Роман Грабович: Мажоритарна чи пропорційна? Що вигідніше чернігівцям?

Якби 24 серпня я не відвідав мітинг, який відбувався біля камінчика, що ось уже 16 років валяється під Катерининською церквою Чернігова і гучно зветься «пам’ятним знаком «Борцям за волю України», то не було б і цього матеріалу. А так буде. Посиджу три-чотири годинки біля монітора, і напишу… Щиро, без інтернет-підказок, цитат сильних світу цього та іншої банальщини. Просто як звичайна людина, простий громадянин і незалежний виборець напишу. Дивись, і придасться комусь – нехай просто як інформація для роздуму, та все ж.

На біса нам такий парламент і така система?!

Що над Україною дамокловим мечем нависла загроза «чергових» позачергових виборів, це, гадаю, й дурному ясно. Ось нагуляються наші парламентарі (відпочинуть від трудів праведних на Канарах чи Мальдівах), зберуться у відремонтованій сесійній залі, перелаються, а може, й морди одне одному ще разочок понабивають, та й по всьому! Працювати однаково не зможуть. На дідька лисого вони – отакі – здалися і Україні, і її громадянам?!
Отож і треба буде розпускати Верховну  Раду, нові вибори призначати, гроші на них тринькати, брехнями засоби масової інформації засмічувати, на мітингах солов’ями виспівувати.
Тільки чи буде в цьому сенс – у заміні одного складу парламенту на новий і т. ін.? При існуючій пропорційній системі виборів – аж ніяк! В новому парламенті буде той самий політичний розклад, що й у старому – нинішньому. З цим солідарні всі політичні експерти. Хіба що інший склад коаліції буде, - та з цим, думаю, забігати наперед не варто.
І як не крути, а не погодяться народні (дуже хочеться в лапки це слово взяти) депутати повернутися до мажоритарної виборчої системи, зробити так, щоб не партія чи блок, а обраний індивідуум відповідав за свої вчинки перед виборцем. З пропорційною – особливо якщо твоя політична сила «на коні», а ти їй вірно (не так, наприклад, як свого  часу чернігівський бютівець Володимир Ткаченко) служиш - мороки менше. Отож, Партія Регіонів з БЮТом, яким поки що гарантовані високі підсумкові позиції за результатами виборів, горою стоятимуть за нинішню – пропорційну.

Хто ігнорує День незалежності?

Ну, та Господь з ним, парламентом, він уже будь-який авторитет втратив серед простих громадян. Живемо без нього (реального) пару років і нічого. А от у пунктах закону, де йдеться про вибори на місцевому рівні, змінити щось іще можна – з пропорційної на мажоритарну чи, принаймні, на т. зв. «змішану» систему. Про це говорять багато. Тож поговоримо і ми, зайвим не буде…
Отож вранці 24 серпня вийшов я з дому і помандрував у бік Алеї героїв, де біля пам’ятного знаку «Борцям за волю України» о 10-й годині мали відбуватися святкові урочистості. Нічого нового, звісно, побачити і почути не планував. Але дещо таки побачив. Принаймні, воно дало можливість задуматися, - як за них, за ці політичні сили, які є найпотужнішими в Україні, місті і регіоні, взагалі можна віддавати свій голос?!
Але про все по-порядку. По-перше, здивувало те, що в урочистостях не взяли участі представники Партії Регіонів. Комуністи, зрозуміло, на такі дійства не ходять, бо самої незалежності не люблять, віддаючи перевагу всіляким «братнім союзам». А от «регіонали» таки здивували. І, гадаю, самі собі нашкодили. Не хотіли мітингувати вкупі з пропрезидентським губернатором? Можливо. Але ж навіть чернігівські соціалісти, озброєні десятком партійних стягів, з’явилися сюди. А СПУ, як партії, що свого часу «зрадила демократичну коаліцію» (так кажуть ті, кому поки що не випало нагоди її зрадити), взагалі б, здається, не місце поруч з БЮТом і «Нашою Україною». Та, певне, партійне керівництво соціалістів вчасно зрозуміло, що владні чвари чварами, а День Незалежності відзначати треба не для влади, а для людей.
На мітингу, який відбувся біля камінчика, звісно, найчастіше звучало слово «єднання». Про його потребу говорили усі основні учасники – не лише представники влади, а й бютівці, «нашоукраїнці» та «єдиноцентристи». До речі, лише «Єдиний центр» на мітингу представляв керівник обласного осередку партії - Володимир Приходько. Де були очільники обласних організацій БЮТу та «Нашої України» наразі невідомо («нашоукраїнець» Олег Обушний не з’явився на урочистості не лише як партійний функціонер, а й – як заступник голови облради). Може, «світитися» в непевний момент, коли ще не пізно змінити політичну орієнтацію, не хотіли?

