігові, а Юра, мабуть, десь гуляє. Мо, на фермі чи в когось із друзів.

Ми вже думали їхати шукати господиню чи хлопчика по селу, як нагодилася Наташа.
—  Ви до нас? А Колі нема, десь у Мені. Зігнуло його, бідного. Хвороба Бехтерева. Уже й лежав у Чернігові в лікарні, і ліків прийняв багато, а не легшає. Треба оформлятися на групу, — зітхнула. — Та ви проходьте.

Завела велосипед у двір, притулила до тину.

— А це, мабуть, Юрка? — киваю на той, що біля воріт.
— Ото Колі, а то Юри. Просить купити новий. Спортивний чи горний, не знаю, як називається. Ну, батько пообіцяв, що на день народження купимо. Ганяє на велику цілий день. Футбол любить. Літом у хату не дозвешся. Бігає гулять на ферму. Туди з поля зерно возять. Проситься в машину, покататися. Шофери беруть його з собою в кабіну. Ото й їздить цілий день. Сьогодні обіщав, що гулятиме у Діми. Це сусідський онук, на літо з Мени приїхав.

2. «Гроші у банк хтось перераховує регулярно. По 200 гривень»
— Як у вас склалися стосунки з Юрою? Нормально?
—  А чого ж? Зове мене мамою з першого дня. Він хлопчик не вредний. Ну, буває, не слухається,  загуляється десь. Тоді шукаємо по всьому селу. Покарання одне — куток у спальні. Він уже знає, що як провиниться, доведеться стоять. Побурчить трохи, а тоді проситься: "Більше не буду”. Бить його ніхто не б'є. Що ви! Він же дитя.

З їжі любить млинчики, вареники, пельмені, булку з магазину. Молоко у нас своє, а він його не дуже. Каже: «Я сметану люблю». Супів не їсть і борщу не хоче. З каш тільки гречану з м'ясом. Інших не показуй. Мабуть, ще в дитсадку наївся, відвернуло.

Він у нас компанійський хлопець. Любить у гості ходить і вдома гостей приймати. У день його народження приходять куми, родичі. Тоді вже радість Юрі! На святках ходить колядувати і щедрувати. Як усі діти. Ну, і ми ж із ним до баби Валі, Колиної мами, йдемо на празник. Вона вже його грошима обдаровує, а він віршики розказує... Заболіла саме наша баба Валя, у Чернігові в онкології лежить. Якась болячка на руці.

Пенсію за Марину не платять. У неї стажу не було. Получає Коля двісті з чимось як одинокий батько-удівець. А в Мені у банку відкрили на Юру щот ті люди, що збили Марину. Кожен місяць перераховують 200 гривень. Так буде до 18-річчя. Хто ці люди, ми не знаємо. Поступають гроші, а від кого, невідомо. Ми їх вже не трогаємо. Виросте хлопець — знадобляться. Учиться буде чи ожениться. Гроші завжди треба.

Коля трохи сторожував у хазяїна, а тепер оце боліє. Зігнуло його. На велосипеді можна їхати тільки по рівному, так болить спина.

Клопоче тепер про групу, збирає документи.

Ми нарешті газ провели. Така   красота! Обійшлося, правда, у добру копійку, зате тепер не треба думати, чим топить, на чому варить. По селу ходили розговори, що нам   помогли   грошима   ті люди, які збили Марину. Неправда, ніхто не помагав. Самі, за свої гроші. Тепер треба підлогу наслать. Оце дошка для неї

Напиляли шалівки і навесні зробили навіс для сіна. А до забора руки не доходять. Якби ж Коля здоровіший був...

Держимо дві   корови, птицю. Закололи двох кабанчиків.   Продаємо картоплю. Городів  чимало. Отак і живемо. Було б здоров'я.

Ну, а росходи... Як же без них? Ось Юру в школу збиратимемо, костюмчик новий треба. За літо виріс, витягнувся. До третього класу піде.

Де ж це Юра? Пора ж уже обідати, а він не йде. Почекайте, поїду пошукаю...

3. «Як виросту, буду їздить на фурі»
Наташа заглянула до сусідів. Там сказали, що хлопці, скоріше за все, побігли на ферму. Поїхала туди — Діма гуляє, а Юри нема. Мабуть, у полі, біля комбайнів.

— Все, буде покараний, — розсердилася Наталія Григорівна. — Обіцяв, що гулятиме у Діми, а сам невідомо де. Стоятиме в кутку, а завтра взагалі з дому не пущу. Щоб не обманював.

На день, коли ми приїхали  в Городище, хазяйка запланувала закрити компоти зі слив і поспішила з відром за ягодами на старе дворище. А ми поїхали шукати Юру. Знайшли Діму, який і сказав, що Юрко таки в полі, біля комбайнів. Там його треба шукати.

Пригадалося, що тоді, після трагедії на трасі, хлопчик страшенно боявся машин. Тільки почує, що десь їде, відразу в сльози і тікать.

— Веду за руку по вулиці, — розповідав Микола Григорович, —десь загула машина — вмить тремтить, тулиться до мене, плаче. Кажу: "Не бійся, синку, я з тобою”. Довелося вести до ворожки. Вона вилила на віск. Помогло. Перестав плакати. Тепер оце все грузовики малює.

Ми тоді подарували малому блокнот і фломастери. За мить він уже показав малюнок з цілим гаражем вантажівок.

— Оце ГАЗ, а це фургон, — похвалився.

Минуло два роки, і тепер хлопчик одержимий машинами, просить дорослих покатати. Водії люблять малого щебетуна, садять у кабіну, везуть у поле і назад, до зерносховища. А він — щасливий, сміється від радості!

Шукаємо, де працюють комбайни. Чоловіки, що відпочивали на узбіччі дороги в тіні дерев, на наше запитання, чи не бачили Юру Тюпу, розпливлися в посмішках:

— Тут він, тут. Он, біля комбайна. Це наш помічник. Дуже любить кататися. Юро! — покликали. — Біжи-но сюди. Тут до тебе приїхали.

Веселий ясноокий хлопчик легко іде на контакт. За два роки, що ми не бачилися, він помітно підріс.

— Так уже ж до школи ходжу. У третій клас перейшов, — похвалився. — Учительку звати Ірина Леонідівна. В нашому класі сім учнів. Шість хлопців і одна дівчина.

— А вчишся ж ти як?
—  Нормально. По фізкультурі отримую 12 і 11. І по математиці гарні оцінки.

— Мама там хвилюється, де ти. Обіцяв гуляти у Діми, а сам — до комбайнів.
— Я сюди у машині приїхав. У кабіні.

— Мама тебе по всьому селу шукала. Ти б хоч казав, куди йдеш.
— Ми з Дімою прийшли на ферму, а тоді я поїхав у поле.

— Любиш машини?
—  Люблю. Як виросту, буду на фурі їздить. А може, на КамАЗІ...

У наші «Жигулі» сів охоче. На переднє сидіння. І до водія:
— Оце поворот? А це для чого? Ділова чоловіча розмова. Під'їздимо до ферми.
— Діма! — гукає другові — Хочеш сфотографуватися? У газеті карточка буде. А можна — біля КамАЗу? — це до нас.

— Можна, — погоджуємося. — Ми приїхали до вас із Чернігова, а вдома ні тата, ні мами, ні тебе...
— Батько поїхав у Мену в больницю. Спина в нього болить. А вчора ми їздили у Чернігів до баби Валі. Провідували її. Колись давно вона поламала руку, а тепер на цьому місці рана. Отут, — показує.

— Бачили у дворі твій велосипед...
— А, то старий. Батько мені гарний купить. За 700 гривень. На день народження.

Він дуже гарний хлопчик, цей Юрко. Розумний, кмітливий, усе знає і все чує. Два роки тому Микола Григорович сказав про сина: «Ушлий. Від нього нічого не приховаєш, не утаїш».

А Юра, як і тоді, зве Миколу батьком. Не тато, а батько, по-дорослому. Росте син, оточений любов'ю і турботою. Коли після загибелі Марини власті пропонували влаштувати дитину до хорошого сиротинця, Микола Григорович відмовився навідріз.

— Це мій син і буде жити зі мною. — сказав твердо.

З Мариною вони не жили вже кілька років. Претендував на дитину і перший чоловік покійної. Але Микола сказав: «Ні!». І цього року навесні у день народження Юрка приїхав до школи батько того першого чоловіка, привіз дитині торт, інші гостинці. Микола зателефонував старому:

— Чого ви їздите до мого сина? Хто він вам?
— То мій онук, — каже. — Я бачив фотокарточку, він похожий на нас.

— Похожий він на матір свою, на Марину,— зупинив його Микола. — Це мій син. Вам він ніхто. Не їздіть і не хвилюйте дитину. Ще раз кажу: Юра мій син і житиме зі мною. Все. Крапка.

Коли ми їхали шукати Юру, Наташа захвилювалась:
— Господи, ви ж будете фотографувати, а він там, мабуть, замурзаний...

Велике діло — замурзаний! А яким же повинен бути чоловік біля машини чи комбайна та ще й у гарячу пору жнив?

Лідія Кузьменко, фото Ігоря Кошового (щотижневик „Вісник Ч”, №34)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: