Любов Потапенко: У Ганниній пусті – давно вже не пусто

Понеділок, 11 серпня 2008 12:33 | Переглядів: 6006

Не просто сучасник, а близький приятель Тараса Шевченка, перший перекладач Біблії українською мовою, поет і прозаїк, публіцист і вчений, видавець і просто ерудит (знав сім мов), автор українського правопису - це наш земляк Пантелеймон Куліш. Сучасники говорили, що він був українцем серед європейців і європейцем серед українців. На таких, як він, трималася наша духовність і самобутність у XIX столітті. Проте майже все наступне століття його творчість була прихована за ярликом „буржуазного націоналіста” і „ворога Шевченка”, тому не працювала на свідомість кількох поколінь українців. Але він таки повернувся: спочатку в українську літературу, а потім і до свого дому – на хуторі Мотронівка (Кулішівка, Ганнина пустинь) у Бортнянському районі.

«Світ живе не так, як собі мудрує на самоті душа поета...»
Народився Пантелеймон Олександрович Куліш 8 серпня 1819 року в селищі Воронеж Глухівського повіту на Чернігівщині (нині - це Сумська область) у родині заможного хлібороба і дочки козацького сотника. Навчався майбутній письменник у Новгород-Сіверській гімназії, в 1839 році вступив до Київського університету, але не закінчив його, бо не мав документального свідчення про дворянське походження, а отже - і права навчатися в університеті. Тож він лише кілька років слухав лекції на словесному та правничому факультетах. З початку 40-х років учителював у Києві та Рівному, багато мандрував Україною, захоплювався фольклором та етнографією. З 1845-го жив і працював у Петербурзі, а в 1847-му був заарештований і висланий до Тули за зв'язок з активістами Кирило-Мефодіівського братства (українська таємна політична організація, що виникла в Києві у 1845-1846 роках), хоча його приналежність до цього товариства (як і Тараса Шевченка) доведена не була.

По смерті царя Миколи І, починаючи з 1856 року, коли було одержано дозвіл друкуватися. Куліш активно працював: як прозаїк (переробив і опублікував історичний роман «Чорна рада»), як збирач і видавець фольклорно-етнографічних матеріалів (у 1856-1857 роках видано два томи «Записок о Южной Руси»), багато зробив у справі відродження української журналістики (підготовка і видання альманаху «Хата» і журналу «Основа»).

У творах письменника цієї доби вже позначилася зміна поглядів. Ще помітнішою вона стала після реформи 1861 року, яка задовольнила тогочасну ліберальну буржуазію. Поглибилися й ідейні розходження з Шевченком, аж до неприйняття його творчості, У 60-ті роки, після придушення народного повстання у Польщі, Куліш був направлений туди провідником політики російського царизму як «директор духовних справ» З кінця 60-х років він активно підтримував зв'язки з громадсько-культурними діячами Галичини, претендуючи на роль їхнього духовного вождя. Він підносив теорію культурництва класового миру побоювався народної революційності. Тритомна «История воссоединения Руси» (1874-1877роки) засвідчила це.

В останній період свого життя письменник видав збірки оригінальних поезій «Хуторна поезія» (1882 рік), «Дзвін» (1893 рік), багато перекладав, зокрема, твори Шекспіра. Переспіви з Байрона, Гете, Шіллера, Гейне склали його збірку «Позичена кобза» (1897 рік). Помер Пантелеймон Куліш 14 лютого 1897 року на своєму хуторі Мотронівка, де і був похований.

Стараннями Міжнародного благодійного фонду його імені за останні кілька років підготовлено багатотомне видання творів, окремою книгою видано «Чорну раду» і знято фільм.

«І буде дух його із віку в вік сіяти...»
Обласний музей-заповідник Куліша «Ганнина пустинь», закладений улітку 2000-го року, розташований менше, ніж за 10 кілометрів від Борзни. «Хутір Куліша невеликий, усієї землі при ньому 120 десятин, та що за прехороший хутір той. Сад, хоч вже й немолодий, та гарний...» - згадував Олександр Кониський, який тут часто гостював. Цю землю вздовж і впоперек сходив Пантелеймон Олександрович босими ногами. Вона давала, йому не лише хліб насущний, а й наснагу працювати в ім'я Батьківщини. Саме тут він знайшов ту обітовану землю, про яку мріяв і яку шукав по всій Україні І за її межами. Але Куліш зрозумів це лише за 10 років до смерті й зізнався, що ці останні роки були для нього найщасливішими у творчому і подружньому житті. Бо цей райський куточок доглядала і оберігала багато років його непохитна під життєвими негараздами дружина Олександра Михайлівна Білозерська - письменниця Ганна Барвінок. Вона була для нього справжнім ангелом-охоронцем: ретельно зберегла його інтелектуальну спадщину, виклала багато невідомих фактів і обставин із життя свого славетного чоловіка, створила колоритний живий образ письменника, людини, патріота, борця, багатовимірної і складної особистості.

У подружжя Кулішів не було дітей. Пантелеймон Олександрович значну частину свого життя прожив поза домом: у Петербурзі, Галичині, Польщі. А Олександра Михайлівна вела господарство і була берегинею дому. Правда, в засланні в Тулі вірна дружина була поряд. Багато подружніх непорозумінь та негараздів випало на долю цих людей. Але жінка все розуміла і прощала, бо дуже любила свого «гарячого Панька». Між тим, вона також не цуралася творчості - ім'я письменниці Ганни Барвінок було відоме за межами рідного краю. її повісті й оповідання стали окрасою української літератури, їх високо поціновували Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко. Кожен її твір містить безліч прислів'їв і приказок, а мова народна, як пісня, як поезія. Своєю невтомною і наполегливою працею в освітній, громадській і науковій діяльності Ганна Барвінок залишила помітний слід і відіграла велику роль у розвитку національної культури і поширенні національної свідомості серед широких верств населення.

У січні 1847 року 15-річною дівчиною Олександра Білозерська вийшла заміж за 28-річного письменника і патріота Пантелеймона Куліша. Боярином на їхньому весіллі був співучий, веселий, дотепний друг Пантелеймона - Тарас Шевченко. Так і повелося: двері Кулішевої оселі були відчинені для всіх тогочасних прогресивних письменників і мислителів - гостювали в Мотронівці Микола Костомаров, Марко Вовчок, Віктор Забіла, Олександр Кониський, Василь Білозерський (брат Олександри і сподвижник Пантелеймона), фізик Іван Пулюй. Однак сам господар оселився в Мотронівці назавжди (і зайнявся господарством) мало не через ЗО років після весілля.

Куліш був драматично суперечливою особистістю: його мінливі політичні орієнтири обурювали громадськість, особливо тих, хто намагався наслідувати його велике культурницьке подвижництво.

Ні ідеологом українського буржуазного націоналізму, ні революційним демократом він не був.

Я не поет і не історик - ні!

Я піонер з сокирою важкою. ..

Уже в XX столітті Микола Зеров його також назвав «піонером культури на Україні».

У день «золотого весілля», яке подружжя Кулішів відзначало 22 січня 1897 року, за три тижні до смерті Пантелеймона Олександровича, він ще раз у пориві ніжності благословив день їхнього знайомства. А Ганна Барвінок йому відповіла жартома: «Яка я була розумна, що в 15 років зуміла оцінити і відрізнити тебе від усіх інших».

На дерев'яних воротях перед могилою чоловіка вона написала: «і буде дух його із віку в вік сіяти, серця цілющою водою покроплять і рани гоїти, і сльози обтирати».

«Ой, кого ж позвати із рідної хати?»
До 2000-го року на обійсті Куліша були самі бур'яни і три напівзабуті сільські могили: Пантелеймона і Олександри Куліш та Василя Білозерського (брата господині). Хату, з якій народилася Олександра, хату подружжя Кулішів, альтанку, господарські приміщення, липову алею, ставок - усе було зруйновано часом і людьми. Старожили пригадують дивний випадок часів окупації Борзнянщини німцями на початку 40-х років минулого століття. Тоді фашисти зігнали в хутір Мотронівка чимало людей - усі боялися, бо думали, що їх ведуть на страту. Але німці наказали людям розчистити зарослі навколо могил Куліша і Ганни Барвінок та навести порядок у саду, а тоді українською мовою прочитали лекцію про життя І творчість їхнього великого земляка та й відпустили... Люди були вражені, їм стало страшно і соромно водночас. Але могили Кулішів з того часу почали доглядати.

Тож коли в кінці 90-х років минулого століття уродженець Борзнянщини, відомий український політик Іван Плющ приїхав у Мотронівку, аби розпочати відновлення садиби, то він зустрівся з доглядачами могил і спитав, чи не соромно землякам перед Богом і людьми. Ті відповіли, що справді їм соромно, і почали згадувати, як навіть у радянський час робилися спроби місцевими господарниками-патріотами зберегти пам'ять про садибу Куліша.

Отож зусиллями Міжнародного благодійного фонду Пантелеймона Куліша в Ганнинїй пустині відбудовано хату родини Білозерських (їм належав хутір Мотронівка), у якій народилася Ганна Барвінок, хату родини Кулішів, альтанку, капличку святого Пантелеймона-цілителя, насаджено липову алею і викопано ставок. Усю територію садиби впорядковано, багато насаджено квітів, а поряд з колодязем, на великому жолобі, сидить закарбований у бронзі Панько Куліш - ніби щойно повернувся додому з далеких мандрів. Назустріч йому поспішає вірна дружина - юна Ганна Барвінок.

У будинок Білозерських можна зайти, він дихає життям - там розташовано музей з багатою експозицією, яку, звісно ж, краще побачити самому І відчути дух того часу. А будинок Кулішів поки що можна оглядати лише ззовні - всередині ведуться опоряджувальні роботи. Звісно, що всі експонати музею-заповідника зібрані з усіх усюди або відтворені вже в наш час - оригінальні речі давно загублені та знищені... Однак яку велику роботу зроблено небайдужими людьми!

Р.S. «Зовсім інша була б річ, якби ми єдиними устами і єдиним серцем трудились над пробудженням суспільно-національної свідомості України», - ці слова Пантелеймон Куліш написав більше 100 років тому, але, на жаль, вони не втратили своєї актуальності п сьогодні.

Та й не відомо, чи колись утратять...

"Гарячий" Панько