Чи потрібні нам такі депутати і голови?

Облрада під час урочистостей виглядала і зовсім «безголовою». Не було на мітингу і її голови, представниці блоку Тимошенко, Наталії Романової. Ну, з цією пані все зрозуміло, - в той день якраз відбувалося урочисте закриття Олімпіади у Китаї. Справді, не кидати ж пані Романовій напризволяще українську делегацію в Пекіні та додому їхати, щоб три слова (два з яких «єднання») сказати землякам. Про те, як Романова національним прапором перед китайським рингом вимахувала, чи не найбільше говорили учасники мітингу. В навколомітингових «кулуарах», звісно, балакали. Казали люди, що по телевізору і прапор і Романову не раз бачили. І тут таки згадували «пересічні» чернігівці й про наступне, - на біса ми, громадяни, мовляв, до бюджету податки сплачуємо?! Щоб за наші гроші та ще й обрані за партійними списками голови обласних рад у Пекін на розваги літали? Що, Ольга Коробка без підтримки Романової олімпійське «срібло» не здобула б?! Згадували громадяни й про те, що на Козелеччині в цей час пожежа вогненним язиком село Косачівку злизала, а керівник представницької влади в області заради цього і не подумала додому повернутися, щоб хоч разочок на місце події виїхати. Ще й як згадували! Як говорили і про те, що, якби до наступного складу облради пані Романова думала балотуватися в мажоритарному окрузі (як людина і громадянка збиралася, а не як бютівка і партійна функціонерка), то покинула б Пекін і до Чернігова повернулася… Хоча б задля того, щоб піаритись!

Отак вони «єдналися»

А тепер про саме «єднання». Не віртуальне, а реальне. О-пів на десяту ранку на майдані під Катеринкою дисципліновано вишикувалися представники «Єдиного центру». Довго колег з інших партій і блоків чекали і ось, нарешті, на Алеї героїв з’явилася колона, над якою майоріли прапори БЮТу та «Нашої України», «розбавлені» прапорами УНП. Тільки «члени» колони на доріжці біля громадських туалетів розвернулися і помандрували не до Катерининки, а у бік Валу до пам’ятника Тарасу Шевченку. Туди ж, тільки окремо, пішли представники СПУ та «Народного блоку Литвина» Туди ж спочатку подалися і представники влади. Там вони всі мирно постояли, поговорили, пісень поспівали, квіти поклали.
Цікаво, що, наприклад, і «єдиноцентристи», і «нашоукраїнці» декларують себе пропрезидентськими силами, але на мітинг з’явилися нарізно. Про «єднання» тільки однакові речі говорили. А я стояв, дивився і думав про те, як їм вірити? Як голосувати за них?
В згаданих «неофіційних» розмовах (а доводилось не лише слухати, а й самому брати участь у них) стало зрозумілим, що на деклароване «єднання» усім начхати. Яке вже тут «єднання», коли вибори до парламенту «на носі» і сталевими щелепами доведеться одне в одного голоси виборців вигризати! І вигризати не десь у Києві чи Криму, а тут таки, в Чернігові і області! Куди вже далі єднатись!
Знову ж таки зверну увагу на те, що за всім цим я спостерігав з точки зору того, як би вони – партійці і їх місцеві «вожді» поводилися в разі, якби не парламентські, а місцеві вибори були «на носі», і якби не пропорційна, а мажоритарна система виборів очікувала (і лякала) б  їх. А так їм - «вождям» і БЮТу, і «Єдиного центру», і Партії Регіонів, якої не було, і комуністів, яким і свято не свято (про «Нашу Україну» не скажу, бо вибори київського мера «вмили»цю політичну силу так, що прогнозувати щось не беруся), - глибоко «по барабану», що там і до чого. Вони – «вожді» - у три відсотки, які наберуть їхні політичні сили на виборах, хай там що, та «влізуть».

За що ми їм стільки платимо?!

А поводились би вони по-іншому. І не лише на мітингу чи якомусь іншому офіційному заході. От, наприклад, і офіційні свої доходи декларували б вчасно наші обранці,  оприлюднювали їх. Хай народ знає, скільки зі своїх власних кишень віддає посадовцям. А так цю інформацію мало не «вибивати» доводиться журналістам. Вищезгадана голова облради Наталія Романова, до речі, першою серед високих посадовців міста і області у листопаді минулого року оприлюднила свою декларацію, за що їй честь і хвала. Тепер громадяни, які, звісно, є платниками податків, знають, що сплачують їй щомісяця 15, 5 тисяч гривень (180 тисяч на рік виходить платимо голові облради). І це – однієї зарплати! Крім цього, виявилося, що пані голова – власне, «найголовніший» депутат регіону – чомусь має право отримати на рік ще й 29 тисяч гривень т. зв. «матеріальної допомоги». А ще ж ми оплачуємо їй поїздки - у Пекін, наприклад. Я – виборець, – щоправда, її туди не посилав, але…
А тепер скажіть, шановні земляки, чи маємо ми право вимагати від людини, якій стільки платимо, нормальної роботи?! Не про Романову мова, - її декларацію взято так, для прикладу. Буде інша (інший) голова, і та (той) отримуватиме не менше. Порядок такий… Чи, вибачте, непорядок…
У хорошій приказці мудрого народу сказано наступне: «Чужі гроші негарно рахувати!» Так в тім то й річ, що вони не чужі, а бюджетні, тобто, наші з вами, здерті з нас (по закону!) за допомогою всіляких податків, зборів і т. ін.! А свої гроші кожен з нас цілком має право рахувати.
Про зарплатню і пільги депутатів Верховної Ради я взагалі промовчу, - це ж божевільними треба бути, щоб платити їм стільки, на «мерседеси» їх садовити, ще й квартири у Києві «на шару» роздавати. І при цьому не мати права за них голосувати!!! А голосування за політичну партію – це не те.

Ми їх не обирали!

Саме так! Ми й не голосуємо за них. І на виборах до парламенту, я вже казав, не голосуватимемо. Ми не за них голосуємо, а – за повітря! За колір голосуємо - за апельсиновий шалик з кінським копитом (чи то, вибачте, підковою), червоне серце, жовті (на червоному тлі) серп і молот (в народі їх давно називають «смерть і голод»), за рожеву троянду. Потім – за жінку з косою, за «руки, які ніколи не крали», за щось інше – голосуємо. За що завгодно голосуємо, тільки не за людину, не за кандидата, який потім кнопку натискатиме чи руку підійматиме, вирішуючи нагальні питання життєдіяльності країни, області, міста чи району! Бо того, які люди за отими «руками» чи «косою» стоять, не бачимо.
Я спеціально не буду прізвищ називати, а то звинуватять у заангажованості, але! От просто зараз подумайте, дорогі земляки, спробуйте швиденько пригадати прізвища людей, які сидять у кріслах депутатів ваших місцевих: обласної, міських, районних рад. Їхні годовані мармизи уявіть! Та ж я певен, що абсолютна більшість із вас нині – через два з половиною роки після виборів – скаже: «А я їх туди не обирав!» І правду скаже!
До чого я веду?.. Але ні, спочатку про те - для чого я все це пишу? А просто через те, що твердо вірю, - громадська думка для представників влади щось та значить. То брехня, що їм на неї наплювати і розтерти. Бо навколо того, що зветься «громадською думкою», завжди політикою пахне. А щойно запах отой почує влада, то у її представників жижки починають труситися. Тому далі саме про неї – політику – ми і поговоримо.

Не громадяни, а політики обирають депутатів!

За нинішньої – пропорційної - системі виборів звичайний громадянин не зможе стати ні головою обласної ради, ні, навіть, простим депутатом. Не зможе навіть за умови, якщо дуже хоче працювати задля добробуту свого краю і своїх земляків! Не зможе і в разі, якщо має для цього всі можливості! Не зможе, якщо навіть користується абсолютною повагою і довірою людей, які його знають! Ні за яких обставин не зможе!
Люди, які мешкають у Бобровицькому чи, скажімо, Носівському, районах знають, яким авторитетом на цих землях користується Іван Куровський, знають вони і те, скільки ця людина зробила для земляків. І при всіх вище перерахованих чеснотах Куровський, який має великий бізнес, сотні мільйонів доларів, мусить, якщо, звісно, хоче стати депутатом, «служити» якійсь певній політичній силі (в даному разі БЮТу). Навіщо?! За гарні очі?!
А скільки ще є таких, як Куровський, людей, які хотіли б стати і нардепами, і депутатами місцевих рад, але можуть це зробити лише перетворившись на «старців», що з простягнутою рукою ходять по кабінетах і просять: «Візьміть, добрі люди, мене в депутати»…Та плювали б вони на всі політичні партії і їхніх лідерів, до яких треба йти перед виборами, але…
Не можна плюнути, бо вони – партії – бачте, зареєстровані і на вибори, на відміну від громадян, мають право йти! Закон є закон!
А у виборчих штабах, в офісах політичних сил і блоків хто тільки не засідає! Як подумає нормальна шанована людина, що до цих «шісток» і «шавок», які нічого, окрім як «гроші відмивати», не вміють, треба йти з простягненою рукою, то… і не піде. І на своє можливе депутатство рукою махне… Що, хіба так не буває?
Люди добрі, чому самодостатній, шанованій у суспільстві людині задля того, щоб отримати можливість послужити народові, потрібно йти на уклін до політиків, стояти перед ними навшпиньки, ще й гроші їм за місце у списку платити?! Чому політики – здебільшого продажні - мають абсолютну монополію на вирішення питання, хто може, а хто не може стати депутатом Ніжинської міської чи Талалаївської районної рад?

Їхня і моя аргументації

Поборники пропорційної системи виборів стверджують, - партійні списки дисциплінують! Депутати, які пройдуть в ту чи іншу раду за ними, не зможуть стати зрадниками чи перебіжчиками, а ось як почне діяти імперативний мандат, то й поготів! І голосуватиме депутат, мовляв, так, як уся фракція. Ага, якраз! Бачили ми вже, як наш земляк Іван Плющ голосував у Верховній Раді за кандидатуру Юлії Тимошенко на посаду прем’єр-міністра. Бачили ми також і те, як у міській раді Чернігова голосували за зняття Віталія Гольця з посади секретаря міськради. Куди хотіли, туди й повертали депутати. І ця казочка «про білого бичка» не матиме кінця-краю.
Політична сила є політичною силою. А людина є людиною. І я волію голосувати за останню – бодай на місцевому рівні. Саме від неї – людини – залежатиме майбутнє України, області, міста і району. Не зможу я голосувати за представників політичних сил (не людей!), хто про «єднання» забагато говорив 24 серпня, в цьому я глибоко переконаний. А що хтось переконаний в іншому, так це – будь-ласка. На те й існують демократія та свобода преси, щоб висловлювати ці свої думки.
З повагою.

Роман Грабович

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: